"Заявляють, що вони із загонів Махно". Як білих з Полтави вигнали
11 грудня 1919-го Червона армія взяла Полтаву. Хоча не зовсім так: 11 грудня 1919-го Полтаву взяли Червона армія і махновські партизанські загони. Уточнення важливе, бо у ньому реально відбивається неоднозначність подій другої половини 1919-го
Білі увійшли до Полтави 29 липня 1919-го. Літо того року було важким періодом для більшовицької влади в Україні. З південного сходу успішно наступали денікінці, захоплюючи одне місто за іншим. Червоні ж вели боротьбу і на фронті, і проти селянських повстань в тилу. Мало того, при відступі українські червоноармійці нерідко відмовлялися підкорятися командуванню і цілими підрозділами йшли в повстанці, щоб залишитися в Україні і продовжувати боротьбу проти білих.
У таких умовах було нелегко організувати оборону. Полтаву червоні втратили без бою. Денікінський офіцер Володимир Кравченко згадував: "Разбитые части красных, не оказывая почти никакого сопротивления, стали отступать, и на их плечах, не встретив и перед Полтавой ожидаемого упорного сопротивления, в ночь на 16 июля (білі використовували юліанський календар — авт.) с одной стороны в город ворвались терские казаки и почти одновременно и гвардейские части белых. Из Полтавы все [красные] в панике бежали".
Захопивши місто, терські козаки одразу почали грабувати населення — грабежі тривали і після відходу основних сил білих на фронт. Денікінська адміністрація, звичайно, застосовувала різні попереджувальні та репресивні заходи, але без успіху: в щоденнику полтавчанина Олександра Несвіцького записами про грабежі наповнені сторінки і за серпень, і за вересень, і за жовтень…
Майже все життя Олександра Несвіцького було повʼязано з Полтавою. Народився він неподалік, у повітовому місті Кременчуці, у 1855 році. Молодість провів у Петербурзі, де навчався в Медико-хірургічної академії. У той час був причетний до революційного руху і навіть відбув півтора роки заслання за студентську історію, повʼязану зі збором пожертвувань для підпільних видань. Закінчивши навчання, Несвіцький повернувся на батьківщину, згодом оселився в Полтаві, працював земським лікарем. Від колишнього радикалізму перейшов до помірно-ліберальних поглядів, навіть вступив в Конституційно-демократичну партію. Участі в подіях 1917-1922 років не брав, жив звичайним життям міського обивателя, не співчував жодному з численних режимів тих років, але вів щоденник, куди записував як побачене ним самим, так і те, про що довідувався з чуток. Він також акуратно переписував накази і розпорядження різних влад. У 1920-30-х продовжував працювати лікарем. Помер в окупованій німцями Полтаві в 1942 році. Щоденник Несвіцького був випадково знайдений через півстоліття після його смерті, виданий в 1995-му під назвою "Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр." та став цінним джерелом про події тих років. Упорядники видання зауважували: "О. Несвіцький подавав дати без будь-якої системи за григоріанським або юліанським стилем, чи за обома одночасно".
Отже, в середині літа 1919-го червоні залишили Полтаву і Полтавську губернію. Але білим, які пішли їм на зміну, довелося зіткнутися з тим же ворогом — з українським повстанством. Спочатку це були прихильники Української Народної Республіки, які виступили проти білих і їхнього гасла "единой и неделимой России". Чутки про українських повстанців зʼявилися в Полтаві вже на початку осені, 9 вересня 1919-го Несвіцький записав в щоденнику: "В деревнях Полтавщины идет усиленная агитация украинцев-самостийников в пользу Петлюры и против добровольцев". У пізніших записах полтавського лікаря самостійники вже не згадуються — їх змінюють махновці. 27 вересня (10 жовтня за новим стилем) в щоденнику зʼявився запис: "Ходят слухи, что бандами батька Махно заняты Зеньков, Гадяч, Пятихатки, Александровск".
У страху очі великі: Махно справді захоплював повітові міста Полтавської губернії Зіньків і Гадяч, але було це майже рік потому, влітку 1920-го, а восени 1919-го Махно і його Революційна Повстанська Армія України (РПАУ) воювали під Катеринославом і Олександрівськом. Повстанці під керівництвом Махна з успіхом громили білих, слава про Махна розійшлася по всій Україні, — і багато партизанських загонів від Київщини до Донеччини, ніколи не перебуваючи під керівництвом Махна і його штабу, стали називати себе махновцями.
Найбільшим з махновських повстанських формувань на Полтавщині командував Бібік. Про цю людину відомо до образливого мало, в нечисленних документах про нього немає вказівок навіть на імʼя — вказується тільки прізвище.
Влітку 1919-го Бібік служив у Червоній армії і займав командирську посаду. Яку саме — теж загадка, але навряд чи нижчу, ніж командир полку. На межі вересня і жовтня 1919-го Бібік перебував на фронті біля Чернігова, де до нього доходили чутки: Махно розбив білих під Уманню! Махно взяв Олександрівськ! Махно наступає на Катеринослав!
Контраст зі становищем червоних був разючим, адже вони відступали, і відступали вже не перший місяць. Здавалося, ще трохи — і Денікін опанує всією Україною. Якщо тільки його не зупинить Махно. Отже, Махну потрібно допомогти!
На початку жовтня 1919-го Бібік повів свою частину через лінію фронту і з боями рушив на зʼєднання з Революційно-повстанською армією. Розірвавши стосунки з більшовиками, Бібік і його бійці оголосили себе анархістами та махновцями. Їх було кілька тисяч, добре озброєних, з артилерією і кулеметами, але, ймовірно, з обмеженим запасом набоїв і снарядів. Шлях на Катеринославщину лежав через Полтаву. 17 жовтня повстанці Бібіка вийшли до Диканського лісу, а наступного дня почали наступ на місто.
Поява Бібіка виявилася для білого гарнізону цілковитою несподіванкою. Олександр Несвіцький занотував у своєму щоденнику: "Войска добровольцев в городе мало, защищаться некому. Защищала город молодежь: кадеты, гимназисты и т.д.".
З кадетами, вихованцями Полтавського кадетського корпусу, сталася одна з тих історій, яка здається просто неймовірною в умовах жорстокої війни. В описі Несвіцького справа виглядала так: "Кадеты были организованы в отдельный отряд под командою воспитателя капитана Чепурковского. После перестрелки в городе кадеты пошли по Монастырской улице, где они должны были соединиться с добровольцами, но вместо них попали к повстанцам и должны были отступить к [Крестовоздвиженскому] монастырю, где монахи спрятали их в церкви, погребах и склепах, а сами начали богослужение. Преследовавшие кадетов повстанцы хотели расстрелять кадетов. Командовавший кадетами подполковник Чеботкевич, защищая кадетов, убеждал, что это не офицеры и не солдаты, а дети, ученики Корпуса; но на это не обращали внимания и требовали выдачи их; в церковь во время богослужения они все-таки не решались ворваться".
Бібіковці не дочекалися закінчення служби і не спробували її перервати. Обмежилися тим, що "вне церкви дочиста ограбили" (тобто навіть не вбили) підполковника Ростислава Чеботкевича, після чого пішли геть. "Кадеты были спасены".
Цього разу Бібік не ставив собі за мету захопити Полтаву. Пройшовши через все місто, розігнавши нечисленних білих і розгромивши губернську вʼязницю, повстанці продовжили свій рейд на південь, на зʼєднання з Махном. З ними пішли звільнені вʼязні, більше сотні людей, — анархісти, ліві есери, більшовики і, звичайно, безпартійні селяни і робітники. Серед них був молодий анархіст Ігнатій Арендаренко, який залишив спогади про той день і про Бібіковський загін.
Точно невідомо, чи вдалося Бібіку зʼєднатися з Махном, але якщо і вдалося, то штаб махновської армії незабаром повернув його до Полтавської губернії. За словами начштабу РПАУ Віктора Білаша, на початку листопада 1919-го махновське керівництво затвердило Бібіка командиром Першої повстанської дивізії. "Повстанська дивізія Бібіка" згадується і в книзі Петра Аршинова "История махновского движения", але Арендаренко в своїх спогадах заперечував ці свідоцтва: "Дивизией отряд Бибика никто из участников его и в местах его прохождения не именовал, а называли просто повстанческим отрядом, хотя по численности и роду оружия отряд не уступал дивизии".
Загін чи дивізія, але у жовтні-листопаді 1919-го повстанці Бібіка продовжували боротьбу на Полтавщині, короткий час займали повітове місто Хорол і двічі намагалися знову оволодіти Полтавою. Обидві спроби, втім, не вдалися: після 17 жовтня білий гарнізон Полтави був посилений військами, знятими з фронту проти червоних.
Восени 1919-го вся Полтавська губернія була охоплена селянськими повстаннями. Окрім Бібіка, командирами великих партизанських формувань були Леонтій (Левко) Христовий і Іванюк; політичне керівництво повстанством здійснював секретаріат Федерації анархістів-повстанців Полтавщини на чолі з Федором Бутовецьким.
У містах діяли підпільні групи, учасники яких поширювали листівки і відозви, скоювали замахи на білих офіцерів і диверсії на залізницях, грабували військові склади і банки. Боротьбу проти денікінців в Полтаві вів революційний блок, що складався з анархістів, українських лівих есерів (їхній лідер Григорій Бесєдовський пізніше стане більшовиком, а потім — одним з перших радянських "неповерненців"), есерів-максималістів і більшовиків.
Наприкінці осені становище губернського центру змінилося. Червоні перейшли в наступ, армії Денікіна відступали. За свідченням Несвіцького, в перших числах грудня 1919-го в Полтаві почалася паніка: "Идет из города в буквальном смысле бегство. Масса народа и едет, и идет толпами на Южный вокзал, движутся подводы, нагруженные разным имуществом, везут вещи, мебель, даже рояли, разные домашние вещи"; "На вокзале творится нечто ужасное. Вагоны переполнены, пассажиры лежат на крыше вагонов. Все привозимые вещи не могут быть приняты в поезда, и их прямо бросают на произвол судьбы, и идет их расхищение всеми, кому только охота и не лень. Нанимают целые вагоны, уплачивая бешеные деньги: вагон до Ростова оплачивался до 100000 руб. (…) Все это производит очень сильное и тяжелое впечатление!"; "Гражданские власти с губернатором Г.Е. Старицким во главе покинули город Полтаву на волю судеб. Остались здесь власти военные с генералом Кальницким".
Нарешті, 10 грудня Несвіцький записав: "Начальствующий генерал Кальницкий с добровольцами ночью втихомолку оставил Полтаву". Повторилася ситуація липня 1919-го, тільки сторони помінялися ролями: білі без спротиву пішли з Полтави.
Про події дня наступного Несвіцький писав: "Сегодня в город вошли отряды повстанцев или какие-то другие войска. Идут обыски, разыскивают офицеров. Вступившие заявляют, что они из отрядов Махно, "махновцы", и что им город отдан на разграбление в течении 6 часов времени. На все жалобы на грабеж, начальники их ответили, что им ничем помочь не могут, не могут ничего сделать с солдатами. То же отвечает и вновь назначенный комендант".
Перерахувавши низку пограбованих установ і квартир своїх знайомих, Несвіцький меланхолійно робить висновок: "Очевидно, и теперь повторилась та же история, что была и при вступлении в г. Полтаву добровольческих войск. Предварительно налетом на город были тогда пущены казаки с предоставлением им трехдневного грабежа, пока в город не вступили регулярные войска, и грабеж шел тогда во всю".
Отже, Полтава була взята спільними діями Червоної армії і повстанців-партизан, причому жителі спочатку побачили одних лише махновців. Того ж дня у Полтаві утворилися і нові органи влади, для початку — військові.
Вже наступного дня начальник радянського гарнізону Білий поставив перед повстанцями ультиматум: або приєднатися до Червоної армії, або здати зброю, розформуватися і залишити місто. А вже 16 грудня щойно створений Військово-революційний штаб Полтавщини своїм наказом № 2 оголосив: "Все лица, не сложившие оружия, подлежат расстрелу". Білих в околицях Полтави вже не було. Тобто наказ був спрямований проти вчорашніх союзників, партизан.
Звичайно, ультиматум Білого і наказ губернського штабу не були ініціативою місцевої полтавської влади — це була загальна настанова червоних. 11 грудня 1919-го, в день взяття Полтави, голова Реввійськради Республіки Лев Троцький підписав секретний наказ "О мерах по борьбе с партизанщиной в Красной Армии". Наказ містив перелік конкретних заходів, покликаних "обезопасить красные полки, продвигающиеся по Украине, от заражения партизанством и махновщиной". Діапазон таких заходів був широкий: від агітації, спрямованої на "выяснение предательской роли махновцев и махновщины" до "разоружения, следствия и расправы (…) в 24 часа (…) командного состава и кулацких верхов" повстанських загонів, які відмовилися підкорятися радянської влади. Троцький підкреслював: "Основным условием успеха борьбы с партизанством является безусловное и поголовное разоружение деревенского населения".
Отже, відповідно до наказу голови Реввійськради Республіки, махновські формування в Україні роззброювали, їхніх командирів — тих, що не встигли піти в підпілля — заарештовували, нерідко розстрілювали. Втім, на Полтавщині, яка першою потрапила під каток контрпартизанських заходів, до страт в той час справа ще не дійшла. А вже згадані командири загонів Бутовецький, Христовий, Іванюк в 1920-му відновили збройну боротьбу проти червоних.
Сам же Бібік загинув приблизно в кінці грудня 1919-го у бою з залишками денікінців, що відступали з Полтавської губернії.Білі увійшли до Полтави 29 липня 1919-го. Літо того року було важким періодом для більшовицької влади в Україні. З південного сходу успішно наступали денікінці, захоплюючи одне місто за іншим. Червоні ж вели боротьбу і на фронті, і проти селянських повстань в тилу. Мало того, при відступі українські червоноармійці нерідко відмовлялися підкорятися командуванню і цілими підрозділами йшли в повстанці, щоб залишитися в Україні і продовжувати боротьбу проти білих.
У таких умовах було нелегко організувати оборону. Полтаву червоні втратили без бою. Денікінський офіцер Володимир Кравченко згадував: "Разбитые части красных, не оказывая почти никакого сопротивления, стали отступать, и на их плечах, не встретив и перед Полтавой ожидаемого упорного сопротивления, в ночь на 16 июля (білі використовували юліанський календар — авт.) с одной стороны в город ворвались терские казаки и почти одновременно и гвардейские части белых. Из Полтавы все [красные] в панике бежали".
Захопивши місто, терські козаки одразу почали грабувати населення — грабежі тривали і після відходу основних сил білих на фронт. Денікінська адміністрація, звичайно, застосовувала різні попереджувальні та репресивні заходи, але без успіху: в щоденнику полтавчанина Олександра Несвіцького записами про грабежі наповнені сторінки і за серпень, і за вересень, і за жовтень…
Майже все життя Олександра Несвіцького було повʼязано з Полтавою. Народився він неподалік, у повітовому місті Кременчуці, у 1855 році. Молодість провів у Петербурзі, де навчався в Медико-хірургічної академії. У той час був причетний до революційного руху і навіть відбув півтора роки заслання за студентську історію, повʼязану зі збором пожертвувань для підпільних видань. Закінчивши навчання, Несвіцький повернувся на батьківщину, згодом оселився в Полтаві, працював земським лікарем. Від колишнього радикалізму перейшов до помірно-ліберальних поглядів, навіть вступив в Конституційно-демократичну партію. Участі в подіях 1917-1922 років не брав, жив звичайним життям міського обивателя, не співчував жодному з численних режимів тих років, але вів щоденник, куди записував як побачене ним самим, так і те, про що довідувався з чуток. Він також акуратно переписував накази і розпорядження різних влад. У 1920-30-х продовжував працювати лікарем. Помер в окупованій німцями Полтаві в 1942 році. Щоденник Несвіцького був випадково знайдений через півстоліття після його смерті, виданий в 1995-му під назвою "Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр." та став цінним джерелом про події тих років. Упорядники видання зауважували: "О. Несвіцький подавав дати без будь-якої системи за григоріанським або юліанським стилем, чи за обома одночасно".
Отже, в середині літа 1919-го червоні залишили Полтаву і Полтавську губернію. Але білим, які пішли їм на зміну, довелося зіткнутися з тим же ворогом — з українським повстанством. Спочатку це були прихильники Української Народної Республіки, які виступили проти білих і їхнього гасла "единой и неделимой России". Чутки про українських повстанців зʼявилися в Полтаві вже на початку осені, 9 вересня 1919-го Несвіцький записав в щоденнику: "В деревнях Полтавщины идет усиленная агитация украинцев-самостийников в пользу Петлюры и против добровольцев". У пізніших записах полтавського лікаря самостійники вже не згадуються — їх змінюють махновці. 27 вересня (10 жовтня за новим стилем) в щоденнику зʼявився запис: "Ходят слухи, что бандами батька Махно заняты Зеньков, Гадяч, Пятихатки, Александровск".
У страху очі великі: Махно справді захоплював повітові міста Полтавської губернії Зіньків і Гадяч, але було це майже рік потому, влітку 1920-го, а восени 1919-го Махно і його Революційна Повстанська Армія України (РПАУ) воювали під Катеринославом і Олександрівськом. Повстанці під керівництвом Махна з успіхом громили білих, слава про Махна розійшлася по всій Україні, — і багато партизанських загонів від Київщини до Донеччини, ніколи не перебуваючи під керівництвом Махна і його штабу, стали називати себе махновцями.
Найбільшим з махновських повстанських формувань на Полтавщині командував Бібік. Про цю людину відомо до образливого мало, в нечисленних документах про нього немає вказівок навіть на імʼя — вказується тільки прізвище.
Влітку 1919-го Бібік служив у Червоній армії і займав командирську посаду. Яку саме — теж загадка, але навряд чи нижчу, ніж командир полку. На межі вересня і жовтня 1919-го Бібік перебував на фронті біля Чернігова, де до нього доходили чутки: Махно розбив білих під Уманню! Махно взяв Олександрівськ! Махно наступає на Катеринослав!
Контраст зі становищем червоних був разючим, адже вони відступали, і відступали вже не перший місяць. Здавалося, ще трохи — і Денікін опанує всією Україною. Якщо тільки його не зупинить Махно. Отже, Махну потрібно допомогти!
На початку жовтня 1919-го Бібік повів свою частину через лінію фронту і з боями рушив на зʼєднання з Революційно-повстанською армією. Розірвавши стосунки з більшовиками, Бібік і його бійці оголосили себе анархістами та махновцями. Їх було кілька тисяч, добре озброєних, з артилерією і кулеметами, але, ймовірно, з обмеженим запасом набоїв і снарядів. Шлях на Катеринославщину лежав через Полтаву. 17 жовтня повстанці Бібіка вийшли до Диканського лісу, а наступного дня почали наступ на місто.
Поява Бібіка виявилася для білого гарнізону цілковитою несподіванкою. Олександр Несвіцький занотував у своєму щоденнику: "Войска добровольцев в городе мало, защищаться некому. Защищала город молодежь: кадеты, гимназисты и т.д.".
З кадетами, вихованцями Полтавського кадетського корпусу, сталася одна з тих історій, яка здається просто неймовірною в умовах жорстокої війни. В описі Несвіцького справа виглядала так: "Кадеты были организованы в отдельный отряд под командою воспитателя капитана Чепурковского. После перестрелки в городе кадеты пошли по Монастырской улице, где они должны были соединиться с добровольцами, но вместо них попали к повстанцам и должны были отступить к [Крестовоздвиженскому] монастырю, где монахи спрятали их в церкви, погребах и склепах, а сами начали богослужение. Преследовавшие кадетов повстанцы хотели расстрелять кадетов. Командовавший кадетами подполковник Чеботкевич, защищая кадетов, убеждал, что это не офицеры и не солдаты, а дети, ученики Корпуса; но на это не обращали внимания и требовали выдачи их; в церковь во время богослужения они все-таки не решались ворваться".
Бібіковці не дочекалися закінчення служби і не спробували її перервати. Обмежилися тим, що "вне церкви дочиста ограбили" (тобто навіть не вбили) підполковника Ростислава Чеботкевича, після чого пішли геть. "Кадеты были спасены".
Цього разу Бібік не ставив собі за мету захопити Полтаву. Пройшовши через все місто, розігнавши нечисленних білих і розгромивши губернську вʼязницю, повстанці продовжили свій рейд на південь, на зʼєднання з Махном. З ними пішли звільнені вʼязні, більше сотні людей, — анархісти, ліві есери, більшовики і, звичайно, безпартійні селяни і робітники. Серед них був молодий анархіст Ігнатій Арендаренко, який залишив спогади про той день і про Бібіковський загін.
Точно невідомо, чи вдалося Бібіку зʼєднатися з Махном, але якщо і вдалося, то штаб махновської армії незабаром повернув його до Полтавської губернії. За словами начштабу РПАУ Віктора Білаша, на початку листопада 1919-го махновське керівництво затвердило Бібіка командиром Першої повстанської дивізії. "Повстанська дивізія Бібіка" згадується і в книзі Петра Аршинова "История махновского движения", але Арендаренко в своїх спогадах заперечував ці свідоцтва: "Дивизией отряд Бибика никто из участников его и в местах его прохождения не именовал, а называли просто повстанческим отрядом, хотя по численности и роду оружия отряд не уступал дивизии".
Загін чи дивізія, але у жовтні-листопаді 1919-го повстанці Бібіка продовжували боротьбу на Полтавщині, короткий час займали повітове місто Хорол і двічі намагалися знову оволодіти Полтавою. Обидві спроби, втім, не вдалися: після 17 жовтня білий гарнізон Полтави був посилений військами, знятими з фронту проти червоних.
Восени 1919-го вся Полтавська губернія була охоплена селянськими повстаннями. Окрім Бібіка, командирами великих партизанських формувань були Леонтій (Левко) Христовий і Іванюк; політичне керівництво повстанством здійснював секретаріат Федерації анархістів-повстанців Полтавщини на чолі з Федором Бутовецьким.
У містах діяли підпільні групи, учасники яких поширювали листівки і відозви, скоювали замахи на білих офіцерів і диверсії на залізницях, грабували військові склади і банки. Боротьбу проти денікінців в Полтаві вів революційний блок, що складався з анархістів, українських лівих есерів (їхній лідер Григорій Бесєдовський пізніше стане більшовиком, а потім — одним з перших радянських "неповерненців"), есерів-максималістів і більшовиків.
Наприкінці осені становище губернського центру змінилося. Червоні перейшли в наступ, армії Денікіна відступали. За свідченням Несвіцького, в перших числах грудня 1919-го в Полтаві почалася паніка: "Идет из города в буквальном смысле бегство. Масса народа и едет, и идет толпами на Южный вокзал, движутся подводы, нагруженные разным имуществом, везут вещи, мебель, даже рояли, разные домашние вещи"; "На вокзале творится нечто ужасное. Вагоны переполнены, пассажиры лежат на крыше вагонов. Все привозимые вещи не могут быть приняты в поезда, и их прямо бросают на произвол судьбы, и идет их расхищение всеми, кому только охота и не лень. Нанимают целые вагоны, уплачивая бешеные деньги: вагон до Ростова оплачивался до 100000 руб. (…) Все это производит очень сильное и тяжелое впечатление!"; "Гражданские власти с губернатором Г.Е. Старицким во главе покинули город Полтаву на волю судеб. Остались здесь власти военные с генералом Кальницким".
Нарешті, 10 грудня Несвіцький записав: "Начальствующий генерал Кальницкий с добровольцами ночью втихомолку оставил Полтаву". Повторилася ситуація липня 1919-го, тільки сторони помінялися ролями: білі без спротиву пішли з Полтави.
Про події дня наступного Несвіцький писав: "Сегодня в город вошли отряды повстанцев или какие-то другие войска. Идут обыски, разыскивают офицеров. Вступившие заявляют, что они из отрядов Махно, "махновцы", и что им город отдан на разграбление в течении 6 часов времени. На все жалобы на грабеж, начальники их ответили, что им ничем помочь не могут, не могут ничего сделать с солдатами. То же отвечает и вновь назначенный комендант".
Перерахувавши низку пограбованих установ і квартир своїх знайомих, Несвіцький меланхолійно робить висновок: "Очевидно, и теперь повторилась та же история, что была и при вступлении в г. Полтаву добровольческих войск. Предварительно налетом на город были тогда пущены казаки с предоставлением им трехдневного грабежа, пока в город не вступили регулярные войска, и грабеж шел тогда во всю".
Отже, Полтава була взята спільними діями Червоної армії і повстанців-партизан, причому жителі спочатку побачили одних лише махновців. Того ж дня у Полтаві утворилися і нові органи влади, для початку — військові.
Вже наступного дня начальник радянського гарнізону Білий поставив перед повстанцями ультиматум: або приєднатися до Червоної армії, або здати зброю, розформуватися і залишити місто. А вже 16 грудня щойно створений Військово-революційний штаб Полтавщини своїм наказом № 2 оголосив: "Все лица, не сложившие оружия, подлежат расстрелу". Білих в околицях Полтави вже не було. Тобто наказ був спрямований проти вчорашніх союзників, партизан.
Звичайно, ультиматум Білого і наказ губернського штабу не були ініціативою місцевої полтавської влади — це була загальна настанова червоних. 11 грудня 1919-го, в день взяття Полтави, голова Реввійськради Республіки Лев Троцький підписав секретний наказ "О мерах по борьбе с партизанщиной в Красной Армии". Наказ містив перелік конкретних заходів, покликаних "обезопасить красные полки, продвигающиеся по Украине, от заражения партизанством и махновщиной". Діапазон таких заходів був широкий: від агітації, спрямованої на "выяснение предательской роли махновцев и махновщины" до "разоружения, следствия и расправы (…) в 24 часа (…) командного состава и кулацких верхов" повстанських загонів, які відмовилися підкорятися радянської влади. Троцький підкреслював: "Основным условием успеха борьбы с партизанством является безусловное и поголовное разоружение деревенского населения".
Отже, відповідно до наказу голови Реввійськради Республіки, махновські формування в Україні роззброювали, їхніх командирів — тих, що не встигли піти в підпілля — заарештовували, нерідко розстрілювали. Втім, на Полтавщині, яка першою потрапила під каток контрпартизанських заходів, до страт в той час справа ще не дійшла. А вже згадані командири загонів Бутовецький, Христовий, Іванюк в 1920-му відновили збройну боротьбу проти червоних.
Сам же Бібік загинув приблизно в кінці грудня 1919-го у бою з залишками денікінців, що відступали з Полтавської губернії.
Білі увійшли до Полтави 29 липня 1919-го. Літо того року було важким періодом для більшовицької влади в Україні. З південного сходу успішно наступали денікінці, захоплюючи одне місто за іншим. Червоні ж вели боротьбу і на фронті, і проти селянських повстань в тилу. Мало того, при відступі українські червоноармійці нерідко відмовлялися підкорятися командуванню і цілими підрозділами йшли в повстанці, щоб залишитися в Україні і продовжувати боротьбу проти білих.
У таких умовах було нелегко організувати оборону. Полтаву червоні втратили без бою. Денікінський офіцер Володимир Кравченко згадував: "Разбитые части красных, не оказывая почти никакого сопротивления, стали отступать, и на их плечах, не встретив и перед Полтавой ожидаемого упорного сопротивления, в ночь на 16 июля (білі використовували юліанський календар — авт.) с одной стороны в город ворвались терские казаки и почти одновременно и гвардейские части белых. Из Полтавы все [красные] в панике бежали".
Захопивши місто, терські козаки одразу почали грабувати населення — грабежі тривали і після відходу основних сил білих на фронт. Денікінська адміністрація, звичайно, застосовувала різні попереджувальні та репресивні заходи, але без успіху: в щоденнику полтавчанина Олександра Несвіцького записами про грабежі наповнені сторінки і за серпень, і за вересень, і за жовтень…
Майже все життя Олександра Несвіцького було повʼязано з Полтавою. Народився він неподалік, у повітовому місті Кременчуці, у 1855 році. Молодість провів у Петербурзі, де навчався в Медико-хірургічної академії. У той час був причетний до революційного руху і навіть відбув півтора роки заслання за студентську історію, повʼязану зі збором пожертвувань для підпільних видань. Закінчивши навчання, Несвіцький повернувся на батьківщину, згодом оселився в Полтаві, працював земським лікарем. Від колишнього радикалізму перейшов до помірно-ліберальних поглядів, навіть вступив в Конституційно-демократичну партію. Участі в подіях 1917-1922 років не брав, жив звичайним життям міського обивателя, не співчував жодному з численних режимів тих років, але вів щоденник, куди записував як побачене ним самим, так і те, про що довідувався з чуток. Він також акуратно переписував накази і розпорядження різних влад. У 1920-30-х продовжував працювати лікарем. Помер в окупованій німцями Полтаві в 1942 році. Щоденник Несвіцького був випадково знайдений через півстоліття після його смерті, виданий в 1995-му під назвою "Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр." та став цінним джерелом про події тих років. Упорядники видання зауважували: "О. Несвіцький подавав дати без будь-якої системи за григоріанським або юліанським стилем, чи за обома одночасно".
Отже, в середині літа 1919-го червоні залишили Полтаву і Полтавську губернію. Але білим, які пішли їм на зміну, довелося зіткнутися з тим же ворогом — з українським повстанством. Спочатку це були прихильники Української Народної Республіки, які виступили проти білих і їхнього гасла "единой и неделимой России". Чутки про українських повстанців зʼявилися в Полтаві вже на початку осені, 9 вересня 1919-го Несвіцький записав в щоденнику: "В деревнях Полтавщины идет усиленная агитация украинцев-самостийников в пользу Петлюры и против добровольцев". У пізніших записах полтавського лікаря самостійники вже не згадуються — їх змінюють махновці. 27 вересня (10 жовтня за новим стилем) в щоденнику зʼявився запис: "Ходят слухи, что бандами батька Махно заняты Зеньков, Гадяч, Пятихатки, Александровск".
У страху очі великі: Махно справді захоплював повітові міста Полтавської губернії Зіньків і Гадяч, але було це майже рік потому, влітку 1920-го, а восени 1919-го Махно і його Революційна Повстанська Армія України (РПАУ) воювали під Катеринославом і Олександрівськом. Повстанці під керівництвом Махна з успіхом громили білих, слава про Махна розійшлася по всій Україні, — і багато партизанських загонів від Київщини до Донеччини, ніколи не перебуваючи під керівництвом Махна і його штабу, стали називати себе махновцями.
Найбільшим з махновських повстанських формувань на Полтавщині командував Бібік. Про цю людину відомо до образливого мало, в нечисленних документах про нього немає вказівок навіть на імʼя — вказується тільки прізвище.
Влітку 1919-го Бібік служив у Червоній армії і займав командирську посаду. Яку саме — теж загадка, але навряд чи нижчу, ніж командир полку. На межі вересня і жовтня 1919-го Бібік перебував на фронті біля Чернігова, де до нього доходили чутки: Махно розбив білих під Уманню! Махно взяв Олександрівськ! Махно наступає на Катеринослав!
Контраст зі становищем червоних був разючим, адже вони відступали, і відступали вже не перший місяць. Здавалося, ще трохи — і Денікін опанує всією Україною. Якщо тільки його не зупинить Махно. Отже, Махну потрібно допомогти!
На початку жовтня 1919-го Бібік повів свою частину через лінію фронту і з боями рушив на зʼєднання з Революційно-повстанською армією. Розірвавши стосунки з більшовиками, Бібік і його бійці оголосили себе анархістами та махновцями. Їх було кілька тисяч, добре озброєних, з артилерією і кулеметами, але, ймовірно, з обмеженим запасом набоїв і снарядів. Шлях на Катеринославщину лежав через Полтаву. 17 жовтня повстанці Бібіка вийшли до Диканського лісу, а наступного дня почали наступ на місто.
Поява Бібіка виявилася для білого гарнізону цілковитою несподіванкою. Олександр Несвіцький занотував у своєму щоденнику: "Войска добровольцев в городе мало, защищаться некому. Защищала город молодежь: кадеты, гимназисты и т.д.".
З кадетами, вихованцями Полтавського кадетського корпусу, сталася одна з тих історій, яка здається просто неймовірною в умовах жорстокої війни. В описі Несвіцького справа виглядала так: "Кадеты были организованы в отдельный отряд под командою воспитателя капитана Чепурковского. После перестрелки в городе кадеты пошли по Монастырской улице, где они должны были соединиться с добровольцами, но вместо них попали к повстанцам и должны были отступить к [Крестовоздвиженскому] монастырю, где монахи спрятали их в церкви, погребах и склепах, а сами начали богослужение. Преследовавшие кадетов повстанцы хотели расстрелять кадетов. Командовавший кадетами подполковник Чеботкевич, защищая кадетов, убеждал, что это не офицеры и не солдаты, а дети, ученики Корпуса; но на это не обращали внимания и требовали выдачи их; в церковь во время богослужения они все-таки не решались ворваться".
Бібіковці не дочекалися закінчення служби і не спробували її перервати. Обмежилися тим, що "вне церкви дочиста ограбили" (тобто навіть не вбили) підполковника Ростислава Чеботкевича, після чого пішли геть. "Кадеты были спасены".
Цього разу Бібік не ставив собі за мету захопити Полтаву. Пройшовши через все місто, розігнавши нечисленних білих і розгромивши губернську вʼязницю, повстанці продовжили свій рейд на південь, на зʼєднання з Махном. З ними пішли звільнені вʼязні, більше сотні людей, — анархісти, ліві есери, більшовики і, звичайно, безпартійні селяни і робітники. Серед них був молодий анархіст Ігнатій Арендаренко, який залишив спогади про той день і про Бібіковський загін.
Точно невідомо, чи вдалося Бібіку зʼєднатися з Махном, але якщо і вдалося, то штаб махновської армії незабаром повернув його до Полтавської губернії. За словами начштабу РПАУ Віктора Білаша, на початку листопада 1919-го махновське керівництво затвердило Бібіка командиром Першої повстанської дивізії. "Повстанська дивізія Бібіка" згадується і в книзі Петра Аршинова "История махновского движения", але Арендаренко в своїх спогадах заперечував ці свідоцтва: "Дивизией отряд Бибика никто из участников его и в местах его прохождения не именовал, а называли просто повстанческим отрядом, хотя по численности и роду оружия отряд не уступал дивизии".
Загін чи дивізія, але у жовтні-листопаді 1919-го повстанці Бібіка продовжували боротьбу на Полтавщині, короткий час займали повітове місто Хорол і двічі намагалися знову оволодіти Полтавою. Обидві спроби, втім, не вдалися: після 17 жовтня білий гарнізон Полтави був посилений військами, знятими з фронту проти червоних.
Восени 1919-го вся Полтавська губернія була охоплена селянськими повстаннями. Окрім Бібіка, командирами великих партизанських формувань були Леонтій (Левко) Христовий і Іванюк; політичне керівництво повстанством здійснював секретаріат Федерації анархістів-повстанців Полтавщини на чолі з Федором Бутовецьким.
У містах діяли підпільні групи, учасники яких поширювали листівки і відозви, скоювали замахи на білих офіцерів і диверсії на залізницях, грабували військові склади і банки. Боротьбу проти денікінців в Полтаві вів революційний блок, що складався з анархістів, українських лівих есерів (їхній лідер Григорій Бесєдовський пізніше стане більшовиком, а потім — одним з перших радянських "неповерненців"), есерів-максималістів і більшовиків.
Наприкінці осені становище губернського центру змінилося. Червоні перейшли в наступ, армії Денікіна відступали. За свідченням Несвіцького, в перших числах грудня 1919-го в Полтаві почалася паніка: "Идет из города в буквальном смысле бегство. Масса народа и едет, и идет толпами на Южный вокзал, движутся подводы, нагруженные разным имуществом, везут вещи, мебель, даже рояли, разные домашние вещи"; "На вокзале творится нечто ужасное. Вагоны переполнены, пассажиры лежат на крыше вагонов. Все привозимые вещи не могут быть приняты в поезда, и их прямо бросают на произвол судьбы, и идет их расхищение всеми, кому только охота и не лень. Нанимают целые вагоны, уплачивая бешеные деньги: вагон до Ростова оплачивался до 100000 руб. (…) Все это производит очень сильное и тяжелое впечатление!"; "Гражданские власти с губернатором Г.Е. Старицким во главе покинули город Полтаву на волю судеб. Остались здесь власти военные с генералом Кальницким".
Нарешті, 10 грудня Несвіцький записав: "Начальствующий генерал Кальницкий с добровольцами ночью втихомолку оставил Полтаву". Повторилася ситуація липня 1919-го, тільки сторони помінялися ролями: білі без спротиву пішли з Полтави.
Про події дня наступного Несвіцький писав: "Сегодня в город вошли отряды повстанцев или какие-то другие войска. Идут обыски, разыскивают офицеров. Вступившие заявляют, что они из отрядов Махно, "махновцы", и что им город отдан на разграбление в течении 6 часов времени. На все жалобы на грабеж, начальники их ответили, что им ничем помочь не могут, не могут ничего сделать с солдатами. То же отвечает и вновь назначенный комендант".
Перерахувавши низку пограбованих установ і квартир своїх знайомих, Несвіцький меланхолійно робить висновок: "Очевидно, и теперь повторилась та же история, что была и при вступлении в г. Полтаву добровольческих войск. Предварительно налетом на город были тогда пущены казаки с предоставлением им трехдневного грабежа, пока в город не вступили регулярные войска, и грабеж шел тогда во всю".
Отже, Полтава була взята спільними діями Червоної армії і повстанців-партизан, причому жителі спочатку побачили одних лише махновців. Того ж дня у Полтаві утворилися і нові органи влади, для початку — військові.
Вже наступного дня начальник радянського гарнізону Білий поставив перед повстанцями ультиматум: або приєднатися до Червоної армії, або здати зброю, розформуватися і залишити місто. А вже 16 грудня щойно створений Військово-революційний штаб Полтавщини своїм наказом № 2 оголосив: "Все лица, не сложившие оружия, подлежат расстрелу". Білих в околицях Полтави вже не було. Тобто наказ був спрямований проти вчорашніх союзників, партизан.
Звичайно, ультиматум Білого і наказ губернського штабу не були ініціативою місцевої полтавської влади — це була загальна настанова червоних. 11 грудня 1919-го, в день взяття Полтави, голова Реввійськради Республіки Лев Троцький підписав секретний наказ "О мерах по борьбе с партизанщиной в Красной Армии". Наказ містив перелік конкретних заходів, покликаних "обезопасить красные полки, продвигающиеся по Украине, от заражения партизанством и махновщиной". Діапазон таких заходів був широкий: від агітації, спрямованої на "выяснение предательской роли махновцев и махновщины" до "разоружения, следствия и расправы (…) в 24 часа (…) командного состава и кулацких верхов" повстанських загонів, які відмовилися підкорятися радянської влади. Троцький підкреслював: "Основным условием успеха борьбы с партизанством является безусловное и поголовное разоружение деревенского населения".
Отже, відповідно до наказу голови Реввійськради Республіки, махновські формування в Україні роззброювали, їхніх командирів — тих, що не встигли піти в підпілля — заарештовували, нерідко розстрілювали. Втім, на Полтавщині, яка першою потрапила під каток контрпартизанських заходів, до страт в той час справа ще не дійшла. А вже згадані командири загонів Бутовецький, Христовий, Іванюк в 1920-му відновили збройну боротьбу проти червоних.
Сам же Бібік загинув приблизно в кінці грудня 1919-го у бою з залишками денікінців, що відступали з Полтавської губернії.
Білі увійшли до Полтави 29 липня 1919-го. Літо того року було важким періодом для більшовицької влади в Україні. З південного сходу успішно наступали денікінці, захоплюючи одне місто за іншим. Червоні ж вели боротьбу і на фронті, і проти селянських повстань в тилу. Мало того, при відступі українські червоноармійці нерідко відмовлялися підкорятися командуванню і цілими підрозділами йшли в повстанці, щоб залишитися в Україні і продовжувати боротьбу проти білих.
У таких умовах було нелегко організувати оборону. Полтаву червоні втратили без бою. Денікінський офіцер Володимир Кравченко згадував: "Разбитые части красных, не оказывая почти никакого сопротивления, стали отступать, и на их плечах, не встретив и перед Полтавой ожидаемого упорного сопротивления, в ночь на 16 июля (білі використовували юліанський календар — авт.) с одной стороны в город ворвались терские казаки и почти одновременно и гвардейские части белых. Из Полтавы все [красные] в панике бежали".
Захопивши місто, терські козаки одразу почали грабувати населення — грабежі тривали і після відходу основних сил білих на фронт. Денікінська адміністрація, звичайно, застосовувала різні попереджувальні та репресивні заходи, але без успіху: в щоденнику полтавчанина Олександра Несвіцького записами про грабежі наповнені сторінки і за серпень, і за вересень, і за жовтень…
Майже все життя Олександра Несвіцького було повʼязано з Полтавою. Народився він неподалік, у повітовому місті Кременчуці, у 1855 році. Молодість провів у Петербурзі, де навчався в Медико-хірургічної академії. У той час був причетний до революційного руху і навіть відбув півтора роки заслання за студентську історію, повʼязану зі збором пожертвувань для підпільних видань. Закінчивши навчання, Несвіцький повернувся на батьківщину, згодом оселився в Полтаві, працював земським лікарем. Від колишнього радикалізму перейшов до помірно-ліберальних поглядів, навіть вступив в Конституційно-демократичну партію. Участі в подіях 1917-1922 років не брав, жив звичайним життям міського обивателя, не співчував жодному з численних режимів тих років, але вів щоденник, куди записував як побачене ним самим, так і те, про що довідувався з чуток. Він також акуратно переписував накази і розпорядження різних влад. У 1920-30-х продовжував працювати лікарем. Помер в окупованій німцями Полтаві в 1942 році. Щоденник Несвіцького був випадково знайдений через півстоліття після його смерті, виданий в 1995-му під назвою "Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр." та став цінним джерелом про події тих років. Упорядники видання зауважували: "О. Несвіцький подавав дати без будь-якої системи за григоріанським або юліанським стилем, чи за обома одночасно".
Отже, в середині літа 1919-го червоні залишили Полтаву і Полтавську губернію. Але білим, які пішли їм на зміну, довелося зіткнутися з тим же ворогом — з українським повстанством. Спочатку це були прихильники Української Народної Республіки, які виступили проти білих і їхнього гасла "единой и неделимой России". Чутки про українських повстанців зʼявилися в Полтаві вже на початку осені, 9 вересня 1919-го Несвіцький записав в щоденнику: "В деревнях Полтавщины идет усиленная агитация украинцев-самостийников в пользу Петлюры и против добровольцев". У пізніших записах полтавського лікаря самостійники вже не згадуються — їх змінюють махновці. 27 вересня (10 жовтня за новим стилем) в щоденнику зʼявився запис: "Ходят слухи, что бандами батька Махно заняты Зеньков, Гадяч, Пятихатки, Александровск".
У страху очі великі: Махно справді захоплював повітові міста Полтавської губернії Зіньків і Гадяч, але було це майже рік потому, влітку 1920-го, а восени 1919-го Махно і його Революційна Повстанська Армія України (РПАУ) воювали під Катеринославом і Олександрівськом. Повстанці під керівництвом Махна з успіхом громили білих, слава про Махна розійшлася по всій Україні, — і багато партизанських загонів від Київщини до Донеччини, ніколи не перебуваючи під керівництвом Махна і його штабу, стали називати себе махновцями.
Найбільшим з махновських повстанських формувань на Полтавщині командував Бібік. Про цю людину відомо до образливого мало, в нечисленних документах про нього немає вказівок навіть на імʼя — вказується тільки прізвище.
Влітку 1919-го Бібік служив у Червоній армії і займав командирську посаду. Яку саме — теж загадка, але навряд чи нижчу, ніж командир полку. На межі вересня і жовтня 1919-го Бібік перебував на фронті біля Чернігова, де до нього доходили чутки: Махно розбив білих під Уманню! Махно взяв Олександрівськ! Махно наступає на Катеринослав!
Контраст зі становищем червоних був разючим, адже вони відступали, і відступали вже не перший місяць. Здавалося, ще трохи — і Денікін опанує всією Україною. Якщо тільки його не зупинить Махно. Отже, Махну потрібно допомогти!
На початку жовтня 1919-го Бібік повів свою частину через лінію фронту і з боями рушив на зʼєднання з Революційно-повстанською армією. Розірвавши стосунки з більшовиками, Бібік і його бійці оголосили себе анархістами та махновцями. Їх було кілька тисяч, добре озброєних, з артилерією і кулеметами, але, ймовірно, з обмеженим запасом набоїв і снарядів. Шлях на Катеринославщину лежав через Полтаву. 17 жовтня повстанці Бібіка вийшли до Диканського лісу, а наступного дня почали наступ на місто.
Поява Бібіка виявилася для білого гарнізону цілковитою несподіванкою. Олександр Несвіцький занотував у своєму щоденнику: "Войска добровольцев в городе мало, защищаться некому. Защищала город молодежь: кадеты, гимназисты и т.д.".
З кадетами, вихованцями Полтавського кадетського корпусу, сталася одна з тих історій, яка здається просто неймовірною в умовах жорстокої війни. В описі Несвіцького справа виглядала так: "Кадеты были организованы в отдельный отряд под командою воспитателя капитана Чепурковского. После перестрелки в городе кадеты пошли по Монастырской улице, где они должны были соединиться с добровольцами, но вместо них попали к повстанцам и должны были отступить к [Крестовоздвиженскому] монастырю, где монахи спрятали их в церкви, погребах и склепах, а сами начали богослужение. Преследовавшие кадетов повстанцы хотели расстрелять кадетов. Командовавший кадетами подполковник Чеботкевич, защищая кадетов, убеждал, что это не офицеры и не солдаты, а дети, ученики Корпуса; но на это не обращали внимания и требовали выдачи их; в церковь во время богослужения они все-таки не решались ворваться".
Бібіковці не дочекалися закінчення служби і не спробували її перервати. Обмежилися тим, що "вне церкви дочиста ограбили" (тобто навіть не вбили) підполковника Ростислава Чеботкевича, після чого пішли геть. "Кадеты были спасены".
Цього разу Бібік не ставив собі за мету захопити Полтаву. Пройшовши через все місто, розігнавши нечисленних білих і розгромивши губернську вʼязницю, повстанці продовжили свій рейд на південь, на зʼєднання з Махном. З ними пішли звільнені вʼязні, більше сотні людей, — анархісти, ліві есери, більшовики і, звичайно, безпартійні селяни і робітники. Серед них був молодий анархіст Ігнатій Арендаренко, який залишив спогади про той день і про Бібіковський загін.
Точно невідомо, чи вдалося Бібіку зʼєднатися з Махном, але якщо і вдалося, то штаб махновської армії незабаром повернув його до Полтавської губернії. За словами начштабу РПАУ Віктора Білаша, на початку листопада 1919-го махновське керівництво затвердило Бібіка командиром Першої повстанської дивізії. "Повстанська дивізія Бібіка" згадується і в книзі Петра Аршинова "История махновского движения", але Арендаренко в своїх спогадах заперечував ці свідоцтва: "Дивизией отряд Бибика никто из участников его и в местах его прохождения не именовал, а называли просто повстанческим отрядом, хотя по численности и роду оружия отряд не уступал дивизии".
Загін чи дивізія, але у жовтні-листопаді 1919-го повстанці Бібіка продовжували боротьбу на Полтавщині, короткий час займали повітове місто Хорол і двічі намагалися знову оволодіти Полтавою. Обидві спроби, втім, не вдалися: після 17 жовтня білий гарнізон Полтави був посилений військами, знятими з фронту проти червоних.
Восени 1919-го вся Полтавська губернія була охоплена селянськими повстаннями. Окрім Бібіка, командирами великих партизанських формувань були Леонтій (Левко) Христовий і Іванюк; політичне керівництво повстанством здійснював секретаріат Федерації анархістів-повстанців Полтавщини на чолі з Федором Бутовецьким.
У містах діяли підпільні групи, учасники яких поширювали листівки і відозви, скоювали замахи на білих офіцерів і диверсії на залізницях, грабували військові склади і банки. Боротьбу проти денікінців в Полтаві вів революційний блок, що складався з анархістів, українських лівих есерів (їхній лідер Григорій Бесєдовський пізніше стане більшовиком, а потім — одним з перших радянських "неповерненців"), есерів-максималістів і більшовиків.
Наприкінці осені становище губернського центру змінилося. Червоні перейшли в наступ, армії Денікіна відступали. За свідченням Несвіцького, в перших числах грудня 1919-го в Полтаві почалася паніка: "Идет из города в буквальном смысле бегство. Масса народа и едет, и идет толпами на Южный вокзал, движутся подводы, нагруженные разным имуществом, везут вещи, мебель, даже рояли, разные домашние вещи"; "На вокзале творится нечто ужасное. Вагоны переполнены, пассажиры лежат на крыше вагонов. Все привозимые вещи не могут быть приняты в поезда, и их прямо бросают на произвол судьбы, и идет их расхищение всеми, кому только охота и не лень. Нанимают целые вагоны, уплачивая бешеные деньги: вагон до Ростова оплачивался до 100000 руб. (…) Все это производит очень сильное и тяжелое впечатление!"; "Гражданские власти с губернатором Г.Е. Старицким во главе покинули город Полтаву на волю судеб. Остались здесь власти военные с генералом Кальницким".
Нарешті, 10 грудня Несвіцький записав: "Начальствующий генерал Кальницкий с добровольцами ночью втихомолку оставил Полтаву". Повторилася ситуація липня 1919-го, тільки сторони помінялися ролями: білі без спротиву пішли з Полтави.
Про події дня наступного Несвіцький писав: "Сегодня в город вошли отряды повстанцев или какие-то другие войска. Идут обыски, разыскивают офицеров. Вступившие заявляют, что они из отрядов Махно, "махновцы", и что им город отдан на разграбление в течении 6 часов времени. На все жалобы на грабеж, начальники их ответили, что им ничем помочь не могут, не могут ничего сделать с солдатами. То же отвечает и вновь назначенный комендант".
Перерахувавши низку пограбованих установ і квартир своїх знайомих, Несвіцький меланхолійно робить висновок: "Очевидно, и теперь повторилась та же история, что была и при вступлении в г. Полтаву добровольческих войск. Предварительно налетом на город были тогда пущены казаки с предоставлением им трехдневного грабежа, пока в город не вступили регулярные войска, и грабеж шел тогда во всю".
Отже, Полтава була взята спільними діями Червоної армії і повстанців-партизан, причому жителі спочатку побачили одних лише махновців. Того ж дня у Полтаві утворилися і нові органи влади, для початку — військові.
Вже наступного дня начальник радянського гарнізону Білий поставив перед повстанцями ультиматум: або приєднатися до Червоної армії, або здати зброю, розформуватися і залишити місто. А вже 16 грудня щойно створений Військово-революційний штаб Полтавщини своїм наказом № 2 оголосив: "Все лица, не сложившие оружия, подлежат расстрелу". Білих в околицях Полтави вже не було. Тобто наказ був спрямований проти вчорашніх союзників, партизан.
Звичайно, ультиматум Білого і наказ губернського штабу не були ініціативою місцевої полтавської влади — це була загальна настанова червоних. 11 грудня 1919-го, в день взяття Полтави, голова Реввійськради Республіки Лев Троцький підписав секретний наказ "О мерах по борьбе с партизанщиной в Красной Армии". Наказ містив перелік конкретних заходів, покликаних "обезопасить красные полки, продвигающиеся по Украине, от заражения партизанством и махновщиной". Діапазон таких заходів був широкий: від агітації, спрямованої на "выяснение предательской роли махновцев и махновщины" до "разоружения, следствия и расправы (…) в 24 часа (…) командного состава и кулацких верхов" повстанських загонів, які відмовилися підкорятися радянської влади. Троцький підкреслював: "Основным условием успеха борьбы с партизанством является безусловное и поголовное разоружение деревенского населения".
Отже, відповідно до наказу голови Реввійськради Республіки, махновські формування в Україні роззброювали, їхніх командирів — тих, що не встигли піти в підпілля — заарештовували, нерідко розстрілювали. Втім, на Полтавщині, яка першою потрапила під каток контрпартизанських заходів, до страт в той час справа ще не дійшла. А вже згадані командири загонів Бутовецький, Христовий, Іванюк в 1920-му відновили збройну боротьбу проти червоних.
Сам же Бібік загинув приблизно в кінці грудня 1919-го у бою з залишками денікінців, що відступали з Полтавської губернії.