"Якийсь тулуб без ніг...". Що Скоропадський збирався робити із Кримом

Враховуючи негативний досвід вагань Центральної Ради у цьому питанні, тодішній український уряд почав діяти значно рішучіше. І хоча входження Криму до складу України восени 1918 року зірвалося в останній момент, аргументація на користь цього приєднання залишається актуальною і досі.

Питання східних та південних кордонів України перейшло гетьманові Павлу Скоропадському у "спадок" від Центральної Ради. Під час укладення Берестейського миру 9 лютого 1918 року були означені західні та частково північні межі нової держави, а позосталі мали бути узгоджені на майбутніх перемовинах із Росією. Ще менше визначеності було у справі приналежності Криму. Особливої пікантності справі надавав той факт, що на момент гетьманського перевороту загони зі складу Кримської групи Петра Болбочана все ще перебували на півострові, остаточно повернувшись на материк лише 10 травня 1918 року. Таким чином, проблеми окреслення території Української Держави загалом та приналежності Криму зокрема вимагали якнайскорішого розвʼязання. Ось як його бачив Скоропадський у своїх мемуарах:

"Кримський півострів, слабо, порівняно, населений українцями, не входив до складу України. Варто подивитися на карту, щоб відразу зрозуміти, наскільки така держава не має даних для того, щоб бути життєздатною. Причому слід зазначити, що якби в силу будь-яких умов такі кордони могли б врешті-решт встановиться, безсумнівно, Крим став би найлютішим ворогом України, а весь цей багатющий український край, маючи Крим, який, очевидно, був би Україні ворожим, позаяк природно усвідомлював би, що для України та торгівлі він становить вічну загрозу, був би приречений на повільне вʼянення, позаяк його порти Одеса та Маріуполь перебували б під безпосередніми ударами з боку Криму…

Я розмірковував так: плани німців мені невідомі, у всякому разі, при певній комбінації німці не проти там утвердитися. Туреччина з татарами теж простягає до Криму руки, Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим повинен належати Україні, на яких умовах, це байдуже, буде це повне злиття або широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців, але нам треба бути цілком забезпеченими від ворожих дій з боку Криму. У сенсі ж економічному Крим фактично не може існувати без нас. Я рішуче наполягав перед німцями на передачі Криму на яких завгодно умовах, звичайно, беручи до уваги всі економічні, національні і релігійні інтереси народонаселення. Німці коливалися, я наполягав найрішучішим чином".

Аналогічних поглядів дотримувався і Дмитро Дорошенко, тодішній міністр іноземних справ Української Держави (УД). Пізніше він писав:

"Але Україна не могла зректися Криму. Не могла з цілого ряду причин: політичних — не бажаючи мати під рукою якийсь Пʼємонт для відбудови єдиної неділимої Росії; стратегічних — не можучи залишати невідомо в чиїх руках Севастополь — цю базу для українського флоту й ключ до панування на Чорному морі".

Тож, ще 7 травня 1918 року на одному з перших засідань щойно утвореної Ради міністрів члени уряду вислухали розповідь Скоропадського про переговори із німецьким послом Муммом фон Шварценштайном із "кримського питання" та постановили скерувати до нього заяву із викладом української позиції:

"Визнати кордонами первісно намічений на карті представником військового міністерства кордон, що відповідає етнографічним умовам, причому звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України".

За три дні, 10 травня, посол отримав від гетьмана наступну ноту:

"Особливе значіння для відродження України полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина. Одного тільки тютюну діставала Україна з Криму щорічно для переробки на сто мільйонів рублів. Володіння Кримом дало б також можливість зберегти в Україні багато грошей, організувавши нові й відбудувавши старі курорти. Опріч того, володіючи південним берегом Криму, Україна одержала б такі природні порти, як Севастополь і Феодосія. Без Криму Україна була б від Чорного моря відтята, бо вона могла б розпоряджати тільки одним портом у Миколаєві, бо Одеса давно вже перегружена. Таким чином, Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально одрізана від моря мусила б Україна обовʼязково збільшувати стремління до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій би було передано посідання Кримом".

А 16 травня 1918 року в українському міністерстві закордонних справ під головуванням колишнього міністра та знаного правника Миколи Василенка відбулася спеціальна нарада з "кримського питання". Позаяк обговорення велося за зачиненими дверима, зайвий політес був відкинутий, натомість справа розглядалася по суті. Позицію Ради міністрів, яка не підлягала оприлюдненню, сформулював Ігор Кістяківський, державний секретар уряду.

"Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви… Без Бессарабії і Холмщини організм може існувати, но не без Криму. Самостійність в такому випадку ілюзорична".

Також він висловився проти федеративного звʼязку з півостровом, бо за тих умов це "буде означати фактичний відказ від Криму". Заступник міністра закордонних справ Артем Галіп зауважив, що знаменита формула Третього універсалу "Таврія (без Криму)" зʼявилася внаслідок панування ідеї про майбутню федерацію із Росією, до якої Крим входив би як її складова частина. Але після проголошення незалежності Україна стала окремою державою, а Крим досі залишався у незрозумілому становищі. Тому Галіп запропонував "чим скоріше начати переговори зі всіма Державами Центрального Союзу, щоб вони без нас чого-небудь не рішили, та ми не опинилися перед доконаним фактом". А колишній міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин додав, що

"мусульман ігнорувати не можна. З компетентними громадськими організаціями Криму треба увійти в порозуміння. Такою в першій мірі являється Курултай".

На підставі всіх цих пропозиції МЗС створило ще одну ноту із розʼясненням українського погляду на приналежність півострова, яку 30 травня 1918 року скерувало Шварценштайну:

"Маємо честь повідомити вас про те, що уряд Української Держави уважає конче потрібним, щоб Кримський півострів увійшов у склад Української Держави.

Економічно, політично й етнографічно Крим тісно звʼязаний з життям населення України. Українська Держава з свого боку ніколи не зможе нормально розвиватися без злучення з Кримом. Правда, коли проголошено Третій Універсал Української Народної Республіки, там зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш усього Універсал взагалі зазначив тільки головні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше. Через те в Третім Універсалі не була зазначена ні Холмщина, ні частини Курської, Вороніжської губ., області донського війська, ні частини Бесарабщини. А між тим, тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України.

Так само думали й щодо Криму. Такий спосіб установлення кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді Українська Народна Республіка розглядалася тільки яко федеративна частина Росії. Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії й таким чином автори третього Універсалу розуміли, що звʼязку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, звʼязок з Кримом, яко федеративною одиницею, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українське військо за допомогою дружнього нам німецького війська захопило Крим у свої руки, постало питання про прилучення Криму до Української Держави.

При тім, стоючи на принципі самоозначіння, не бажаючи нарушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд уважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися; знаючи настрої значної більшості населення Криму, маючи на увазі інтереси тої людності та її стародавні звʼязки з Українським урядом, не маємо сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злукою з Україною".

На думку Дорошенка, український уряд міг покликатись на волю більшості населення Криму: у Києві були упевнені, що не тільки українці, але й кримські татари, караїми та німці-колоністи виступали за злуку з Україною, а проти були лише тамтешні росіяни,

"що тепер поробились кримськими самостійниками, мріяли про майбутню реставровану Росію і до цього часу хтіли зберегти самостійну кримську державу".

Втім, насправді, ці сподівання ні на чому не ґрунтувалися — серед населення півострова були поширені цілком протилежні чутки: про анексію Криму Німеччиною і утворення там німецької колонії, про анексію тільки частини Південного берега і повернення решти території Україні та про створення кримськотатарської держави під німецьким протекторатом. І хоча Дорошенко писав, що

"до Києва вже виїхали делегації від населення північного Криму прохати про прилучення Кримського півострова до України",

ідея повного обʼєднання із материком значної кількості прихильників не мала. Більше того, у червні 1918 року сімферопольський повітовий староста свідчив:

"Стомленому від міжусобиці обивателю було однаково, чи стане Крим татарським, німецьким, українським чи розібʼється на 5 самостійних республік, тільки б обиватель був спокійний за своє життя".

Україна мала виконати титанічну роботу, аби переламати ці настрої у кримському суспільстві.

Чітка та послідовна позиція щодо статусу Криму новопосталої Української Держави — це заслуга, не в останню чергу, видатного публіциста та майбутнього головного ідеолога інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Прибувши до Києва наприкінці березня 1918 року, він вступив до Української демократично-хліборобської партії, налаштованої опозиційно до Центральної Ради. І коли за місяць після гетьманського перевороту його запросили очолити Українську телеграфну агенцію, Донцов не відмовився.

4 червня 1918 року Донцов взяв участь у засіданні Політичної комісії при Міністерстві закордонних справ УД, на якому йому було доручено підготувати реферат із обґрунтуванням вимог щодо кордонів України. Такий документ зʼявився на світ 7 червня — аналітична записка під заголовком "О границях Української держави під взглядом політичним". Вона знаменує собою знаковий перехід від етнографічного обґрунтування претензій України та ті чи інші території до суто політичної аргументації.

"Крим не був окремою адміністративною одиницею. Північна частина півострова своїм етнічним і географічним характером зливалася з континентальною частиною Таврії. Ся обставина позбавляла півострів характеру чогось одноцільного, роблячи з нього не лише де-юре, але й де-факто частину Таврії. Стоячи на ґрунті беззаперечного права націй на самовизначення, Українська Держава може це право надати яскраво вираженим національно або адміністративно територіям, але не їх довільно викраяним частинам, що повело би лише до карикатурування вищезгаданого права. Визнати право політичного самовизначення за кількомастами тисяч мешканців Криму значило би зробити залежною від їх доброї волі долю 40-мільйонного краю — України, суверенність котрої без Криму стала б ілюзоричною. Опріч того, подібні карликові держави (як Крим) яко важні стратегічні пости ніколи не затримують своєї незалежності. Відділений від України, до котрої він є органічно привʼязаним, Крим зробився іграшкою в руках других сил. Все се промовляє за тим, що Українська Держава може признати право Криму на самовизначення, але не політичне, лише культурно-національне. Права татарського народу мусять бути забезпечені. Але політично Крим є інтегральною частиною України і таким мусить лишитися і далі. Так само втручання якогось третього чинника (крім Криму і України) в стосунки між ними, з точки зору права, є абсолютно неприпустимим".

Тож, за Донцовим,

"Належність Криму до України є conditio sine qua non української незалежності".

Таким чином, на відміну від творців першої Української Народної Республіки, що майже рік визначалися із статусом Криму, інтелектуали Української Держави та особисто гетьман відразу взяли курс на приєднання півострова до материка і, що характерно, жодного разу не змінили своєї позиції у цьому питанні.