Білий терор у червоних газетах: вигадані страти і фейкові герої
У вересні 1919-го Харків переживав третю за рік владу - денікінську.
Дві попередні влади — українська і радянська — залишали місто за схожим сценарієм: з більшою чи меншою інтенсивністю відстрілювали прихильників тієї влади, що мала прийти.
Наступниця, зазвичай, голосно волала про злочини попередників і влаштовувала їхнім жертвам урочисті похорони. Щоб за кілька місяців потому, коли настане час тікати самій, вдатися до тих же методів боротьби з політичними противниками. Підпертих, до речі, запозиченими у попередників аргументами: поки наші війська на фронті тримаються з останніх сил, ворожа агентура активно діє у тилу. То ж наступимо їй на горлянку!
Те що, українці робили у січні, а більшовики у червні, денікінцям довелося повторювати на початку грудня 1919-го. І вийшло у них значно страшніше: "В сквере перед дворянским собранием (там, где сейчас площадь ВУЦИКʼа), деревья гнулись под тяжестью тел дезертиров, повешенных контрразведкой".
Так, в усякому разі, повідомляв 13 грудня 1927-го "Харьковский пролетарий" у спеціальній статті, присвяченій восьмій річниці вигнання білих з міста.
Про дивну пристрасть денікінців до намиленої мотузки згадував і перший голова ХГЧК Сильвестр Покко. Щоправда, сам він повішених не бачив, натомість мав надійну людину в окупованому місті, якій присвятив декілька рядків у своїх мемуарах.
Цитуємо: "Мне удалось наладить дело с посылкой одного товарища в Харьков… Оттуда он привозил нам много новостей о белогвардейской газетной инсинуации. Рассказывал об ужасах, творящимися белыми в Харькове, о массовом повешении всех тех, кто находился хотя бы на малейшем подозрении. И эти повешенные висели по 3-4 дня на столбах".
Картина, погодьтеся, жахлива. І, на перший погляд, схожа на правду. Бо ж так цинічно брехати навряд чи можливо. Та геть недаремно, повернувшись до Харкова, більшовики почали вилучати газети часів денікінщини.
7 серпня 1919-го "Южный край" спіймав червоних писак на брехні, передрукувавши офіційну інформацію від "Бюро Украинской Печати", яке ще у червні втекло до Сум разом з радянською владою. І, очевидно, мало за лінією фронту не надто добросовісних інформаторів. Дослівно: "На площади Розы Люксембург при звуках музыки и кликах ликующей буржуазии повешены видные профессиональные работники т. т. Бабин и Гроссман".
Газета показала також, як виникає "ефект зіпсованого телефону": процитувала ще й повідомлення київських "Известий". За їхньою версією Бабіна з Гроссманом денікінці розстріляли, у той час як вони спокійнісінько продовжували займатися профспілковою діяльністю у "білому" Харкові.
Може, вішали інших? Теж не факт! "Комісія з розслідування злочинів. вчинених Добрармією" оприлюднила акти розтину всіх, знайдених у Харкові "жертв білого терору". Характерну странгуляційну борозну виявили лише на ОДНОМУ трупі, підібраному у Зміївських казармах. Який, на додачу, мав ще й кульовий отвір у черепі.
Та й тут не склалося! Ось висновок експертизи: "Кожа, вырезанная из борозды и растянутая на стекле, показала отсутствие кровоизлияния, что указывает на посмертное ее происхождение. Смерть последовала от огнестрельного ранения головы".
Щоправда, маємо загадкове фото у третьому числі "Бюллетеня Харьковской губернской при Ревкоме комиссии по обследованию зверств, учиненных Добрармией": труп з мотузкою на шиї, викопаний у Карпівському саду. Його чомусь немає у загальному списку. У будь якому випадку, говорити про "массовое повешение" не доводиться. Як, до речі, і про масові розстріли.
Але ж говорять і дотепер! "Історія міста Харкова ХХ століття", видана у 2004-му, містить стару більшовицьку байку: "Лише за перші кілька днів білогвардійці розстріляли в Харкові понад дві тисячі чоловік".
Страшно уявити, скількох вони додали пізніше! Бо ж панували денікінці у місті майже півроку. Але уявляти не треба, оскільки збереглися документи згаданої вище Комісії: 107 трупів з ознаками насильницької смерті знайшла вона у Харкові відразу після вигнання білих.
Та й ця цифра потребує коментарів. Трьох розстріляних доправили з Рогані, що знаходилася на той час за межами міста. Ще двоє померлих насильницькою смертю були жертвами нещасних випадків, а не "золотопогонної наволочі": один бідака потрапив під поїзд, ще один випав з вікна.
Звідкіля тоді взялися "тисячі"? Можемо припустити, що з грудня 1934-го: коли у Харкові відзначали пʼятнадцяту річницю вигнання денікінців, на газетні сторінки вилилося ціле море брехні. "Тысячи революционных рабочих были замучены в белогвардейских застенках", — повідомляв "Харьковский рабочий".
А стаття товариша Каштаньєра, надрукована 12 грудня 1934-го, ще й уточнювала, як саме "были замучены": "Кравцов был расстрелян. На теле Минайленко не обнаружено никаких признаков ранения или убийства. Его задушили. У женщин были отрезаны груди".
Правди у цій публікації — рівно третина. Підпільника Олександра Кравцова (він же "Туча", він же "Токарев") справді розстріляли: "Огнестрельное ранение головы и шеи". Але у жодного з шістнадцяти жіночих трупів відрізаних грудей патологоанатоми не виявили. Судово-медична експертиза — дисципліна точна!
Вона ж дозволила перекреслити навхрест ще один старий радянський міф — про згаданого Каштаньєром шістнадцятилітнього Ваню Минайленка. Кілька поколінь харківського юнацтва виховувалися на його прикладі.
Всі підлітки у місті знали, що мужнього комсомольця денікінці закопали живцем — за активну допомогу більшовицькому підпіллю. Про Ваню видали три книжки — у 1958, 1967 і 1980 роках, його іменем назвали вулицю на Холодній Горі, а скульптурне зображення Минайленка більш ніж півстоліття прикрашало сквер у центрі міста.
Але дані судово-медичної експертизи не піддаються подвійному тлумаченню: "смерть последовала от паралича сердца после удара в область сердца". Ну, не під землею ж його били?
Викликає обґрунтовані сумніви і теза про активну участь Вані у підпільній комсомольській роботі. Видані у 1927-му мемуари Дмитра Клопцова, присвячені організації комуністичної молоді на Холодній Горі, не містять жодної згадки про Минайленка. Хоча прізвищ там дуже багато.
Та вже у 1934-му той же Клопцов розписав Іванові підпільні подвиги, від гетьманату починаючи. Та що там гетьманат: за словами комсомольського ватажка, у Вані ще на шкільній лаві "зародилась революционная закалка".
Захоплене багатослівʼя пояснювалося специфікою документу, для якого воно призначалося. Мати загиблого героя, Євдокія Петрівна, клопоталася про призначення персональної пенсії за Ваню. І Клопцов, який добре знав її старших синів, сотворив супер-компліментарну довідку від обкому ЛКСМУ. Але вона не допомогла: наркомат соцзабезпечення вирішив, що матір мають утримувати Іванові брати.
"В сухому залишку" маємо сумну історію молодого хлопця, якого зловили денікінці з пачкою листівок, отриманих від знайомого. Чи могла вона скінчитися інакше, можемо хіба що гадати. Бо різне траплялося — іноді навіть чекісти виходили живими з контррозвідки.
Розповіді про жорстокі репресії стосовно "всех тех, кто находился хотя бы на малейшем подозрении" - теж міф. Точніше, напівправда. Бо у перші дні денікінщини могли і взагалі ні за що розстріляти. Але з часом почали розбиратися. І дивна річ сплила на поверхню: страшнішим за контррозвідку виявився… харківський обиватель.
22 жовтня 1919-го "Южный край" вмістив цікаве інтервʼю з начальником губернського кримінально-розшукового управління. І той навів шокуючі цифри: "Из сделанных гражданами за сентябрь свыше 50 заявлений о "большевиках", 40 оказались основанными на личных недоразумениях и вражде".
Але й залізно доведена приналежність до "преступного сообщества, именуемого партией большевиков", теж не завжди закінчувалася смертним вироком. Мемуари підпільників рясніють… розцінками. За голову комуніста можна було торгуватися і з контррозвідкою, і з військово-польовим судом.
Коли вірити більшовику Колесникову, існувала можливість викупити навіть такого значного діяча, як Михайло Чорний (Рафаїл). Член організаційного бюро ЦК КП(б)У міг врятуватися, однак випадок завадив.
І опинився товариш Рафаїл у сумному документі, який вже неодноразово цитувався: "Огнестрельное ранение с деформацией лица и черепа". Плюс ціла купа подробиць, вивчати які — вельми сумнівне задоволення.
Але вивчати треба. Аби переконатися, що документ нічим принциповим не відрізняється від аналогічних актів, складених у червні 1919-го "за підсумками діяльності" Харківської ЧК. Таке саме жахіття! І так само знайшлися люди, які вирішили його роздмухати і перебільшити. Чого їм не вистачало?
