День народження УАПЦ: 100-річчя першої Божественної літургії українською мовою

Ці слова — про першу урочисту службу першої української парафії у Військовому Микільському соборі на Печерську на свято літнього Миколи 22 травня 1919-го.

Щирі сльози присутніх були викликані тим, що мрії про заснування української парафії та запровадження богослужіння українською мовою стали реальністю. У березні-квітні 1919-го батьки учнів 2-ї Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії, де навчалася і донька тоді ще о. Василя Липківського, ухвалили звернутися з проханням до органів радянської влади надати українському громадянству церковне приміщення, де б можна було викладати учням Закон Божий. 

Перед тим батьківська громада з ініціатором о.Василем, як і належить членам церкви, зверталася за дозволом до "Епархиального Совета Киевщины" і отримала відмову. Цей церковний орган після арешту і висилки у грудні 1918-го Директорією Київського митрополита Антонія (Храповицького) очолював єпископ Черкаський Назарій (Блінов), вікарій Київської єпархії.

Тоді батьківські збори доручили трьом особам — отцю Василю Липківському, Іванові Тарнавському та голові Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) Михайлу Морозу — звернутися у цій справі до органів радвлади.

Тобто, до Київського виконкому рад, який у лютому 1919-го зайняв приміщення "Гранд-Отелю" на Хрещатику. У структурі виконкому функціонував житлово-реквізиційний відділ, що мав у свою чергу підвідділ з ліквідації майна колишніх релігійних установ (скорочено ПОЛІРУ), який і займався описом приміщень та майна всіх релігійних організацій.

Саме до ПОЛІРУ голова ВПЦР Михайло Мороз і подав клопотання "від імені українського громадянства", завірене кількома сотнями підписів, про надання приміщення храму. Голова ПОЛІРУ Іван Врона дав "принципову згоду" на передачу українцям двох храмів і запропонував утворити дві парафії для одержання церков у користування.

У середині травня 1919-го ВПЦР провела перемовини з більшовицькими можновладцями. Щойно призначений від боротьбистів Нарком юстиції УСРР Михайло Лебединець та секретар Київського губревкому (теж боротьбист) Панас Любченко розʼяснили, що українці можуть отримати собі церкви, якщо вироблять статут для парафій і зареєструють їх в органах радвлади. Невдовзі ВПЦР випрацювала і зареєструвала статут, а на цій підставі зареєструвала чотири парафії: при Софійському соборі, Андріївській та Іллінській церквах і Військовому Микільському соборі.

По реєстрації парафії українці звернулися до єпископа Назарія за благословенням для священиків Василя Липківського, Нестора Шараївського, Петра Тарновського та диякона Олександра Дурдуківського відслужити у Микільському соборі першу службу Божу для української парафії 22 травня, у день перенесення мощів святителя і чудотворця Миколая.

Навчені досвідом скликання Всеукраїнського собору за часів чинності українських урядів, діячі ВПЦР цілком свідомо пішли на створення ситуації "правового клінчу" між радянським законодавством і церковними канонами. З одного боку, в РПЦ віруючі і священство не мали права нічого робити без благословенства свого єпископа. Митрополит Василь пізніше писав у своїй "Історії Української Православної Церкви", що "ВПЦР щиро хотіла, одначе, працювати з російським єпископатом, бути під його керівництвом духовним". З іншого — більшовики, націоналізувавши разом з іншою власністю і храми та церковне майно, розпоряджалися ним на власний розсуд і гріх було цим не скористатися і не набути у користування Великого Миколу в обхід російського єпископату.

Єпископ Назарій, обурений самодіяльністю ВПЦР, попри докучання української делегації, тягнув з дозволом, скільки міг. Лише 21 травня, коли духовенство і віруючі зібралися на всенічне богослужіння, від єпископа надійшло "благословення" такого змісту: "Дуже прикро мені, що українці хочуть чогось виділитися в окрему парафію. Але, з огляду на те, що дістали вони від радянської влади церкву для своїх релігійних потреб, то я змушений благословити їхнє богослуження, з тим, одначе, щоб обовʼязково поминали патріарха Тихона, все відправлялося по-словʼянському, і Євангеліє було читане перше по-словʼянському, а потім, перед проповіддю — по-українськи". Відслужити на храмовому святі Військового Микільського собору єпископ призначив "протоієреїв Липківського, Шараєвського, Тарнавського і диякона Дурдуківського".

Очевидці згадували, що перша українська служба відбулася величаво. Про її проведення на Печерську у Києві оголосили заздалегідь. На всенічну та на літургію зібралася така сила народу зі всього Києва, що стало затісно не лише у чималенькому храмі, але й на великому майданчику навколо нього.

ВПЦР скористалася запізненням з відповіддю і "відкоригувала" єпископське благословення, постановивши не поминати московського патріарха, а під час богослужіння "читати не лише Апостол і Євангеліє у свої Часи, але й Псальми на Часах, Шестопсальмії, Кафизми". 

"Народ плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псальми рідною мовою; всі відчували, що вперше після віків неволі "моляться на волі невольничі діти", як провіщав Шевченко", — згадував подію митрополит УАПЦ Василь. Композитор Микола Леонтович спеціально для цієї служби написав співи і сам керував хором.

Сьогодні минуло 100 років від дня першого виконання Божественної літургії Леонтовича сучасною українською мовою.

"Це був дійсно день народження Української автокефальної православної церкви", — з гордістю писав пізніше митрополит Василь. Того ж дня до складу першої української парафії записалося кілька тисяч осіб. Багато з них були мешканцями "старого міста", згодом вони склали українські парафії при церкві Св. Андрія та соборі Св. Софії.