"Впав міністр, впала і автокефалія". Остання спроба уряду Скоропадського досягти церковної незалежності

28 жовтня розпочалася ІІІ сесія Всеукраїнського православного собору, на якій поновилися баталії навколо проблеми церковної незалежності між "єдинонеділимцями" і "автокефалістами" та гетьманськими урядовцями і російським єпископатом. Як найвищий канонічний орган управління церквою, Собор мав нарешті обрати особовий склад органу Вищого церковного управління в Україні та вирішити питання церковної незалежності від Москви (автокефалії). 

20 вересня з Москви повернулося затверджене "Положення про Вище управління православної церкви на Україні". Всеросійський собор затвердив цей документ у редакції Урядової комісії собору Всеукраїнського, надісланій після ІІ сесії, але доповнив двома постановами. Перша вимагала обовʼязкового виконання усіх постанов Всеросійських соборів в українських єпархіях. Другою постановою Собор і патріарх виділили українські єпархії в окрему групу і зобовʼязали делегувати від них на засідання синоду окрім Київського митрополита (постійний член синоду РПЦ) ще одного єпископа. У супроводі відповідних листів патріарха Тихона (Бєлавіна) копії документу, що набрав чинність, надіслали до голови Ради міністрів України Федора Лизогуба та до Київського митрополита Антонія (Храповицького) на "розгляд" Всеукраїнського собору.

У такий спосіб російський єпископат, заручившись підтримкою Всеросійського патріарха і Собору, виграв в українського уряду змагання за кандидатуру Київського митрополита і збереження єдності з РПЦ. Але шанс виграти безнадійну партію молодій Українській Державі все ще залишала ІІІ сесія Всеукраїнського собору.

ІІІ сесія відновила роботу Собору відповідно до ухвали попередньої — 28 жовтня 1918-го і тривала до 16 грудня. Делегати збиралися поступово, на 28 жовтня налічувалося лише 120 осіб, нові люди прибували щодня аж до 7 грудня і загалом на Соборі зареєструвався 351 представник від єпархій. Згодом зʼясувалося, що соборяни були дуже "різношерстим" зібранням: псаломщик Михайло Пудловський у своєму клопотанні від 25 листопада скаржився, що в нього у помешканні членів Собору вкрали шапку.

Засідання Собору відбувалися у Благовіщенській церкві Києво-Печерської Лаври, головував — відповідно до "Положення" — Київський митрополит Антоній. На першому ж засіданні соборяни вислухали вітальне слово і благословення від патріарха з настановою "зберігати непорушну єдність з церквою Всеросійською". Далі Собор привітав новопризначений міністр Ісповідань Олександр Лотоцький, якому Собор у відповідь проспівав "Многая лета".

"Автокефалістів" з-поміж усіх делегатів виявилося не більше 60-70 осіб від Київської та Подільської єпархій. Уся практична робота форуму зосередилася навколо таких основних напрямів: зʼясування стосунків церкви з урядом гетьмана Павла Скоропадського і митрополита Антонія з Міністерством ісповідань; обговорення доповнень Всеросійського патріарха Тихона до "Положення" й тексту відповіді Москві, питання про українізацію, духовні школи, економічні проблеми.

Природно, що найтриваліші й найгостріші дебати розгорнулися навколо листа патріарха та доповнень Всеросійського собору до "Положення про Вище церковне управління". Гостроти їм додавало протистояння української та російської партій. Перші вважали додатки і правки "доказами зазіхань церкви Московської на автономію та самостійність церкви Української", а їхні опоненти доводили, що патріарша відповідь "лише розширює положення, по суті раніше відображені в законопроекті". У такому ключі змагання тривали до засідання 5 листопада, на якому після загальної промови митрополита Антонія про "католиків, уніатів і автономію" Собор зажадав від представника Міністерства ісповідань пояснити, чому уряд досі не затвердив "Положення" та як він ставиться до соборного подання на утримання канцелярії та членів Вищого церковного управління коштом державної скарбниці.

14 листопада з урядовою відповіддю Собору виступив міністр Олександр Лотоцький. Напередодні на засіданні Ради міністрів 13 листопада премʼєр Федір Лизогуб висловився за автокефалію церкви і його позицію — за спогадами гетьмана Павла Скоропадського — підтримали "всі міністри, включно з євреєм Гутником". Тому "Положення про Вище церковне управляння" в редакції Всеукраїнського собору, затверджене патріархом та Собором у Москві, уряд не ратифікував. Більше того, за свідченням Дмитра Дорошенка, уряд напередодні ухвалив рішення про розпуск Собору і призначення нових виборів заради "зміцнення українського елементу" серед делегатів у тому випадку, якщо чинний склад Собору не підтримає проект Ради міністрів від 13 листопада про автокефалію (за деякими свідченнями гетьман цей документ не підписав).

Однак прагнення до автокефалії українські міністри спеціальним законопроектом не закріпили, натомість ухвалили законопроект від Міністерства ісповідань "Про правне становище Православної Церкви в Українській Державі". Документ передбачав:

1) забезпечити свободу віросповідання й самоврядування всіх Церков у межах Української Держави;

2) визнати православну церкву "первостатейною" і автономною; як така вона виконує державно-громадські функції, освячує всі загальнодержавні акції, провадить релігійне виховання у школі та війську, а її свята є вихідними днями;

3) святотатські вчинки вважати найтяжчими державними злочинами;

4) визнавати законними церковні шлюби та записи метричних книг про хрещення дітей;

5) потреби церкви асигнувати з державної скарбниці;

6) заміщувати єпископські кафедри та скликати Всеукраїнський собор з дозволу держави і за участю міністра Ісповідань (з правом опротестування соборних рішень).

Функції посередника між державою і Українською православною церквою, яку мали б відновити соборним рішенням у кордонах давньої Київської митрополії, покладалися на Міністерство ісповідань. До міністра і працівників православного відділу висувалася вимога бути православними. До цих положень додавався ще спеціальний закон про розірвання церковних шлюбів консисторіями, а для тих, хто "відпав" від церкви, — про порядок розлучення цивільним судом.

Тому міністр Олександр Лотоцький, виступаючи перед Собором 14 листопада, висловив тверду вимогу уряду стосовно проголошення автокефалії. Обґрунтовуючи потребу бачити Українську церкву автокефальною, очолюваною Київським митрополитом і в канонічному звʼязку з іншими самостійними церквами, міністр звернув увагу Собору на кардинальну відмінність політичного режиму та правного становища церкви в державі між Україною та більшовицькою Росією. Стосовно взаємин держави і церкви Олександр Лотоцький гарантував від імені Української Держави дотримання принципу: "кесарево-кесареві, Божеє — Богові". Його заява стала останньою спробою гетьманського уряду домогтися церковної незалежності через консолідацію позицій церкви і держави.

Рішуча заява міністра надзвичайно схвилювала проросійську ієрархію і він негайно отримав він неї звинувачення в порушенні українським урядом свободи церкви. Частина архієреїв навіть наважилася заявити, що вбачає більшу свободу Церкви в більшовицькій Росії та вважає за краще відокремити церкву від держави в інтересах церковної свободи.

У відповідь Олександр Лотоцький запевнив усіх прихильників "більшовицької свободи", що уряд "нікому не перешкоджає перенестися на територію Совєтської Росії, для кого той лад є більш відповідний; відділення церкви від держави так само не зустріне перешкод з боку держави, з мотивів бюджетних таке відділення і тепер буде зустрінуте урядом дуже прихильно. Але відокремлення церкви від держави не розвʼяже рук агентам церкви для деструктивної роботи; установи церкви стануть на становище приватних установ, як установи торговельні, промислові і т. ін. і підлягатимуть звичайній законній відповідальности у випадку шкідливого чину".

З відповіддю міністру на його пропозицію незадоволеним перебратися до Росії та припинити державне фінансування церкви архієреї не знайшлися, натомість дали волю емоціям на єпископських нарадах та в кулуарах соборних засідань. Градус дискусій був таким, що доходило до пропозицій від декого з владик (напр. митрополит Одеський Платон (Рождественський)) відлучити його від церкви (анафематствувати). Однак, після проголошення цього ж дня гетьманської Грамоти-маніфесту до українського народу та зміни кабінету міністрів, Собор проголосував питання про автокефалію. "За" висловилися лише троє делегатів. Решта підтвердила намір зберегти "єдність" і підпорядкування українських єпархій Російській православній церкві.

Архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський) згадував, що "з приводу зміни уряду констатував на Соборі: "Впав міністр — впала і автокефалія. Віднині спокійно зосередимося на поточних справах". Від цих слів українці виходили з себе". На честь падіння міністра та автокефалії Всеукраїнський Собор проспівав "Тебе Бога хвалимо" і продовжив роботу. 19 листопада Собор закликав народ України "обʼєднатися навколо Гетьмана і його нового уряду заради спасіння всієї Росі на славу православної віри та Церкви". 22 листопада Собор оприлюднив послання стосовно "збереження канонічної єдності Української церкви з Московським патріархатом і Божої кари тим хто хоче її розірвати". 6 грудня новообраний орган Вищого церковного управління православної церкви на Україні — Священний собор єпископів усієї України — повідомив про початок своєї роботи місцеві консисторії.

12 грудня Собор відвідав гетьман Павло Скоропадський. На цьому ж засіданні делегати ухвалили рішення про затвердження Всеросійським патріархом обраних Собором Київського митрополита та правлячих єпископів і звичайне інформування українського уряду, без визнання права вето на ці обрання з його боку. Православна церква мала набути юридичного статусу першої в Україні й вирішувати всі церковні справи Вищою церковною владою.

Разом із нейтралізацією зусиль українців у питанні проголошення автокефалії "єдинонеділимці" зуміли зняти з порядку денного проблему українізації богослужіння.

Матеріали спеціальної комісії з українізації під головуванням єпископа Кременецького Діонісія (Валединського) на Соборі не розглядалися, натомість проблему звели до дискусії: "чи потрібна українізація у принципі і кому вона потрібна?". Погодилися на тому, що сакральна мова має відрізнятися від буденної, а церковнословʼянська саме такою і є, до того ж вона обʼєднує всі словʼянські церкви і народи.

Після автокефалії найбурхливіше соборне обговорення викликала проблема матеріального забезпечення духовенства, особливо земельне питання. Врешті погодилися, що навіть за умови державного грошового утримання духовенству слід залишити земельні ділянки: священикам по 8 десятин, дияконам і псаломщикам — по 6. За умови припинення державного утримання всю землю повернути священству, а до того часу понаднормові ділянки передати у власність парафіяльної ради. Монастирям залишити у власність усю землю, натомість зобовʼязати їх ширше розвинути благодійність і релігійно-просвітницьку діяльність.

Загалом же "спокійно зосередитися на вирішенні поточних церковних справ" після демісії міністра Олександра Лотоцького російським ієрархам вже не судилося, хоч вони урочисто й співали "Тебе Бога хвалимо". 30 листопада єпископат від імені Собору звернувся до громадян України з закликом "залишатися законослухняними", преса стверджувала, що заклик був до боротьби проти "петлюровских банд" і його не підписали лише три архієреї. Нарешті 17 грудня 1918-го Собор виступив за термінове звернення до військ Антанти про допомогу гетьманові. Але напередодні, 14 грудня, гетьман Павло Скоропадський підписав зречення від влади на користь Ради міністрів Української Держави, остання 15 грудня склала повноваження на користь Директорії. Всеукраїнський православний церковний собор припинив свою роботу разом із завершенням доби гетьманату, відбувши останнє робоче засідання 16 грудня 1918 року.

Далі боротьба за автокефалію Української церкви перейшла на Фанар, у резиденцію Вселенського патріарха. Від імені уряду УНР Директорії її знову очолив Олександр Лотоцький, його опонентами знову стали Київський митрополит Антоній (Храповицький) та архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), але це вже інша історія.