Червоний терор. Як понівечні тіла стали знаряддям пропаганди і досі ним залишаються

Радянська влада ганебно втекла, залишивши своїй наступниці гори трупів — ідеальне знаряддя для пропагандистської війни. І денікінці скористалися ним з максимальною ефективністю.

Переконатися в цьому неважко — варто лишень переглянути минулорічні публікації українських ЗМІ до Дня памʼяті жертв червоного терору. Ледь не весь фактаж — столітньої давності напрацювання денікінських слідчих, адаптовані їхніми ж пропагандистами для "широких народних мас". Не заіржавіла стара зброя! Хоча виготовлялася нашвидкуруч і йшла на "ідеологічний фронт", образно кажучи, прямо з конвеєра.

Гідну подиву оперативність білої пропаганди відзначив у своїх спогадах перший голова Харківської ЧК Сильвестр Покко. Очолювана ним колонна ще й до Охтирки не встигла доплестися, а на голови бійців вже полетіли з аеропланів листівки про їхні ж злочини. Двох діб не пройшло, як червоні залишили Харків!

Коли вірити мемуаристу, в тих листівках було багато кричущих нісенітниць. Та, попри це, він вирішив провести серед особового складу розʼяснювальну роботу. Бо "у нас было много крестьянства — народ сырой, и кое-кого эта агитация об ужасах Харьковской ЧК начала наводить на размышления и внушать сомнения в целесообразности дальнейшей борьбы за власть Советов".

Чекісту пощастило: листівки змусили задуматися лише "кое-кого" з червоноармійців. Натомість, у Харкові вони породили вже не сумніви — люту ненависть до комуністів. Бо там можна було не тільки прочитати про жахіття, а й побачити їх на власні очі: розкопки жертв "червоного терору" в концтаборі на Чайковській, 16 нова влада навмисне зробила публічними.

Що з цього вийшло, докладно розповів у своїх спогадах більшовик Волін: "На Чайковской улице у бывшего здания ЧК с утра до поздней ночи толпилась тысячная толпа наэлектризованных людей. Среди них бродили черносотенцы, кликуши, попы, казаки, юнкера и беспрерывно взвинчивали и так уже пропитанную ненавистью к "жидам" и "коммунистам" толпу. А рядом — раскопки "жертв" ЧК и десятки трупов, уложенных в ряд для всеобщего обозрения".

Про те саме рапортував президії губвиконкому інструктор Герасим Шовкун, який ризикнув залишитися у Харкові після його захоплення Добровольчою армією. Надзвичайно цікава доповідь, датована 13-м липня 1919 року, просякнута непідробним обуренням: ну, й гади ж ці біляки! Використовують понівечені тіла як "благоприятную почву для успешной агитации всякой черносотенной сволочи".

Крім обурення, помітні і нотки здивування: та чого вони так носяться з тими трупами? Адже серед розстріляних одні лише "контрреволюционеры и бандиты". А, взагалі, хай на себе подивляться: "шльопають" комуністів навіть без пародії на суд!

Товариш Шовкун де в чому мав рацію: вороже життя коштувало у білих не дорожче, ніж у червоних. І не факт, що добровольці здогадалися б дорікнути супротивнику тим, в чому і самі були замазані. Але розумні порадники знайшлися — офіцери англійської військової місії.

20 липня 1919-го, під час зустрічі з представниками урядових та громадських закладів Харкова, про це розповів Георгій Мейнгард, голова Особливої Комісії з розслідування злодіянь більшовиків. Він додав також, що очолювана ним установа створена, перш за все, для "осведомления западно-европейского общественного мнения об истинной природе большевизма".

За усієї поваги до зробленого Особливою Комісією, зазначимо, що підлеглі Мейнгарда зʼявилися у місті не раніше, ніж 8 липня. А перші розкопки поховань жертв червоного терору розпочалися 25 червня. Їх ініціював сеньйорен-конвент Міської Думи (саму Думу ще й скликати не встигли), доручивши трьом гласним — Гутовському, Іванову і Лехну, створити комісію для розслідування більшовицьких злочинів у Харкові.

До її складу увійшли представники від Добровольчої армії, четверо юристів під керівництвом прокурора судової палати Ющенка та спеціалісти-медики. Серед останніх варто згадати Миколу Бокаріуса, імʼям якого названо інститут судово-медичної експертизи та Володимира Воробйова, ще у радянські часи двічі увічненого на мапі міста (вулиця і провулок).

Обʼєктивності новоствореній комісії мали додати представники громадськості — пані Десятова від Товариства працюючих жінок і пан Бабін від Ради професійних спілок України.

Перші обʼєкти для розслідування визначили швидко. Бо місця розташування більшовицьких катівень у Харкові знали всі: концтабір на Чайковській, 16, комендатура губчека по Сумській, 47 (45 за сучасною нумерацією), холодногірська каторжна тюрма.

Сумні очікування виправдалися буквально відразу: вже 25 червня на території концтабору знайшлося вісімнадцять трупів. За наступні пʼять днів розкопок їхня кількість зросла до ста семи, а саме слово "Чайковська" встигло стати символом "червоного терору" і залишається ним дотепер.

Цьому посприяли як обʼєктивні, такі субʼєктивні фактори. До перших варто віднести те, що на колись тихій міській околиці поважній комісії відкрилася, без перебільшення, апокаліптична картина. Нічого подібного до 1919 року Харків не бачив.

"В лагере обнаружено пять могил, полных трупов, — писав у газеті "Русская жизнь" гласний Міської Думи Гутовський. - Ямы с трупами были только присыпаны, и из одной торчала нога убитого, вокруг которой бегали собаки и рвали ее на куски".

Швидко виявилося, що "легкою" смертю — від вогнепального поранення у голову — вдалося померти лише тим, кого червоні розстрілювали в останні дні перед втечею з Харкова. Натомість тіла, знайдені у більш ранніх похованнях, мали виразні сліди найлютіших тортур: відрубані пальці і руки, переламані ноги, розсічені до кістки сідниці. Були серед жертв і заколоті штиками, і порубані шаблями. Та вінцем садистського "креативу" стали "рукавички" з людської шкіри, знайдені у підвальному приміщенні концтабору.

До честі білих, все це було належним чином задокументовано, а фотографії понівечених тіл швидко зʼявилися ледь не у кожній харківській вітрині. Але, на жаль, людський поголос та жадібна до сенсацій преса значно викривили і без того жахливі речі. Геть недаремно згаданий вище Герасим Шовкун скаржився на "нелепые и невероятно ужасные слухи о Чрезвычайной комиссии и отдельных ее членах, например, о т. Саенко".

Постать коменданта концтабору зусиллями газетярів набула фантастичних масштабів. Рядового виконавця-садиста оголосили ледь не головним організатором червоного терору у місті. 3 липня 1919-го "Новая Россия" про "шестимесячный период советской власти" написала так: "Жизнь и смерть граждан города Харьковав это время всецело находилась в руках профессионального палача Саенко".

Куди там "всецело"! У звіті білого розвідника полковника Двігубського, який тісно контактував з радянською верхівкою міста і добре знав, хто ким є, Саєнко не згаданий жодним словом. Але там фігурують голова ХГЧК Сильвестр Покко, його заступник Савелій Цикліс, комендант Сумської, 47 Іван Судаков. Останній, як і Степан Саєнко, був лише виконавцем вироків. І, хтозна, чи удостоївся б згадки, коли б до його рук не потрапила сестра розвідника.

Про Судакова, до речі, газети писали, буцімто він втратив розум від кривавої роботи і потрапив на Сабурову дачу, до божевільні. А комендант ХГЧК в цей час на Урал їхав, аби посісти аналогічну посаду у далекій Пермі.

З числом жертв червоного терору теж дивні діла творилися. Офіційне зведення №19, видане денікінським Відділом пропаганди 12 липня 1919 року, інформувало, що "по приблизительному подсчету большевиками расстреляно в Харькове свыше 1000 человек". Хоча ще 10 липня "Южный край" повідомив про закінчення розкопок і назвав не приблизну, а точну цифру: 286 трупів у десяти місцях поховань.

Другою, після концтабору, за кількістю знайдених жертв стала каторжна тюрма — 97 чоловік. Та газетні публікації, присвячені трагедії на Холодній Горі, можна перелічити на пальцях. Хоча про Чайковську з її 107 трупами преса згадувала ледь не щоденно. Концтабору навіть вірші присвячували!

Пояснення такого кричущого дисонансу знайшлося у документах судово-слідчої комісії: розстріляні у тюрмі вʼязні були, переважно, кримінальними злочинцями. А не офіцерами, купцями чи селянами, як жертви Чайковської. Трупи учасників збройних пограбувань геть не надавалися на роль "снарядів" для пропагандистської війни!

Натомість, ця війна потребувала надійних союзників. І білі зробили надзвичайно багато для їх залучення. 28 червня на Чайковській вперше помітили іноземців — французьких офіцерів і американського лейтенанта. Наступного дня розкопки відвідали полковники Халл і Сміт з британської військової місії. А 30 червня в колишньому концтаборі зʼявилися представники дипломатичного корпусу — консули Великобританії, Франції та Швейцарії.

Повний комплект фотознімків жертв червоного терору поїхав до Англії разом з генералом Бригсом. Розповіді про злочини Харківської ЧК розійшлися по усьому світові за допомогою міжнародного Червоного Хреста. Використовуючи свої закордонні звʼязки, долучилася до їх розповсюдження ще й харківська професура.

Інформаційна хвиля, піднята колективними зусиллями, виявилася настільки потужною, що багато хто і дотепер вважає 1919-ий найчорнішим роком в історії Харкова, а Степана Саєнка — найлютішим катом. Хоча уже в наступному, 1920-му році, його "досягнення" були значно перевищені. Навіть за офіційними радянськими даними! Та не було вже у місті денікінців, щоб розповісти про це яскраво і з подробицями.

Велика то річ — фахова подача сенсаційної інформації!