"Вищіпано усю ростинність". Як українці в Константинополі за автокефалію боролись

Політичні та воєнні обставини кінця 1918-го — першої половини 1919-го складалися для української державності вкрай несприятливо. Ідеологічні розбіжності, взаємна недовіра не дозволили прихильникам гетьмана Павла Скоропадського та соціалістам Директорії обʼєднати військові зусилля у боротьбі за Україну.

У січні 1919-го під впливом більшовицької агітації українське військо тануло, Директорія під натиском червоних іхтамнєтов мусила залишити Київ та продовжувати боротьбу за державність, закріпившись у Камʼянці-Подільському. Перед активними діячами УНР постав вибір: або залишитися у Києві, або виїхати за кордон з численними дипломатичними місіями. Над цим задумався і тимчасовий комісар Комісаріату культів УНР (а перед тим — міністр Ісповідань в уряді гетьмана Павла Скоропадського) Олександр Лотоцький.

Окупація червоними Києва у лютому 1918-го нагадувала, що залишатися в Україні ризиковано. Повагавшись, вирішили виїхати і Лотоцькі. Дипломатичні вакансії швидко вичерпалися, однак Директорія в останню мить вирішила вислати новий склад Посольства до Царгороду, де український посол Михайло Суковкін після падіння гетьманського уряду перейшов на відверто проросійські позиції і занедбав свої посадові обовʼязки.

Ця місія була для України надважливою. По війні 1914-1918 рр. Туреччина стала обʼєктом прискіпливої уваги Антанти. У жовтні 1918-го турецьку столицю Стамбул зайняло англійське військо, місто кілька років називалося Константинополем. Звідси відкривалися шляхи до країн Близького Сходу, координувалися дипломатичні та військові заходи, повʼязані з Балканами, Півднем Європи та Україною. У Константинополі українські урядовці сподівалися знайти розвʼязання проблеми автокефалії церкви в Україні.

По завершенні Першої світової війни Вселенський патріархат, маючи 40 єпархій на території Османської імперії (з них 30 у Малій Азії) і майже 2 млн осіб віруючих, зберіг весь свій вплив у православному світі. Під час війни тодішній патріарх Герман V (Кавакопулос) молився за перемогу Туреччини над Росією. В свою чергу Росія ставила завдання завоювати протоки Босфор і Дарданелли та анексувати Вселенський престол. Планувалося обсадити його російським підданими і завершити становлення Третього Риму у вселенському масштабі. Реалізувати таке знайоме нам сьогодні гасло "Константинополь наш!", сформульоване ще у щоденниках письменника Федора Достоєвського, готувалися у 1915-му за допомогою морського десанту. Але військова фортуна відвернулася від Росії: у 1918-му Константинополь став місцем, куди втікали від більшовиків залишки розгромлених білих армій та її цивільні громадяни. Місцем, звідки Антанта марно намагалася реставрувати "єдину неділиму Росію".

 Готуючи кадрову ротацію, МЗС УНР замінило лише частину урядовців "попереднього українського стажу". Дипломатична місія Олександра Лотоцького вирушила з Києва наприкінці січня 1919-го. Виїхати через Одесу не змогли: місто окупували війська Антанти і, під впливом денікінців, не видавали перепусток українським дипломатичним місіям. Довелося скерувати свій шлях через Галичину і подорожувати до Царгороду мало не через всю центральну Європу. 

Дипломатичні транспорти йшли передовсім до Станиславова (сучасний Івано-Франківськ), де перебував уряд і парламент Західно-Української Народної Республіки. Далі довелося їхати у тісних неопалюваних вагонах через Будапешт до Відня. Потім — до Праги й місяць чекати нагоди отримати належні візи та грошові акредитиви українського уряду. Розрив залізничного сполучення через утворене у грудні 1918-го Королівство сербів, хорватів і словенців змусив дипмісію подорожувати до Трієсту селянськими возами, а звідти морем до Венеції, згодом прямувати залізницею через всю Італію до Бріндізі (порт на півдні Італії). Там нашим дипломатам пощастило скористатися турецьким військовим транспортом, і, оминаючи плавучі міни, щасливо завершити свою кількамісячну одіссею у бухті Золотого Рогу. 

"…Наш транспорт входив до Золотого Рогу. Ранок був соняшний і перед очима, як казковий сон, стояла мальовнича панорама Царгороду. Тільки бачивши його на власні очі можна зрозуміти, що міг він … вабити до себе не тільки наших славянських "варварів", як болгари та наші предки "руси", але й середньовічних хрестоносців, що побачивши се казкове місто, воліли залишитися тут, ніж іти до св. Землі для визволення св. Гробу", - так на еміграції згадував 23-тє квітня 1919-го голова місії уряду УНР Директорії в Османській імперії до Константинополя Олександр Лотоцький.

У Константинополі Посольство УНР спочатку зустріло негативне ставлення з боку Антанти. Це пояснювалося насамперед непоінформованістю стосовно стану справ в Україні. Олександр Лотоцький згадував, як "один з відповідальних союзних представників, побачивши на стіні в Посольстві мапу України, дуже здивувався, що вона така велика, межує з Чорним морем, навіть просив дати йому примірник тої мапи". Його попередник, Михайло Суковкін, від часу отримання гетьманської грамоти про федерацію з Росією повідомив про неї усі дипломатичні представництва з Вселенською патріархією включно та припинив роботу апарату Посольства.

Окрім деструктивної діяльності попередника, голові дипмісії довелося долати протидію російських політичних і громадських діячів, що спиралися на тисячі боєздатних військових, які зосередилися у Константинополі. Туреччина побоювалася відродження "єдиної неділимої Росії", Антанта зі свого боку цьому всіляко сприяла. Російська контррозвідка мало не спровокувала турецьких посадовців на трус у Посольстві УНР та арешт українського дипломата. Йому вистачило волі "не виїхати, покинувши поле бою, а той бій, бодай нерівний, таки прийняти, хоч якими б він загрожував прикростями". Неймовірними зусиллями Олександр Лотоцький у травні-червні домігся визнання його повноважень з боку уряду Туреччини і представництв Антанти.

Повністю зосередитися на захисті інтересів держави Посольство змогло аж у липні. Уряд УНР дипломатичними засобами намагався організувати протидію більшовицькій окупації України. Місія мала завдання мінімізувати поповнення РСЧА коштом колишніх "добровольців", яких у 1919-му відправляли з Константинополя на батьківщину, а також запобігати мобілізаціям до РСЧА чи розстрілам українських військовополонених одразу по їхньому поверненні до Одеси, перешкоджати Антанті передати Добровольчій армії більш ніж півсотні пароплавів чорноморських навігаційних спілок, які за угодою з урядом гетьмана Павла Скоропадського використовувало французьке командування.

На липень припало і налагодження стосунків з Вселенським престолом. По смерті патріарха Германа V катедра була вакантною, з жовтня 1918-го її посідав місцеблюститель (locumtenens) митрополит Прусійський Доротей (Маммеліс). Ще 15 січня 1919-го радник Посольства Олександр Кобилянський подав прохання до Вселенської патріархії про визнання автокефалії УПЦ відповідно до закону Директорії УНР від 1 січня 1919-го. За півроку формальності з визнанням місії УНР з боку Туреччини узгодили, тож Олександр Лотоцький відвідав митрополита Доротея у патріаршій резиденції на Фанарі.

Греки прийняли його привітно і гостинно. За перекладача — драгомана — з української на грецьку та консультанта зі східного етикету в Олександра Лотоцького був вихованець Київської духовної академії (далі — КДА), грек за походженням Іван Спафарис. Доротей був немало подивований невідомою йому мовою перемовин, адже Михайло Суковкін послуговувався російською. Розмова точилася у межах тем східного етикету і на її завершення принесли шербет з повтиканими в нього ложечками. Посол був заскочений тим, що не знав, "як поводитися з цею екзотичною стравою і опісля намилив голову свойому драгоманові, що не освідомив про цю можливість. Але з якогось натхнення обійшовся так, як треба, та не понизив посольської репутації з погляду східнього етикету".

Приязне ставлення митрополита Доротея Посол використав для підготовки визнання Вселенським престолом автокефалії української церкви. Для ознайомлення з українською проблемою він підготував спеціальний меморандум на сто сторінок у перекладі грецькою мовою.

Однак, дипломатичні зусилля у цій царині були приреченими. І не лише тому, що греки остерігалися "відродження пошматованого російського велетня, та тяжкої помсти за порушення його інтересів". Позначилося й те, що уряд Директорії не контролював української території, а також повна відсутність підтримки української автокефалії з боку проросійського єпископату та сумно відомий грудневий арешт ієрархів у Києві.

До липня 1919-го, проїхавши майже всі православні країни Європи, у Константинополі опинилися митрополит Одеський Платон, професор КДА Федір Титов, архієпископ Кишинівський Анастасій, київський вікарний єпископ Никодим, архієпископ Олексій, та самі арештанти-"мученики" — єпископ Євлогій та митрополит Київський Антоній. Навіть залишившись без своїх катедр, вони скрізь поводилися на чужій канонічній території як повноправні єпархіальні архієреї та принагідно дискредитували українську владу.

Так, у листі до митрополита Афінського владика Платон оповідав, що "з бороди та голови митрополита Антонія, з наказу української влади, вищіпано по одному волоску усю ростинність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза". Користуючись присутністю добровольців, проросійські владики аналогічним чином тиснули на Фанар аж до повернення на Батьківщину у серпні 1919-го, а їх авторитет, підкріплений рішеннями Всеукраїнського собору 1918-го зберегти єдність з РПЦ, був вищим від будь-яких нот і рефератів українських дипломатів. Отже, з таких знайомих нам сьогодні розповідей про "українські звірства" розпочалася столітня боротьба з Москвою за автокефалію біля самого Вселенського престолу.