40 тисяч спалених томів. Карна експедиція проти української книжки

На Безаківській вулиці у Києві (нині — Симона Петлюри), неподалік залізничного вокзалу, була чудова книгарня. Вона відчинила свої двері ще у 1899-му. Її організували кілька сміливців, що взялися видавати журнал "Киевская старина". 

Це був справжній центр українського національного життя. Цінителі українського друкованого слова сходились сюди придбати новинки, обговорити уже прочитане.

Сергій Єфремов згодом писав: "Помалу, крок за кроком, поширяла ця книгарня свої звʼязки та операції, завойовувала книгарський ринок і досягла справді величезних, як на ті часи, результатів, і не самих матеріяльних. На чолі її стояв В. Степаненко, що зумів зробити офіціяльно "Книжный склад журнала "Киевская старина"" легальним осередком широкої української пропаганди, що виховав не одну, може, тисячу свідомих українців. Власна громадська книгарня стала таким чином не останньою часткою в дореволюційному балансі українства, не кажучи вже про значіння її в книгарській та видавничій справі безпосередньо".

З часом мінялись власники, назва. Але асортимент залишався — україномовні книжки та періодика.

Завідувачем книгарнею весь час залишався Василь Степаненко. За словами Євгена Чикаленка "чорнявий, потім шпакуватий, високий, худий, з нервовим обличчям, з глибоко запалими очима, хворий на табес, не можучи кімнати перейти без костурів, він 20 років, можна сказати невідлучно, безвиїзно просидів у книгарні, віддаючи їй всі сили, всі інтереси свої".

Улітку 1918-го тут оселилась Книгоспілка — щойно зорганізований видавничий кооператив.  

У книгарні "були величезні запаси книжок і останніх видань і навіть старих, часом вже великих рідкостей… Починаючи від марта 1917 року, всі передреволюційні видання розпродуються незвичайно швидко".

Чорні (радше — трикольорові) хмари над магазинчиком зійшлися із захопленням міста денікінцями.

В останні дні серпня українська столиця знову пережила зміну прапорів. Червоний прапор спочатку змінив синьо-жовтий, а за короткий час — російський біло-синьо-червоний.

Чергова нова влада вперто перетворювала Київ на "город русский, русский, русский".

На Царській (тепер Європейській) площі впав бюст Шевченка. Встановлений ще Центральною Радою новий стиль календаря було скасовано — повернулись до старого дореволюційного юліанського стилю.

Чиновники, які працювали у структурах УНР, не могли розраховувати на продовження карʼєри. На залізничному вокзалі "один із офіцерів порадив вокзальним службовцям змінити українську вивіску на російську та повісити над нею трикольоровий прапор заради уникнення інцидентів із переїзжими військовими".

На памʼятнику Богданові Хмельницькому відновили нещодавно знищені написи "Волим под царя восточного, православного" та "Богдану Хмельницкому — единая неделимая Россия".

Відродилась чорносотенна газета "Киевлянин" з промовистою передовицею у першому ж номері. Там красувалося фото Антона Денікіна та його звернення "К населению Малороссии!".

Українські гімназії втратили фінансову підтримку міського бюджету. Денікінці дозволяли витрачати на ці цілі виключно приватні кошти. Новопризначений попечитель Київського учбового округу Євген Спекторський заявив: "українське військо є політичним ворогом білогвардійського режиму, влада відмовляється утримувати українську освіту".

19 вересня 1919-го до книгарні на Безаківській увійшов чоловік. Продавці звично привіталися. Добродій замість придбати чудову книжку зажадав зачинити — зачинити! — книгарню. Це було нечувано.

Пройшло два з половиною роки як упав царський режим, два роки як проголошена УНР, пережили гетьманський режим, щойно вдруге позбулись більшовицької окупації. Революція, свобода. По усій Україні відкривались нові видавництва та книжкові магазини. Навіть у Петрограді була! За роки революції почали виходити десятки, як не сотні, українських газет. Недарма 1917-й історики назвали "медовим роком української преси". І от, на тобі — зачинити книгарню!

Счинився скандал. Добродій заявив, що він прийшов "з доручення "предсідателя" якоїсь "комісії" Будиловича". Працівники добре знали це прізвище. Жив колись такий професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Його дисертація була присвячена мові первісних словʼян. Він видавав газету "Окраины России". Щиро не любив українців та білорусів. Але помер ще у 1908-му. А у 1919-му відбулась реінкарнація давнього україножера у постаті сина на імʼя Борис.

Співробітники книгарні, звісно ж, відмовились припиняти торгівлю. Посланець "від Будиловича" став погрожувати викликом денікінської "Государственной стражи". Перед такою загрозою книгарі поступились. Домовились, що складають список наявних в магазині книжок, припиняють торгівлю і йдуть до Будиловича в офіс. У готель "Невський" по вулиці Фундуклеївській (нині — Богдана Хмельницького).

За свідченнями очевидця тих подій, що заховався під криптонімом "М.Л.", розмова у готельному номері тривала три години.

Виявилось, що денікінці, захопивши Київ, створили "Комісію для зібрання військово-історичних матеріалів Визвольної війни від більшовиків". Ця комісія на чолі із відомим українофобом Анатолієм Савенком підпорядковувалась відділу пропаганди Особливої наради при головнокомандувачу Збройних сил Півдня Росії. Борис Будилович був там заступником голови.

Він заявив ошелешеним працівникам української книгарні, що будуть вилучені "вредные" книжки. Наприклад, про козацтво. І що подібна акція була проведена, зокрема, і у Полтаві. І, нібито, нічого страшного не сталось. Навіть перших три томи "Історії України-Руси" Михайла Грушевського не вилучили.

Сергій Єфремов з цього приводу написав: "в скромній особі якогось д. Будиловича відбивається практично та величезна охота, що нею киплять де які круги, щоб звести рахунки з українством, не вишукуючи навіть пристойних чи хоч на око законних форм до того. Просто — кортить, просто — руки сверблять". Його ж заклики до прокуратури припинити знущання над українською книгарнею залишились непочутими.

Борис Будилович вибрав зі списку 118 назв книжок. Суціль україномовних. У цьому списку були навіть ті, що пройшли ще царську цензуру. І наказав спалити.

За кожну книжку книгарі боролись. Особливо за ті, що були в одному примірнику — пропонували передати до бібліотеки. На що отримували відповідь: "Моя місія — знищити книгу цілком, а ви хочете віддати її туди, де з неї кожен могтиме користуватись".

В акті спалених книжок — 40 543 примірники. Українська книгарня у Києві була розгромлена. Був великий скандал. Преса опублікувала список спалених книжок.

Русофільська газета "Киевлянин" спочатку ці дії Бориса Будиловича назвала самочинною діяльністю. Пізніше виявилось, що він діяв з наказу військового губернатора № 20 від 31 серпня. Щоправда, наказ тримали у секреті і не оприлюднювали.

Врешті, Борис Будилович спробував виправдатись. Він надіслав лист до редакції газети "Промінь". У листі назвав публікації про погром книгарні "наклепницькими випадами агентів Петлюри і Бронштейна". Виявив усі стереотипи великоросійського шовініста про українців: мовляв, сепаратисти-зрадники спільно з євреями і більшовиками за німецькі гроші руйнують Велику Росію.

Виправдатись борцю за "русский мир" перед українцями не вдалось. Він виглядав смішно.

По гарячих слідах Сергій Єфремов заявив, що при денікінському режимові "популяризація історії, національна справа, публіцистика — все це, як видко, має бути заказано українському слову". Це був вирок "русскому миру". Пізніше, той же Сергій Єфремов назвав цей епізод з історії української книги карною експедицією.

Вже у жовтні Борис Будилович пережив кілька днів страху перед приходом більшовиків. Червоні якраз почали атакувати українську столицю із заходу. Денікінці тоді чкурнули аж на Дарницю. Наступного року новітній Герострат загинув. Десь на Дону. А українська книгарня відродилася. І ще якийсь час тішила київських українців літературою рідною мовою. Поки не була ще раз зачинена. Більшовиками. У 1920-х.