Арешти в Лаврі і урядова безпорадність. Як Директорія за автокефалію боролась
1 січня 1919 року Директорія УНР урядовим законом проголосила автокефалію православної церкви в Українській Народній Республіці. Підготовлений поспіхом закон не передбачав відокремлення церкви від держави і на практиці через захоплення Києва більшовиками не був втілений.
Наприкінці 1918-го до влади в Україні повернулися ті ж самі соціалістичні партії, що складали основу Української Центральної Ради, і з тією ж малопридатністю до практичного державотворення. Повстанські війська опанували Київ ще 14 грудня, а сама Директорія урочисто увійшла до Києва 19 грудня 1918-го, владу після зречення гетьмана Павла Скоропадського і до утворення 26 грудня уряду перебрав Тимчасовий революційний комітет на чолі з Володимиром Чехівським.
Справами Міністерства культів на посаді тимчасового комісара — "поки становище міністра мав би обняти якийсь соціаліст" — продовжував керувати колишній міністр ісповідань уряду Української Держави Олександр Лотоцький.
Тим часом неприхильний до нової влади проросійський єпископат, памʼятаючи безкомпромісну позицію Олександра Лотоцького у питанні автокефалії церкви в Україні та його тиск на делегатів ІІІ сесії Всеукраїнського церковного собору в якості міністра Ісповідань в уряді гетьмана Павла Скоропадського, усіма силами протидіяв визнанню влади соціалістичної Директорії. Від імені Собору заборона поминати за богослужінням членів Директорії УНР як верховний уряд України була розіслана в усі єпархії. Натомість, все ще сподіваючись на реванш монархізму, єпископи закликали продовжувати поминати як верховну владу гетьмана.
Майже одразу після перемоги Директорії у столиці почалися обшуки та арешти її супротивників. Серед арештованих виявилися і найвищі ієрархи церкви, відомі чорносотенці і прихильники "неделимой Родины и церкви" Київський митрополит Антоній (Храповицький) та архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський).
Вранці 17 грудня 1918-го Києво-Печерську Лавру, де щойно16 грудня завершилася ІІІ сесія Всеукраїнського церковного собору, і ще мешкали близько 20 його делегатів-єпископів, оточили дві роти солдат. Близько 6 години вечора зʼявився начальник політичного відділу штабу Облогового корпусу Євгена Коновальця — сотник Чайківський. Заарештувати владик виявилося не так просто: треба було мати ордери на арешт. Сотник їх тут же виписав, але не врахував, що арешт Київського митрополита можливий лише з санкції вищої державної влади. Тоді після консультації телефоном зі штабом Облогового корпусу він заарештував лише архієпископа Євлогія, пояснивши присутнім, що це справа політична.
Того ж вечора митрополит Антоній зібрав нараду архієреїв і всі її учасники під присягою пообіцяли дотримуватися рішення про непорушність постанов Всеукраїнського і Всеросійського соборів про єдність Російської православної церкви та безумовну покору митрополитові Антонію (голові Собору єпископів України), а на випадок його арешту чи смерті — митрополиту Херсонському Платону (Рождественському). Далі єпископи постановили накладати канонічну заборону на всіх духовних і мирських начальників, що перешкоджатимуть реалізації постанов Всеукраїнського собору 1918-го чи скличуть новий. Духовним, у тому числі й імовірним делегатам нового Собору, загрожувало позбавлення сану, а мирянам — відлучення від церкви.
Спроба єпископату вплинути на події успішною не була: комісар Олександр Лотоцький втрутитися не встиг, а революційна влада діяла рішуче. Вранці 18 грудня у присутності майже всіх єпископів український офіцер, запевнивши, що має телеграфне розпорядження від Директорії, але не показавши документа, заарештував Антонія. Арешт Київського митрополита мало не вилився у кровопролитну сутичку біля воріт Лаври і ледве не завершився трагедією. Олександр Лотоцький пізніше згадував, що після арешту обоє владик мали бути розстріляні начальником Облогового корпусу Євгеном Коновальцем і комісар культів ледве зміг переконати останнього, "щоб він не оповивав би ці особи овреолом мучеництва".
Одіозних ієрархів уряд вислав до Василіянського монастиря у Галичині. Згодом вони (та ще кілька єпископів українських єпархій) відвідали практично всі європейські країни (в т.ч. і Константинополь), доки не отримали дозвіл на постійне перебування у Сербії (м. Сремські Карловці).
У царині державного управління влада виявила таку ж безпорадність, як і в стосунках з єпископатом. Вочевидь під впливом таких антиклерикалів, як Володимир Винниченко, 23 грудня 1918-го Рада комісарів Директорії, що виконувала до обрання уряду його функції, вирішила скасувати Міністерство у справах релігій, а його функції передати до Головної адміністрації у справах віросповідань Міністерства народної освіти. Ще через день Володимир Винниченко особисто запропонував створити управління культів при Міністерстві народної освіти на чолі з Іваном Липою. Але така постановка питання викликала гострі протести з боку українських автокефалістів.
29 грудня питання про Міністерство у справах релігій знову розглядалося на урядовому засіданні. На пропозицію Голови Ради народних міністрів Володимира Чехівського його залишили в структурі уряду у формі Міністерства культів з Олександром Лотоцьким на чолі. Але, упорядкувавши певною мірою проблему управління церковно-державними стосунками на рівні уряду, Директорія — за браком і чималих коштів, і розуміння потреби створення мережі місцевих органів Міністерства культів — не заснували на місцях посад комісарів культів, які б знали запити й вимоги духовенства та мирян і діяли б паралельно з консисторіями.
1 січня 1919 року уряд Директорії УНР проголосив закон "Про вищий уряд Української автокефальної православної церкви", яким визначив, що Верховна церковна влада в Україні мала належати Всеукраїнському церковному собору, а між ними справами церкви мав займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний синод.
У тексті закону, оприлюдненому 2 січня, визначалося, що збиратися церковний Синод має у присутності представника уряду, чиїм обовʼязком буде нагляд за дотримання ним законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки, а церковна влада з її адміністративним апаратом буде утримуватися з державної скарбниці.
11 січня Департамент православної церкви розіслав телеграфом всім єпископам України повідомлення з вимогою зробити розпорядження по єпархіях припинити поминання за богослужіннями патріарха Московського Тихона, Київського митрополита Антонія, архієпископа Волинського Євлогія та виконувати розпорядження від них.
Наказ про створення при Міністерстві культів тимчасової комісії для складання проекту статуту Автокефальної української церкви під головуванням Костя Мировича зʼявився 16 січня. Одночасно міністр культів Іван Липа (очолив Міністерство культів у січні 1919-го) вживав заходів, щоб заручитися підтримкою єпископату у справі заснування Українського церковного Синоду. На його пропозицію для утворення органу вищого церковного управління був скликаний Собор українських єпископів у складі одного архієпископа і пʼяти вікаріїв (намісники правлячого архієрея).
Однак єпископи дотримувалися клятви не співпрацювати з Директорією. Заступник Антонія — митрополит Херсонський Платон — через загрозу арешту виїхав до неконтрольованої Директорією Одеси. В кінці січня 1919-го він розіслав телеграми про відкриття там Вищого церковного управління на Україні в складі Священного Синоду та Вищої церковної ради. Архієреї, що залишилися у Києві, утворили Контору собору єпископів усієї України на чолі з єпископом Діонісієм, але для ухвалення рішень вона не отримала повноважень, що дало підстави єпископату ухилитись від дієвої співпраці з Директорією та призначення складу Синоду.
Офіційне повідомлення від Директорії про затвердження закону про автокефалію сама церква отримала лише 23 січня: інформаційне бюро Міністерства культів оповістило про це всіх єпископів і консисторії українських єпархій по радіо. Того ж дня Директорія призначила членів Синоду, замінивши у законі назву "Синод" на "Українська Вища Освящена Церковна Рада". До її складу тимчасово увійшли: архієпископ Катеринославський Агапіт, протоієрей Василь Липківський, священик Макар Крамаренко, диякон Олександр Дурдуківський та військовий священик А. Матіюк. У такому складі Освящена Церковна Рада зібралася у кабінеті міністра культів 26 січня на своє перше і єдине засідання. Невдовзі через наступ більшовиків вона змушена була евакуюватись з Києва одночасно з урядом Директорії і більше жодного разу не збиралася.
Подальшу боротьбу за автокефальний статус церкви в Україні урядовці УНР і церковне середовище вели, долаючи протидію проросійськи налаштованого єпископату, нарізно: перші — дипломатичними засобами і перебуваючи в екзилі, другі — в Україні, використовуючи більшовицький закон про відокремлення церкви від держави.
Дипломатичну місію від уряду УНР Директорії до Туреччини, сформовану у січні 1919 р., очолив Олександр Лотоцький. Серед іншого вона мала опікуватися проблемою визнання автокефального статусу Української церкви Вселенським патріархом. Уряд вирішив винести проблему статусу церкви у правове поле Вселенського православʼя. Але дипломатичним заходам місії Директорії, окрім втрати контролю над територією України та засиллям у Туреччині "єдинонеділимців" від "білої Росії", дуже зашкодив грудневий арешт українських ієрархів. Місія Олександра Лотоцького дісталася Стамбула у квітні 1919-го. На цей час там опинилася переважна більшість єпископату на чолі з митрополитом Антонієм. Попри хиткість канонічного становища єпископів, що покинули свої кафедри, владика Антоній все ж вважався чинним Київським митрополитом. Через його арешт український уряд і Симона Петлюру сприймали як "експозитуру більшовизму", а війну Москви з Києвом — як боротьбу за владу поодиноких осіб і за гегемонію Москви, а не за національно-державні принципи. Відтак авторитет єпископського слова у церковних і світських дипломатичних колах був вищим від будь-яких нот та друкованих рефератів з історії української церкви українських дипломатів.
Окрім політичних свій негативний вплив на церковне визнання справили ще кілька чинників. Урядове звернення про автокефалію не підписав жоден правлячий єпископ, а обидва найвищі органи церковного управління — Всеросійський та Всеукраїнський собори — однозначно висловилися за єдність Російської церкви. Нарешті, Вселенський престол залишався вакантним майже до кінця літа 1920 р. Місцеблюститель Вселенського патріаршого престолу преосвященний Доротей, хоча й визнавав, за словами Олександра Лотоцького, неканонічним підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, не мав можливості скликати для врегулювання цієї проблеми Вселенський собор. "Всі ці обставини разом узяті творили глуху стіну, об яку розбивалася справа визнання української автокефалії" — констатував пізніше голова дипмісії.
Не знайшовши порозуміння з проросійським єпископатом, частина діячів УНР, що залишилася в Україні, разом із проукраїнським крилом священства (у квітні 1919 р. воно обʼєдналося у Другу Всеукраїнську православну церковну раду) у жовтні 1921-го скликали Всеукраїнський церковний собор, проголосили автокефалію Української православної церкви та обрали її предстоятелем митрополита Василя (Липківського). Але це вже інша історія.
