Більшовики у поміч. Остання спроба здобути канонічного єпископа для українців

Після відступу з Києва війська та уряду УНР Директорії у червні 1920 р. ВПЦР та підпорядковані їй українські парафії у боротьбі за автокефалію могли сподіватися лише на власні сили та… більшовицьке законодавство. Інстинкт самозбереження диктував певний алгоритм дій. З одного боку ВПЦР мусила вдатися до дипломатичних загравань з більшовицькою владою, а з іншого – до боїв без правил у церковному середовищі.

13 червня, на другий же день після вступу червоних до Києва, ВПЦР надіслала до Київського губревкому велику і змістовну заяву. У документі насамперед підкреслювалося, що "українська церква мала змогу розпочати своє відродження … тільки під час Радянської Влади, яка проголосила закон про відокремлення церкви від держави, а тим самим і про передачу церковної справи у руки віруючого народу".

Виправдовуючи заходи з затвердження на посаді Київського губерніяльного комісара з релігійних справ від УНР свого представника, ВПЦР у цій заяві майстерно скористалася реальними фактами конфлікту з міністром Ісповідань УНР Іваном Огієнком та давнім конфліктом з місцевим проросійським єпископатом. Вона вказувала, що претендувати на посаду комісара її спонукала з одного боку "Польсько-Петлюрівська влада, яка прийшла на початку травня біжучого року на Вкраїну, намагалася взяти в свої руки й церковні справи, поставившись гостро-вороже до ВПЦР і напряму її діяльності". А з іншого — потреба боротися з ворожими, у тому числі й до більшовиків, колами "чорносотенного духівництва і реакційно-буржуазних елементів київського громадянства". Сприяючи "праці київської губерніяльної церковної ради в справі ліквідації старорежимних церковних установ", губерніяльний комісар мав би разом з нею утворювати нові. Наостанок діячі ВПЦР, як "православний орган революційної української православної церкви", спробували заручитися підтримкою своєї діяльності вже з боку представників радвлади.

28 червня було запропоновано конкретний план дій: "На гадку ВПЦР, необхідно аби Губерніяльним Революційним Комітетам було видано наказа про скасування всіх старорежимних громадських і церковних організацій, заснованих при царському режимові і інших буржуазних владах". Звісно, на справжню співпрацю сподівань не було, але, принаймні сякі-такі "дипломатичні стосунки" було встановлено.

Заходи ВПЦР з налагодження комунікації між майбутньою Українською автокефальною православною церквою та більшовиками сприяли тому, що 27 липня влада перереєструвала статут ядра майбутньої УАПЦ – Всеукраїнської спілки православних парафій. Натомість у реєстрації будь-якої організаційної структури для РПЦ патріархові Тихону (Белавіну) влада від 1918-го відмовляла.

Умови співіснування з владою були лише частиною проблем, що гостро постали перед ВПЦР. Навесні 1920-го автокефальний рух вийшов за межі Київщини: українські парафії утворювалися у Кам'янці-Подільському, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Катеринославі, а жоден єпископ досі його не підтримав. Мало того, у лютому 1920-го Синод єпископів України, щойно поновивши свою роботу, відлучив від церкви ВПЦР та всіх, хто перебував з нею в єднанні. Спроба українців проігнорувати санкції закінчилася забороною, накладеною у квітні тимчасово керуючим Київською єпархією вікарним єпископом Назарієм.

На місцях духовенство не знало, що йому робити й кого слухати: "або зріктись єпископа Назара і через це у майбутньому при якійсь іншій владі залишитись без посади пан-отця, або зріктись пропозиції прийняти посаду пан-отця в українській парафії і через це залишитись без посади при існуванні Всеукраїнського Єпископату".

Побоювання священства були викликані ще й тим, що за відсутності митрополита Київського Антонія (Храповицького), який виїхав з денікінцями, патріарх Тихон мусив особисто призначати архієреїв на покинуті чи вакантні українські катедри та всупереч "Положенню про Вище управління Православної церкви на Україні" вирішувати безліч справ, що були прерогативою місцевих владик.

Внаслідок особистого рішення патріарха у лютому на Полтавську катедру було призначено українця з походження, редактора перекладу Чотириєвангелія українською (1905 – 1912) архієпископа Парфенія (Левицького), який з 1917-го перебував на покої. До Полтави владика прибув у квітні 1920 р. Його призначення активізувало боротьбу ВПЦР за автокефалію.

5 травня 1920-го ВПЦР оголосила українську церкву автокефальною, незалежною і соборноправною. Але канони вимагають присутності у церкві єпископату. Не дійшовши згоди з РПЦ у питанні призначення єпископа для українців, ВПЦР отримала 29 липня дозвіл від Київського губпарткому на поїздку до Грузії та спорядила делегацію з 5 осіб до Католикоса Грузії. Після архієрейської хіротонії очолити українську церкву мали священики Павло Погорілко та Степан Орлик. Дістатися до Грузії делегація через певні обставини не змогла, натомість зупинилася у Полтаві, сподіваючись переконати архієпископа Парфенія "заради миру церковного і збереження вповні християнського стада взяти під свій догляд" приналежні до ВПЦР українські парафії.

Владика погодився, але з умовою, що узгодить свій "догляд" з патріархом. Розуміючи можливі проблеми або дивіденди від цього, Парфеній написав відповідні листи до патріарха та Синоду єпископів України (цього листа 24 серпня адресував єпископу Назарію). В листах, пояснюючи свій вчинок, він писав: "сподіваючись відновити церковний мир, взяв українців … під свій догляд (опіку, але не управління!) … Біда невелика, якщо вони будуть підносити свої молитви українською мовою. Однак станеться непоправне лихо, якщо вони вийдуть із Церкви. Український рух – сила стихійна. Чим сильніше її загатити, тим сильніше вона торуватиме собі дорогу вперед".

Передати листа патріархові мав посланець Ради, але цього не зробив, посилавшись пізніше на відсутність доступу до Святійшого, що перебував під домашнім арештом. Натомість вже по факту розмови ВПЦР 21 серпня оголосила, що "часи сирітства минули і українська церква має свого єпископа". Патріарх довідався про все з відповідного листа єпископа Назарія і "українське питання" знову актуалізувалося у канонічному полі РПЦ.

Бажаючи зберегти анексовану ще за Петра І Київську церкву в складі Московського патріархату і перевести проблему в суто адміністративну площину, патріарх Тихон у листі від 4 жовтня дипломатично вказав "своєму собрату у Христі" Парфенієві на розбіжності у розумінні "догляду" між ним і "київськими українцями" та наявність там власного архієрея. Нагадавши, що втручання у чужу церковну область заборонене канонами, патріарх попросив високопреосвященного Парфенія "рішуче відмежуватися від українців чужих єпархій, залишивши їх під опікою і доглядом своїх архієреїв".

Таким чином патріарший лист ліквідував останню можливість для ВПЦР набути хоча б одного канонічно висвяченого єпископа. Взяти "під догляд" українців "своєї" Полтавської єпархії Парфенієві заважала з одного боку невпевненість у подальшій підтримці його дій з боку ВПЦР, а з іншого – санкції Синоду єпископів України. У лютому 1921 рр. Синод на першому засіданні висунув вимогу Парфенієві письмово підтвердити підпорядкованість йому. Одночасно Синод розглядав можливість позбавити владику сану і замінити на Полтавській катедрі більш лояльним кандидатом – архієпископом Катеринославським Агапітом (Вишневським). Після показового заочного суду над ним на Ставропольському соборі у 1919 р. "за соблазн украинством" Агапіт був цілком "своїм" архієреєм. Тому весь час, поки у ВПЦР існувала потреба (аж до висвяти власної ієрархії УАПЦ у 1921 р.), владика не поспішав висвячувати навіть кандидатів на священство для неї.

Під впливом принципової позиції патріарха у грудні 1920 р. відкинули пропозицію ВПЦР про співпрацю також перший вікарій Одесько-Херсонської єпархії, єпископ Єлисаветградський Олексій (Баженов) та архієпископ Антонін (Грановський), який вже певний час перебував на покої у Богоявленському монастирі в Москві. Єпископ Олексій послався на те, що "його прихильність до українців базується не на національних мотивах, а на релігійних". Архієпископ Антонін підкреслив, що патріарх висловився "коротко і ясно: політичної самостійності для України нема, знакомито, нема підстав і для автокефалії, а при таких умовах голосити автокефальність буде несамовито".

Крім набуття власної ієрархії перед ВПЦР стояла проблема українізації церкви. Статут Всеукраїнської спілки православних парафій метою заснування прямо вказував на "задоволення бажання української людності повсякчасно і в Божих храмах молитися Богу і навчатися …як старою церковно-слов'янською мовою з українською вимовою, так і живою українською мовою з відновленням у церковно-релігійному вжитку стародавніх звичаїв, обрядів, автокефалії, соборноправності вільної української автокефальної церкви". Як на сьогоднішні мірки, тогочасна українізація церкви пропонувала селянам стрункий університетський курс з української історії, філології, мистецтва і фольклору, хоча й дуже скорочений та спрощений.

Однак не все священство приймало разом з ідеєю автокефалії і українізацію. Нерідко воно вичікувало і відмовлялося українізувати парафії, подекуди навіть всупереч бажанню парафіян. Почасти через неканонічний (без єпископату) стан церкви, почасти з причин жорстокої боротьби чекістів з українським повстанським рухом.

Ставлення селян до українізації церкви теж було неоднозначним. Більш-менш освічених людей, які ще й прихильно ставилися до організації українських парафій, по селах набиралося до двох-трьох десятків. Відповідно до радянського законодавства для створення осередку та реєстрації релігійної громади, отримання у користування храму і культового майна цього було цілком достатньо. Але вони боялися, що решта населення може й зовсім не допустити панотця до богослужіння. Були села, де під впливом ще передсоборних баталій 1918 року та проросійської агітації селяни не бажали "молитись на тій мові, на котрій звикли лаятись". Ще частина віруючих збиралася "у цій справі зробити так, як скаже нам наш батюшка". Учительство, "хоч і співчуває церковному рухові, але воно дуже залякане й ініціативної участі брати не хоче" – писав до ВПЦР один із кореспондентів.

Заляканість не лише учительства і духовенства, але й частини селянства пояснювалася специфікою боротьби ЧК з українським повстанським рухом. Намагаючись дискредитувати, чекісти називали його "бандитизмом". Нариси історії парафій УАПЦ Сіверщини та Середнього Подніпров'я, написані на пропозицію Малої Ради ВПЦР у 1924-1925 рр., донесли до нас деталі. Так укладач історії парафії Миколаївської церкви занотував, що поки тривали "часи виловлювання радвладою цих бандітов, серед яких немало було люду з м. Борзни, …докотилася чутка …про можливе впорядкування служб Божих на українській мові, про відокремлення церкви Української від патріаршої влади. …Через те, що бандитізм той носив назву "Українських повстанців", не можна було і чесному люду вимовлятись за Українську церкву, бо зараз же міг залічитись Радвладою до складу "повстанців".

Парадоксально, але на захист українізації церкви стали делегати повітових з'їздів комітетів незаможних селян, що відбувалися з серпня і до кінця 1920 р. Наприклад, Київський повітовий з'їзд комнезаму (серпень 1920), у "Резолюції по справі релігійній" постановив: "визнаючи необхідним повне відокремлення церкви від держави і волю віри, … вважає, що для цілковитого знищення серед нашої людності перешкод на шляху соціалістичної свідомості населення… потрібно аби всі старі попи, виховані в умовах капіталістичного чорносотенного ладу… були негайно замінені людьми, котрі, обслуговуючи духовні потреби населення, не провоціровали би радянської влади, при чому з'їзд вважає також потрібним, аби служба Божа по всіх церквах повіту провадилась на українській мові, як найбільш зрозумілій для населення". У кінці 1920-го комнезами Канівщини взагалі висунули пропозицію звернутися до місцевих парткомів з проханням про скликання спеціального з'їзду комнезамів для обговорення питання українізації церкви у Канівському повіті.

Резолюції з'їздів цих низових і масових радянських органів влади показали, що самими кампаніями з розкриття мощів чи ліквідації релігії та церкви знищити її неможливо. Більшовики замислилися над тим, аби створити якусь "радянську альтернативу" і на сторінках радянської преси певний час точилася партійна дискусія за участі Троцького та наркома освіти РСФРР Луначарського на предмет: "чи потрібна реформаторська радянська церква?".

Розпочавши українізацію/розмосковлення парафій у 1920-му, ВПЦР, а після інституалізації у 1921 р. вже УАПЦ, перетворилася на серйозного конкурента і для патріаршої церкви, і для обновленців: їм довелося дозволити службу чи проповіді українською там, де цього бажала громада. Діячі ВПЦР доклали титанічних зусиль до перекладу богослужбової літератури та українізації богослужіння. Як показала практика, перехід у провадженні парафіяльної документації на українську мову як ділову був невимушеним і природним для людей. Доволі швидко ця "буржуазна, петлюрівська українізація" стала конкурентом і до українізації більшовицької, але це вже інша історія.