Чуже авторство і дипломатична плутанина: до історії "лінії Керзона"

Вже влітку 1920 року, незабаром після тріумфального походу на Київ, польські війська відступали. Глибокі прориви червоної кінноти Будьонного та Гай-хана несли жах і спустошення в тилу, загрожували оточенням польських частин на передовій. Спроби контратак або просто стабілізації фронту успіхів не мали. Міста, які польське командування наказувало обороняти, швидко здавалися. На критичних ділянках більшовики створили вирішальну чисельну перевагу. Аби уникнути оточення, відступала і Армія УНР, що займала крайній правий фланг фронту.

Поразки гнітюче впливали на польські військові та політичні кола. Як пізніше згадував маршал Юзеф Пілсудський, що тоді обіймав посаду начальника держави, наступ Червоної армії "створював враження чогось непереборного, що насувається як тяжка потворна хмара, для якої не існує перепон […] під враженням цієї хмари, що насувалася, ламалася держава, хиталися характери, розм'якали серця солдатів".

Командувач польськими військами в Литві та Білорусі Станіслав Шептицький (рідний брат митрополита Андрея), абсолютно зневірений, не приховував від підлеглих свого висновку: фактично війна програна. Преса Варшави звинувачувала Пілсудського у "київській авантюрі", через яку тепер постало питання про саме існування Польщі. Особливо на ниві критики відзначилися політичні противники маршала – національні демократи (ендеки) зі своїм лідером Романом Дмовським. 1 липня Законодавчий сейм створив Раду оборони держави, яка суттєво обмежила повноваження Пілсудського як начальника держави.

Внаслідок урядової кризи у Польщі було сформовано новий кабінет на чолі з ендеком Владиславом Грабським. Прем'єр почав шукати дипломатичний вихід із ситуації, що склалася. Майданчиком для обговорення стала міжнародна конференція, скликана Антантою в бельгійському місті Спа. 10 липня Грабський офіційно прийняв умови посередництва, запропоновані Польщі її західними партнерами. Велика Британія від імені Антанти погодилась звернутися до більшовицького керівництва з пропозицією припинити бойові дії та встановити демаркаційну лінію, а точніше, буферну зону.

Польські війська мали бути відведені за межі тимчасового східного кордону, встановленого Антантою ще 9 грудня минулого року. Червоній армії належало зупинитися на позиціях за 50 км до цієї лінії. На території Східної Галичини лінією розмежування визначалася лінія фронту, актуальна на момент підписання перемир'я; при цьому сторони мали відвести від неї війська, кожна на відстань 10 км.

Всі подальші питання підлягали вирішенню на майбутній конференції у Лондоні за участі низки зацікавлених сторін, зокрема поляків, більшовиків та українців-галичан. Грабський підтвердив готовність прийняти будь-яке рішення Антанти з питань спірних територій, зокрема і Східної Галичини, для якої вже існував проєкт мандату. Що й казати, порівняно з попередніми територіальними амбіціями Варшави, домовленості у Спа виглядали як наступання на горло власній пісні. Зате угода Грабського передбачала, що Антанта надасть усю необхідну допомогу для захисту Польщі в тому разі, якщо більшовики відкинуть запропоновані умови перемир'я та продовжать свій наступ.

11 липня мирні пропозиції довели до відома наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна. Але більшовики явно не мали наміру зупинятися. Того дня вони здобули Мінськ, а невдовзі захопили і Вільнюс. В обозі наступаючих військ вже були напоготові "червоні" галичани і поляки. Далекосяжні плани Москви полягали в перенесенні вогнища революції у Німеччину. Тому Чичерін відповів, що Росії та Польщі не потрібні посередники, і взагалі Ленін готовий запропонувати полякам вигідніші умови, ніж Керзон. Це означало відмову від мирної ініціативи та продовження війни. Зрештою, у цій війні перемогла Польща. Встановлений Ризьким миром польсько-радянський кордон не мав нічого спільного з "лінією Керзона".

Джордж Керзон помер у 1925 році, не дочекавшись, коли названа його ім'ям лінія стане справжнім кордоном. А вона таки стала! Нині приблизно за "лінією Керзона" проходить сучасний польсько-український кордон. Після Другої світової навіть з'явилося поняття "Закерзоння" на позначення українських земель, що опинилися в комуністичній Польщі – за "лінією Керзона".

У некролозі у львівському "Ділі" Михайло Рудницький написав, що "коли б ми не знали про померлого англійського дипломата нічого більше, то вже сама назва "лінії Керзона" вистачила би, щоби запам'ятати це прізвище вплетене в події останніх літ, коли вирішувалась доля наших земель". Але чи пишався сам лорд Керзон такою асоціацією зі своїм прізвищем? Навряд чи!

Справжній предмет захоплення родовитого дипломата лежав далеко від Східної Європи. Замолоду Керзон багато подорожував Азією: об'їздив Персію, Туркестан, Тибет, Індокитай, Японію… У 1899 році його призначили віце-королем Британської Індії, і саме тут лорд реалізував свої здібності. Він створив нову Північно-західну прикордонну провінцію на нещодавно встановленому індо-афганському кордоні (на так званій "лінії Дюранда"). За кілька років віце-король наказав розділити на індуїстську та мусульманську частини провінцію Бенгалія. Ця перша "лінія Керзона" проіснувала недовго, але сама ідея з поділом мала продовження. На частині територій Східної Бенгалії згодом постала незалежна держава Бангладеш.

Лорд Керзон цікавився проблемою кордонів і на теоретичному рівні. У 1907 році, вже після того як залишив посаду віце-короля, він прочитав доповідь про "наукові фронтири" в Оксфордському університеті. Цим терміном лорд запропонував називати кордони, які були встановлені не випадково, а на основі чітких військово-стратегічних розрахунків.

Колишній віце-король очолив Форін-офіс (британський МЗС) у жовтні 1919 року. На той час всі принципи та складові майбутньої "лінії Керзона" вже були напрацьовані без участі Керзона. Можна сказати, що підпис міністра закордонних справ під британською нотою до Чичеріна у 1920 році мав протокольний характер і ніяк не свідчив про авторство.

Як вже зазначалося, зміст британських пропозицій був завчасно погоджений з Грабським у Спа. Одначе, в тексті ноти Керзона йшлося про дещо інше, ніж про що домовилися з поляками. У Москві отримали план перемир'я, де згадувалася дистанція у 50 км, але не від тимчасового кордону 9 грудня 1919, а від продовженого на південь до самої Чехословаччини. Нота запевняла, що поляки готові відійти до лінії, що пролягає через Гродно, Яловку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, східніше Грубешева, Крилів, західніше Рави-Руської, східніше Перемишля і до Карпат. Якщо перші вісім пунктів були розташовані на тимчасовому східному кордоні Польщі, то останні три – в Галичині та визначали радше так звану "лінію А" – кордон проєктованого східногалицького мандату.

Далі в тексті ноти починалося незбагненне: зазначалося, що у межах Східної Галичини кожна зі сторін має залишатися на поточній лінії фронту (без згадки про відступ на 10 км). Але станом на 11 липня польсько-більшовицький фронт проходив у районі Збруча. (Південну ділянку із Кам'янцем-Подільським боронила Армія УНР.) Яким чином поляки мали залишатися на цих позиціях і одночасно відступити до Перемишля? Або ж "буферною зоною", таким чином, мала стати вся Східна Галичина (поляки відходять до Сяну, більшовики лишаються над Збручем), або автор тексту, за своєю недбалістю, не перевірив, де ж ті Рава-Руська і Карпати!

На суперечність звернули увагу вже під час Другої світової війни. Щоб легалізувати перед Союзниками західний кордон СРСР по лінії Молотова-Ріббентропа, Сталін назвав його "лінією Керзона". Радянський диктатор мав на увазі саме лінію, що простягалася до Карпат. На це британські дипломати зауважили, що в тексті ноти йшлося також про лінію фронту, а Рава-Руська, Перемишль та Карпати згадані, очевидно, помилково.

Якщо це було і справді помилкою, то хто ж її припустився? Невже сам Керзон – досвідчений дипломат та інтелектуал? Швидше за все, винуватців слід шукати серед технічного персоналу британської делегації. Сказано, що у Спа домовилися взяти за основу тимчасовий (мінімальний) східний кордон Польщі, запропонований у декларації Антанти 8 грудня 1919 року. Хоча за описом в тексті декларації він не стосувався Галичини, на супровідній карті хтось накреслив кордон саме так, як він пізніше фігурував у ноті Керзона. Можливо, саме ця карта потрапила до рук недосвідченого виконавця. Через подальшу плутанину "лінію Керзона" навіть стали помилково датувати днем 08.12.1919, тобто за сім місяців до відправки ноти Чичеріну.

Втім, існує також версія і про навмисну фальсифікацію ноти Керзона безпосередньо перед її відправкою у Москву. Під підозрою – співробітник Форін-офіс, радник з питань Польщі та Східної Європи Льюїс Нем'єр. Він походив з полонізованої єврейської родини, однак сам відмовився від польської ідентичності. Під час описуваних подій його батьки мешкали в Східній Галичині. Нем'єр був особистим ворогом антисеміта та великодержавника Романа Дмовського, а також запеклим противником польського панування над українцями. З цього приводу радник написав велику кількість меморандумів керівництву та статей у пресі. Скоро він заслужив визнання як один з найкращих знавців польсько-українського прикордоння у Форін-офіс.

Позицію Нем'єра не змінила навіть звістка про те, що маєток його батьків у Кошилівцях (нині Заліщицький район) розграбували і спалили українці. Очевидно, інцидент стався в період Чортківської офензиви або під час відступу Галицької армії до Збруча влітку 1919 року. З цього приводу Нем'єр писав:

"Мій батько завжди був за поляків і мав тісні стосунки з польською шляхтою. Хвиля жорстоких бунтів і погромів навряд чи обминула б його. Проте відповідальність лежить на польських шовіністах і тих представниках Антанти, які, не маючи достатньої рішучості, піддалися їм. […] Попри всі мої особисті втрати й жахи, я наполягаю, що з українцями повелися глибоко несправедливо. Якщо б їх залишили у спокої і дали можливість утворити радикальний, але стабільний уряд, вони б дали собі раду. […] будь-яка кількість найжорстокіших вчинків не може слугувати ані підставою, щоб позбавляти націю права на незалежність, ані приводом, щоб кидати її під п'яту найгірших ворогів та гнобителів."

Українофільство Нем'єр поєднував із русофільством. Змагаючись за свободу українців від поляків, він вважав, що майбутнє України – у тісному зв'язку з Росією. Саме тому низка польських авторів підозрює Нем'єра у самовільному дописуванні локацій "лінії Керзона" в ноті таким чином, аби вся Східна Галичина опинилася на радянському боці. Спересердя Дмовський нарікав, що "такий маленький галицький єврейчик відігравав таку велику роль у долі Польщі!"

Втім, жодних реальних доказів своїм звинуваченням автори не наводять. Якою б не була особиста роль Нем'єра, але підтримка окремого статусу Східної Галичини відповідала офіційну курсу британської дипломатії та поглядам прем'єр-міністра Девіда Ллойд Джорджа. Хоча між головою уряду та міністром закордонних справ імперії були загалом натягнуті стосунки, у східноєвропейських справах Керзон рухався у фарватері політики свого шефа.

Цікаво, що у Радянському Союзі прізвище голови Форін-офіс спочатку асоціювалося зовсім не з проєктами кордонів. Фраза "наш ответ лорду Керзону" (історичний попередник гасла "наш ответ Чемберлену") походить з часів широкої пропагандистської кампанії, пов'язаної з нотою цього ж міністра, але вже не 1920-го, а 1923-го року. Тоді Керзон протестував проти втручання більшовиків у справи Персії та Афганістану. Якщо у 1920-х радянська пропаганда висміювала "ультиматум Керзона", то вже у 1940-х комуністичний лідер гаряче захищав лінію, названу ім'ям покійного лорда. І тепер вже британські дипломати мусили якось опонувати концепції "лінії Керзона".