"Дар милосердя" чи "голодний кредит". Як більшовики для конфіскації церковних цінностей голодом скористалися
У серпні 1921 року православна церква, зокрема, парафії, що діяли в Україні, активно долучилася до боротьби з голодом. Кремль вправно скористався цією ініціативою та голодом загалом для реквізиції у церкви накопичених цінностей
Більшовицька спроба форсувати комуністичне будівництво завершилася розвалом економіки та черговим посиленням повстанського руху в Україні. І навіть після усвідомлення Кремлем згубності такого курсу та попри ухвалене у березні 1921-го рішення про введення продподатку, реально втілювати економічні засоби у відбудові сільського господарства там не поспішали — Москва перетворила хлібовиробні регіони республіки на продовольчий резерв для робітників "червоних столиць".
Повною мірою це стосувалося і південних регіонів України, що постраждали від посухи. Записаний до Конституції УСРР вислів апостола Павла з Другого послання до солунян "Хто не працює, той не їсть" у більшовицьких реаліях перетворилося на підробку: не їли саме ті, хто тяжкою працею вирощував хліб.
Влітку в західній пресі з'явилися заклики допомогти голодуючим Поволжя. Найгучніше вони пролунали від імені громадського Всеросійського комітету допомоги голодуючим (рос. ВКПГ), який постав за ініціативою Максима Горького, та на його прохання від Всеросійського патріарха Тихона (Белавіна), тобто від церкви. Патріарх звернувся до папи Римського, Кентерберійського архієпископа (голови Англіканської церкви) та єпископа Нью-Йорка з закликом допомогти голодуючим в Росії.
На заклики негайно відгукнулися Міжнародний Червоний Хрест (очолював океанограф Фрітьйоф Нансен) та Американська допомогова адміністрація (англ. The American Relief Administration, ARA, очолював майбутній 31-ший президент США Герберт Гувер). 1 серпня до Петрограду прибув американський корабель "Фенікс", маючи 700 тон продовольства на борту. 2 серпня з нотою до урядів усіх країн звернувся уряд РСФРР, зазначивши, що для порятунку голодуючого населення Поволжя він потребує як мінімум 59 млн. пудів продовольства. Вже 20 серпня була підписана відповідна урядова угода РРФСР з АРА.
5 серпня патріарх, попри перебування під домашнім арештом, організував Всеросійський церковний комітет допомоги голодуючим, по парафіям церковні братства розпочали благодійний збір коштів та продуктів. 17 серпня він листом повідомив ВЦВК, що вже "звернувся до представників церковної влади, до народів тих країн, які Господь благословив рясним хлібним урожаєм, допомогти голодуючому населенню Росії… З цією ж метою …для збору у Москві та у провінції пожертвувань (грошових, речових, продовольчих) та розподілу їх …мною створений у Москві Церковний комітет з духовенства та мирян".
Передумовою успішної діяльності церковного комітету патріарх вважав: "1) Право збирати кошти з допомогою усних проповідей, видання звернень, духовних концертів; 2) самостійний розподіл за погодженням з ВЦВК допомоги голодуючим усіх національностей; 3) допомога уповноваженим від Церковного комітету від держави з організацією поїздок по країні; 4) заборона державним органам реквізувати майно комітету". Патріарший комітет планував координувати свою діяльність з ВКПГ через двох своїх представників. 22 серпня Тихон оприлюднив відозву до віруючих: "В ім'я та заради Христа кличе тебе устами Святи Церква на подвиг братньої самовідданої любові. Поспішай на допомогу стражденним з руками, повними дарів милосердя, з серцем, повним любові й бажання врятувати брата, що гине… До тебе, людино, до вас, народи всесвіту, звертаю я голос свій: "Допоможіть!"… ".
Після звернення Тихона всюди в храмах почався збір пожертв на користь голодуючих. Проте влада на той час вже усвідомила: голод стає союзником у боротьбі за економічну та політичну владу на теренах колишньої імперії. Тому більшовики були вкрай незадоволені скоординованою діяльністю церкви та громадськості у справі допомоги голодуючим та критикою уряду з боку керівництва ВКПГ. На засіданні 27 серпня політбюро ЦК ВКП(б) його ліквідувало, а 28-го за наполяганням Леніна зобов'язало заступника голови ВЧК Йосипа Уншліхта заарештувати усіх причетних "без винятку …за організацію сил контрреволюції". У центральній пресі в останні дні серпня влада оприлюднила лише "радянську" версію цього рішення – постанову Всеросійського ЦВК про розпуск, та урядові звинувачення ВКПГ в участі "у контрреволюційній грі". При цьому офіційних згадок про припинення діяльності і Всеросійського церковного комітету не пролунало.
Розпуск ВКПГ 31 серпня прокоментував у "Вістях ВУЦВК" її головний редактор Василь Блакитний та якийсь Омельченко. Блакитний лаяв "недобитки буржуазної інтелігенції", "дрібного власника" та "націоналістичні анархистичні повстання куркулівського деклясованого елєменту". Омельченко уїдливо повідомив про факт упізнання у відрядженому на Чернігівщину уповноваженому ВКПГ "одного контр-революціонера, спекулянта, що …сидить …у нас у концтаборі".
Потреба ліквідації громадського комітету випливала із владних потреб. Зокрема, і з тієї небезпеки, яку більшовицьке керівництво вбачало в релігійних організаціях та в релігійності населення взагалі. З'ясувалося, що посуха і голод, відбираючи повстанські резерви для боротьби з владою, водночас сприяли піднесенню релігійності серед селян. В Україні така релігійність була, з одного боку, одним з потужних джерел національного відродження, а з іншого … живила антирадянські настрої у селі на містичному ґрунті. Так, наприклад, у Криворізькому повіті у 1921-1922 рр. зафіксовано чимало повідомлень про оновлення ікон, самозапалення свічок у церкві, всіляких видінь та містичних випадків.
Влада намагалася протидіяти, активізувавши антирелігійну пропаганду, розсилаючи по губкомам обіжники з інструкціями. Ще у квітні 1921 р. до окружних адмінвідділів, в т.ч. і до Криворізького, було надіслано постанову Всеукраїнської наради агітпропів, яка зобов'язувала усіх грамотних членів партії, безпартійних фахівців різних галузей, викладачів вечірнього гірничого технікуму, профшкіл, шкіл "Соцвиху" втягуватися в атеїстичну роботу, а до планів перепідготовки вчителів включити "антирелігійні цикли".
По селах створювалися спеціальні комсомольські групи для "агітації селян і розвінчання чудес". Помагало мало. Хресні ходи в голодних селах часто стихійно виливалися в антирадянські демонстрації. Тільки Криворіжжю ЦК КП(б)У мусив присвятити кілька спеціальних обіжників з нагоди чергових "чудес", а до боротьби на місцях залучити співробітників апарату ЧК-ДПУ. Так, у зведення за 1 липня 1921 р. зазначалося, що: "У зв'язку з провокаційними чутками, що розповсюджуються про затемнення, появу ікон, чорної домовини, що висить у повітрі… робітники і взагалі все населення [станції] Долгінцево схвильоване… Вживаються заходи до розслідування і виявлення ініціаторів серед духівництва".
У вересні духовенство, як "вдохновителей всяких банд", котрі перешкоджають виконанню продподатку та боротьбі з приховуванням хліба, рекомендували позбавити землі (навіть купленої чи успадкованої) понад "трудову норму" й не брати на роботу до кооперації, органів наркомпроду чи закладів освіти. У жовтні новий обіжник ЦК КП(б)У пропонував утримуватися від закриття храмів, окрім виняткових випадків, а в грудні – знову провокувати сутички між "напрямками, течіями, церквами… аби вороги дискредитували і топили один одного".
Все літо та осінь у політбюро і Наркомфіні дискутували варіанти фінансової реформи, у тому числі й проект запровадження твердої металевої валюти (золото, платина, срібло) паралельно до обігу совзнаків, що стрімко знецінювалися (проект В.Тарнавського). У жовтні 1921 р. було засновано Держбанк РСФРР, чим започатковувалося відродження кредитування приватної торгівлі та підприємств — без цього поширення непу не було можливим технічно. Постало питання про золотий запас Росії: його колишні резерви були значною мірою або втрачені, або витрачені на потреби "світової революції".
На засіданні 11 грудня 1921 р. політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Комісії по золотому фонду при Раді праці та оборони, скоротило кредити частині наркоматів і призначило голову Реввійськради республіки Лева Троцького відповідальним за об'єднання і прискорення робіт "по учету, сосредоточению и реализации драгоценностей всех видов, принадлежащих государству". Одним із найважливіших донорів бачилася церква.
Такий алгоритм пошуку фінансових ресурсів вимагав маскування справжніх намірів влади. Тим більше, що 10 жовтня 1921 р. до патріарха листовно звернувся керівник лондонської місії АРА Ернест Майєр з пропозицією увійти до комітету АРА представником від церкви. Тому ВУЦВК мусив 8 грудня знову дати дозвіл релігійним організаціям проводити збір пожертв. Але одразу приступити до доброчинності церква все одно не змогла, довелося чекати виходу спеціальних інструкцій.
З цим влада навмисно не квапилася: постанова президії ВЦВК "Про ліквідацію церковного майна", з'явилася 2 січня 1922 р., "Положення про участь Православної російської церкви у справі допомоги голодуючим" – 1 лютого, 23-го опубліковано декрет "Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться у церквах і монастирях", 26-го – постанову "Про передачу церковних цінностей на користь голодуючих", а 28 лютого в "Известиях" опублікували інструкцію Центральної комісії допомоги голодуючим і Наркомюсту РСФРР "Про порядок вилучення церковних цінностей". Документ не передбачав заміни виробів з дорогоцінних металів та коштовного каміння грошовим еквівалентом. Вилученню підлягали навіть речі музейного значення, вони незалежно від перебування на обліку, вилучалися під наглядом фахівців губмузеїв.
Лише 28 лютого патріарх зміг видати нове послання до віруючих про допомогу голодуючим та вилучення церковних цінностей і дозволити жертвувати коштовні церковні прикраси та предмети, що не використовуються у богослужінні. В Україні з аналогічним посланням до віруючих аж у березні 1922 р. звернувся екзарх Михаїл (Єрмаков).
Українські парафії, що влітку 1921 року посилено готувалися до проведення Першого Всеукраїнського собору, разом з обранням делегатів на повітових з'їздах та владнанням поточних питань, теж ухвалювали рішення про допомогу голодуючим на місцях.
Що стосується радянської влади, то її представники в Харкові готували відповідні документи одночасно з Москвою у кінці 1921, але його затвердження відклали до часу ухвали урядового декрету РСФРР. У Харкові побоювалися масового опору селянства вилученню. Через це, по обговоренню питання "Про обкладення церков золотом і сріблом на користь голодуючих", на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 21 січня 1922 р. вирішили почати агітацію про початок вилучення з діючих церков "золота і срібла для задоволення місцевих продовольчих і насіннєвих потреб" силами губкомів голодуючих Донецької, Катеринославської, Запорізької, Миколаївської та Одеської губерній.
8 березня з'явився декрет ВУЦВК "Про передачу церковних цінностей на користь голодуючих", а 21 березня – "Інструкція про порядок вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим". Переважно дублюючи російські, українські документи мали й низку уточнень. Зокрема вилученню підлягали не лише вироби з золота, срібла і коштовного каміння, але й з платини та слонової кістки, цінності вилучалися не лише з церков, але й з монастирів, мечетей, молитовних будинків і синагог. З огляду на те, що "єврейський культ взагалі має мало цінностей і, щоб уникнути провокацій", кампанію почали з синагог і вилучали з них все дочиста.
Провести кампанію планували за місяць, в Україні – з кінця березня до початку травня 1922 р., силами трійок у складі секретаря повітового комітету партії, голови повітвиконкому, найавторитетнішого представника повітового комітету голодуючих. Конфісковані речі описувалися і направлялися до Москви, до Гохрану. Але процес затягнувся і подекуди тривав до 1923 року.
Вилучення проходило не завжди спокійно. З березня по травень 1922 р. по Україні прокотилася хвиля мітингів і зборів, на яких "трудящі міста й села пропонували вилучити цінності з храмів і за них купити закордоном хліба для голодуючих". Вочевидь, голодуючі так і не відчули покращення свого становища від конфіскацій. У деяких населених пунктах України відбувалися зіткнення, що переростали в антирадянські виступи, арештовувалися і висилалися священики чи архієреї, звинувачені у приховуванні цінностей чи дореволюційних інвентарних книг (влада проігнорувала свою ж реєстрацію храмового майна). Разом з архієреями з часом постраждали і музейники, що намагалися завадити вивезенню української культурної спадщини до Москви.
Окрім пограбування українських мистецьких речей з церков, музеїв та приватних колекцій, основними наслідками цієї чи не наймасштабнішої в історії експропріації стало фінансування потреб експорту революції, проведення фінансової реформи (срібні церковні та антикварні речі використовували як металолом для карбування срібної монети під час грошової реформи 1922-1924 рр.), збагачення колекцій російських музеїв коштом українських церковних скарбів та антикваріату, торгівля українськими мистецькими речами протягом десятиліть.