Без світла, зате з ідеологією. Як жив Київ сто років тому

У перші ж дні нового 1921 року більшовики зайнялися, як тепер би сказали, політичним піаром. На київських підприємствах пройшли мітинги під девізом "Що зробила радянська влада за минулий рік". Основна теза: здобуто перемогу над зовнішньому фронті, і тепер можна приступати до мирного будівництва, якому, втім, заважають "окремі банди". Принагідно зауважимо, що, як показав 1921 рік, хоч повстанський рух у різних регіонах України, у тому числі на Київщині, був досить активним, але реальних шансів взяти Київ у повстанців не було.

Та повернемося до початку 1921-го. На одному з таких мітингів із офіційною доповіддю виступив Михайло Кіллерог. У наступні роки він обійматиме високі посади в українській номенклатурній ієрархії… аж поки в 1936 році не буде заарештований і не стане фігурантом "справи тридцяти семи"; у числі його "подільників" буде Михайло Орлов, двоюрідний дідусь автора цих рядків. Усіх засудять до найвищої міри покарання.

Поки ж Кіллерог, поряд із іншими ораторами, говорить не тільки про успіхи, а й про проблеми. Однією з нагальних проблем першої половини 1921 року в Києві був дефіцит палива та відповідно електроенергії. Київська електростанція тоді працювала здебільшого на дровах. Лісів навколо Києва більш ніж достатньо.

Але не було налагоджено процес доставки дров на електростанцію. Підвозили їх переважно вантажними трамваями, але не вистачало справних вагонів. Дров підвозили втричі менше, ніж було потрібно для нормальної роботи станції. Як наслідок, запасу дров не було; все, що підвозили, відразу кидали в топку. Становище погіршилося ще й тим, що декілька турбін електростанції вийшли з ладу, а запасних частин не було.

Аби різко знизити споживання електроенергії, у січні пішли на рішучі заходи: вимкнули електрику в приватних квартирах. Встановився, за словами помічника завідувача електростанцією, "режим темноты". І навіть після цього електроенергії не вистачало підприємствам, що негативно позначалося на їх роботі.

Утім, post factum, у червні, коли ситуація стане легшою, Ян Гамарник (тодішня "перша особа" міста. У 1937 році він вирішить не дочекатися арешту, а покінчити самогубством) на пленумі міськради скаже: "Якщо порівняти м. Київ з іншими містами, слід констатувати, що як ми не мучилися, все ж таки гострої паливної кризи минулої зими ми не переживали".

Що ж, усе пізнається в порівнянні.

Не можна сказати, що успіхів не було. Наприкінці березня київські газети бадьоро відрапортували про "велику перемогу на трудовому фронті", а саме відкриття Наводницького мосту (приблизно на місці нинішнього мосту імені Патона). Він був побудований у 1915 році, зруйнований поляками при відступі в червні 1920-го, і тепер відновлений (з частковим використанням старих конструкцій). Роботи тривали дев’ять місяців, було задіяно понад 3000 робітників.

Ще одна гарна новина в транспортній галузі надійшла наприкінці вересня. Відкрилося регулярне повітряне сполучення між Києвом та Харковом, тодішньою столицею України. Літаки почали літати двічі на тиждень, дорога займала три години (щоправда, перевозили вони авіапошту; пасажирське сполучення розпочалось пізніше).

А от із міським транспортом у самому Києві 1921 року було не краще, ніж 1920-го. Трамваї, як уже було сказано, використовувалися для перевезення дров, а пасажирський рух підтримувався в мізерному обсязі — переважно на лінії в Пущу-Водицю, де альтернативи трамваю не було. Здебільшого ж — або на візнику, або пішки.

Чого в тодішньому Києві було надміру — це ідеології. Наступ на цьому "фронті" більшовики продовжували. Основних зовнішніх ознак "клятого старого режиму" в Києві станом на 1921 рік уже позбулися: зокрема, більшість "неправильних" пам’ятників знесли, значну частину вулиць у центрі перейменували — але деякі "недоробки" ще залишилися.

І їх продовжували усувати.

У лютому Софійську площу назвали площею Червоних Героїв Перекопа, у грудні Гімназичну вулицю зробили вулицею Леонтовича. Втім, нові назви приживалися повільно. Не тільки в побуті, а й, скажімо, в газетній рекламі продовжували писати по-старому — не вулиця Леніна, а Фундуклеївська, не Карла Маркса, а Миколаївська, і т. д. Повністю на нові назви перейдуть лише років за п’ять.

Однією з важливих компонент процесу, який у тодішньому більшовицькому гімні описувався як "мы наш, мы новый мир построим", була боротьба з релігією. Ішла вона непросто (для тих, хто боровся). Іноді під неї намагалися підвести "економічне підґрунтя". День Різдва за новим стилем, 7 січня, у 1921 році припав на п’ятницю, церква після переходу держави на прийнятий у Західній Європі григоріанський календар лишилася на юліанському. Отже, утворилось чотири вихідні дні поспіль. І ось, 6 січня в газеті "Киевский пролетарий" з’явилася коротка замітка під промовистим заголовком "Наш позор". "Если тяжело работать, если мало одного дня отдыха в неделю, — віщав анонімний кореспондент, — можно установить дополнительные дни, но позорно связывать этот отдых с днями церковных праздников. Ведь рабочий не пойдет в церковь, ведь он чужд старых религиозных предрассудков…". Різдво, як бачимо, відзначали 7 січня.

У вересні відзначається день пам’яті святого Олександра Невського. "Несвідомі елементи" влаштували цього дня, страшно сказати, молебень у приміщенні трамвайних майстерень, після чого ще й поїхали трамваєм до Пущі-Водиці — закінчити святкування на лоні природи. Справа закінчилася службовим розслідуванням. До остаточного (як тоді думали) викорінення "релігійних забобонів" було ще далеко.

Втім, борючись із символами та ритуалами, не обминали й конкретних людей. Епоху УНР більшовики "не забули і не пробачили". І ось наприкінці травня 1921 року прозвучало: "Встати, суд іде!" Під судом опинився Всеволод Голубович, прем’єр-міністр УНР у першій половині 1918 року, та його однопартійці, українські есери. Процес проходив у будівлі Пролетарського будинку мистецтв (нині Національна філармонія), а судив українських діячів орган пд суворою назвою "Надзвичайний Революційний Трибунал УСРР".

Однак результат процесу був зовсім не таким, яким, напевне, був би наприкінці 1930‑х. Голубовича та частину його колег засудили до ув’язнення в концтаборі на десять років, але тут‑таки, застосувавши амністію, "скостили" термін до п’яти років… а в грудні того ж 1921 року, після ще однієї амністії, Голубович взагалі вийшов на волю.

Втім, у 1931 році його заарештували знову, вже за іншою справою, й останні вісім років свого життя він провів в ув’язненні.

Що ж пропонувалося киянам у плані "побудови нового світу"? Звісно, радянські свята та інші ритуали. У 1920 році Перше травня в Києві відзначити не вийшло, бо завадила польська армія, що підходила до міста; тепер провели все "як годиться". Святкові заходи організували на Хрещатику, у Пушкінському парку, на Солом’янці, Печерську, Подолі, Деміївці… Містом їздила пересувна фотовиставка й навіть кіно-трамвай. Ідеологічна спрямованість усіх цих заходів не викликає сумнівів.

Ще перед Першотравнем киянам надали можливість долучитися до "торжества демократії" по‑більшовицьки — у вигляді виборів до Київради. Вибори тривали близько тижня, у першій половині квітня, а ближче до кінця місяця було підбито підсумки. Міська рада тоді офіційно називалася "Київська Рада Робітничих та Червоноармійських Депутатів", а за чисельністю перевершувала нинішню більш ніж удесятеро (при значно меншому населенні!). Було обрано 1444 депутати, з яких: 1067 комуністів, 360 безпартійних, 6 укапістів, 4 меншовики, 3 бундівці, 2 есери, 1 анархіст, 1 н.с. (ймовірно – народний соціаліст). Цифри говорять самі за себе. Перше засідання нової Ради відбулося 26 квітня у будівлі театру імені Лібкнехта, нині відомому як Національна опера. Головою Ради був обраний "товариш Ян" — вищезгаданий Ян Гамарник, який на той час обіймав посаду голови Губревкому.

А у вересні товариш Ян разом із іншими представниками тодішньої "еліти" приймали високого гостя з Москви. До Києва прибув не хто інший, як товариш Троцький. Як і в травні 1919 року, на честь одного зі творців Червоної армії влаштували парад. Цього разу командував парадом київський губернський військовий комісар Лайош Гавро (на честь якого донедавна називалася Йорданська вулиця). Він стане "ворогом народу" набагато пізніше, ніж Троцький, проте Троцький його переживе: Гавро заарештували влітку 1937 року й розстріляли навесні 1938-го.

Основним же святом року, за традицією, що вже складалася, стало святкування четвертої річниці Жовтневої революції. Примітно, що "з Харкова надійшли вказівки про бажаність відсвяткувати велику річницю по можливості без грошових витрат (зважаючи на тяжке становище країни та голод)". Акцент зробили на культмасовій компоненті — різноманітних спектаклях, виставках, лекціях, а ще двадцяти "вечорах спогадів" (у різних місцях Києва), на яких також виконувались "декламаційні номери". Навряд чи буде помилкою припустити, що всі зайняті у цих заходах актори, лектори та мемуаристи працювали безкоштовно — так би мовити, за подяку від пролетаріату.

Говорячи про пролетаріат і оплату праці, слід зазначити, що зарплати "новим господарям життя" у Києві в 1921 році дуже часто не вистачало. Вона, зарплата, не встигала за інфляцією (яка, у свою чергу, була викликана тодішнім майже безконтрольним друкуванням грошей). Так, на початку літа червоноармієць отримував 1200 рублів на місяць, а стакан чаю в одному з буфетів у Пролетарському саду коштував… 600 рублів. Типова зарплата робітника в червні становила 4800 рублів на місяць, а квиток на фунікулер коштував 200 рублів. У липні робітники, що будували вузькоколійку в Пущі-Водиці, отримували вже 800 рублів на день… ось тільки квиток на трамвай від міста до Пущі в один кінець коштував 1500 рублів. Більшість цих робітників змушені були ходити в Пущу-Водицю пішки.

Не можна сказати, що влада не йшла назустріч "класу-гегемону". У серпні у відповідь на "трамвайні" скарги ухвалили постанову про безкоштовний проїзд у трамваї для робітників, які їдуть на роботу й назад. Плату за комунальні послуги (водогін, каналізацію, газ, електрику) для державних установ та підприємств, а також для робітників та службовців цих підприємств скасували ще на початку року (хоча згодом відновили). Такий собі "вибірковий комунізм". Однак, як ми добре знаємо через сто років, комунізм — не більше ніж утопія.

Як відомо, 1921 рік став роком першого за радянської влади голоду серйозних масштабів. Києва безпосередньо цей голод не торкнувся. Але до "боротьби з голодом" (термін "боротьба" більшовики тулили куди треба й куди не треба, намагаючись таким чином, скажімо так, мобілізувати населення) Київ, як і всі неголодаючі регіони, був залучений.

Зокрема, на початку листопада тут зупинився санітарний поїзд, яким везли майже шістсот дітей з Поволжя до Вінниці. У Києві пасажирам цього поїзда допомогли продуктами, а двадцять найслабкіших дітей зняли з поїзда та розмістили в київських лікарнях. Загалом же на Київщині восени цього року розмістили близько п’яти тисяч дітей з голодних країв.

Отже, 1921 рік у Києві мав стати роком мирних звершень, перемог на "трудовому фронті" та інших досягнень соціалізму — але реальність виявилася далеко не такою райдужною, як більшовики запланували. На те були об’єктивні причини — після бурхливих подій минулих чотирьох років одразу досягнути процвітання було неможливо в принципі. Водночас і методи, якими діяла нова влада — перші кроки того, що пізніше назвуть "адміністративно-командною системою" — були не найефективнішими.

Слід зазначити, що ще навесні того ж таки 1921 року радянське керівництво визнало цей факт і оголосило про "тимчасовий тактичний відступ", що став відомим як неп: були допущені ринкові відносини, певна свобода торгівлі тощо. У Києві, як і в інших частинах тодішнього радянського простору, невдовзі це дало ефект — економіка "запрацювала", стабілізувався грошовий обіг, було практично подолано інфляцію — але це було справою наступних років.