"Революція підходить до свого політичного кінця". До сторіччя останніх видань одеських анархістів

Одеса була одним з перших міст Російської імперії, в якому зʼявилися групи анархістів. Сталося це в 1904 році, і понад 30 років місто біля Чорного моря залишалося одним з головних центрів анархічного руху.

Ще в 1906 році одеські анархісти почали випуск своєї періодики, — зрозуміло, нелегальної. Першим виданням став "Дискуссионный листок анархистов-коммунистов", який виготовляв ледь не вручну якийсь "Фейн". "Листок" вів пропаганду ідейно-тактичних установок "чорнознаменства" — свого часу бойового крила анархізму, яке закликало до постійного терору проти держави і капіталістів. Тираж газети був мізерним, вона поширювалася лише серед "своїх". Випустивши кілька номерів "Дискуссионного листка", "Фейн" був змушений зникнути з Одеси.

Головними конкурентами "чорнознаменців" були прихильники анархо-синдикалізму, другої з найбільш впливових анархічних "фракцій" того часу. Синдикалісти робили головну ставку не на терор, а на пропаганду і організацію працівників у революційні профспілки, покликані зробити соціальний переворот і стати зародком майбутнього вільного ладу. Ці ідеї викладалися в першому номері газети "Вольный рабочий", підготовленому ідеологом анархо-синдикалізму Яковом Новомирським. Номер вийшов 25 грудня 1906-го в друкарні Південно-російської групи анархістів-синдикалістів "Новий світ". Газета адресувалася матросам і портовим робітникам, що тоді саме страйкували. Вона мала успіх, але продовжити видання не вдалося.

Після повалення самодержавства в усіх раніше заборонених партій і організацій зʼявилася можливість діяти відкрито. Утворилася і Одеська федерація анархістів (ОФА). 23 червня 1917-го вийшов єдиний номер "периодического органа анархической мысли" — газети "Голос анархиста". Восени того ж року видано два номери "Бюллетеня Одесской федерации анархистов-коммунистов".

У короткий період існування Одеської радянської республіки на початку 1918-го анархісти формально не мали своєї преси, а користувалися виданнями Одеської ради робітничих і солдатських депутатів. За винятком однієї "майже анархічної" газети.

Однією з найгостріших проблем республіки було безробіття. Для її вирішення ще в кінці 1917-го утворився "Союз безробітних", а потім і Одеська Рада безробітних. Офіційно обидві організації були позапартійними, фактично ж їх творцями і лідерами стали анархо-синдикалісти. 9 лютого (27 січня) 1918-го зʼявився перший номер газети "Известия Одесского Совета безработных", яка закликала до комунізму і "справедливого перерозподілу" громадських і приватних багатств. Читачі "Известий" сприйняли цю агітацію в дусі відомої формули "грабуй награбоване", бандитизм в Одесі посилився. Як згадував один з головних діячів Одеського виконкому Володимир Дьоготь, спроби ідейних анархістів виправити ситуацію виявилися безуспішними, а сам Союз безробітних "своей деятельностью принес громаднейший вред делу рабочего класса". Навряд чи можна вважати газету головною винуватицею бандитизму, але "Известия" припинили вихід після першого номера.

13 березня 1918-го до Одеси увійшли союзні війська. Більшість анархістів та інших лівих залишили місто, дехто пішов у підпілля. Довгий час одеським анархістам було не до преси. Ситуація змінилася на початку 1919-го. Місто тоді було під контролем білих, замість австрійців прийшла французька армія, а в підпіллі діяло кілька анархічних груп.

У січні 1919-го відтворена ОФА почала видання газети "Воля труда". Двосторінкова газета виходила під девізом "Освобождение рабочих дело рук самих рабочих". До приходу червоних вийшли два номери, другий зʼявився в березні. У ці ж місяці у одеських анархістів було ще одне видання, газета La Lutte Finale ("Останній бій"), яка виходила французькою мовою. Випускало її підпільне Інтернаціональне бюро, створене для пропаганди серед іноземних матросів і солдатів. Серед членів Інтернаціонального бюро були старий робітник-анархіст Григорій Борзенко і знаменитий Анатолій Железняков, — вони-то і склали редакцію La Lutte Finale.

На початку квітня 1919-го в Одесу увійшли червоні. Відразу відкрився анархічний клуб, почалася широка пропагандистська і культурно-просвітницька діяльність. Значний вплив анархісти мали в Союзі моряків торгового флоту, профспілках пекарів, кравців, робочих водного і залізничного транспорту. ОФА отримала представництво в Одеській раді, а один з її лідерів, Олександр Фельдман, обійняв посаду секретаря міськвиконкому.

До травня 1919-го до Одеси прибули секретарі Конфедерації анархічних організацій України "Набат" (КАУ) Яків Алий і Арон Барон. Всю весну 1919-го вони працювали над організацією анархічного руху в різних регіонах України, в тому числі поклали початок "набатівським" виданням в Харкові, Єлисаветграді та інших містах. З ініціативи та під редакцією Алого і Барона була заснована газета "Одесский набат", що стала найтривалішим видавничим проектом одеських анархістів.

Перший номер "Одесского набата" вийшов 5 травня 1919-го. Газета виходила щотижня по понеділках обсягом від 2 до 4 сторінок. Головною її темою була не тільки пропаганда анархічних ідей і принципів, а й критика політики одержавлення, обмеження прав трудящих, репресій. І чим довше більшовики залишалися при владі, тим жорсткішими ставали формулювання анархічної публіцистики.

Основу 7-го номера "Одесского набата" (від 16 червня) склала стаття Барона "Правда о Махно". Вона була присвячена розриву військово-політичного союзу між радянською владою і махновським повстанством, який щойно стався. Нагадавши про всі антиробітничі і антиселянські заходи більшовиків, Барон назвав їх "могильщиками революции", а Махновщину - "последней надеждой революции". Ці слова стали останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади. Випуск "Одесского набата" був заборонений, Барону і Алому довелося покинути Одесу.

У тому ж місяці вийшов єдиний номер журналу "Анархист". Його видавцем значилася Асоціація анархістів в м. Одеса, що офіційно не належала до КАУ. Інформації про цей журнал зберіглося дуже небагато: обсяг — 8 сторінок, девіз — "Дух разрушающий — дух созидающий", редактор — хтось С. Мартинов, про якого ми не маємо жодних додаткових відомостей.

23 серпня 1919-го Одесу взяли білі полки генерала Миколи Шилінга. При денікінському режимі анархісти відновили випуск "Одесского набата", зрозуміло, нелегально. Восени-взимку 1919-го вийшли 8-й і 9-й номери газети. Про їхній зміст можна лише гадати; чи збереглися вони в архівах — нам невідомо.

Червоні повернулися до Одеси 7 лютого 1920 року. ОФА знову вийшла з підпілля і відкрила свій клуб (Тираспольська вулиця, будинок № 6). Незабаром в пресі зʼявилося повідомлення, що "в пятницу 13 февраля состоялось многолюдное собрание анархистов по вопросу об объединении различных групп для общего дела — развития в Одессе анархической пропаганды". Збори обрали Колегію пропаганди соціальної свідомості при Обʼєднаних анархічних організаціях м. Одеси.

Через три дні, 16 лютого 1920 року, вийшов 10-й номер "органа объединенных анархистов" газети "Одесский набат". Її статті підписані прізвищами Матуліченко, Свєтлов, Ленський і ін. Швидше за все, це псевдоніми членів "Колегії пропаганди", а справжні імена авторів і редакторів "Одесского набата" залишилися невідомими. За одним винятком: у редколегію газети входив Олександр Зузенко, що недавно приїхав з-за кордону. Цікаво, що в еміграції він теж був редактором газети "Набат", — видаваного в Брісбені органу Союзу російських робітників в Австралії.

Про що ж писали анархісти в своїй газеті рівно сто років тому?

Номер відкривався редакційною статтею, в якій говорилося: "Уничтожение смертной казни, уничтожение ЧК, предоставление украинскому крестьянству большинства в совдепах и т.д. — целый ряд весьма симптоматичных постановлений и декретов Советской власти преподносит нам ежедневная пресса".

З відомостей і чуток про нібито зміну політики більшовиків робився висновок: "Выйдя из буржуазно-демократического переворота, перешагнув через "социалистическую" власть, революция подходит к своему политическому концу — полному освобождению труда, полному освобождению личности. (…) Мысль трудящихся пробудилась. Анархия сметет государство". Всього через рік-два відправлені в тюрми і заслання одеські анархісти могли тільки гірко посміятися над цими своїми прогнозами.

А у лютому 1920-го для такого оптимізму, здавалося, були підстави — рішенням Всеросійський ЦВК від 17 січня 1920-го скасув смертну кару. Однак такі настрої тривали недовго. Спочатку Всеросійська ЧК розʼяснила, що ця настанова не стосується зони військових дій, якою, зрозуміло, був не лише захоплений ще в грудні Київ, а й взята більшовиками у лютому Одеса. А незабаром і Всеукрревком окремою постановою остаточно встановив, що на Україну розпорядження про скасування смертної кари не розповсюджується.

У єдиному ж у 1920-му і загалом останньому номері "Одесского набата" набагато ближчим до істини виявився Матуліченко, який писав у своїй статті "Вот приедет барин — барин нас рассудит": "Два раза входили в Одессу красные дивизии. Два раза кричали им: "Да здравствуют Советы!" "Осанна" большевизму два раза сменялась кличем той же толпы: "Распни его! Долой Советы!" Повторится и третий раз то же, если Советы не сделаются простыми исполнителями воли выбравших их масс". Так і сталося, хоча "третього разу" довелося чекати майже 70 років.

Як розуміли Ради самі "набатівці" говорилося в статті "Олексія" "Анархисты и Советы": "Властнические Советы чужды нам, отрицающим власть, и звать рабочих к вхождению в них мы, конечно, не будем. (…) Рабочие пошлют своих избранников не в административно-полицейские, но в свободные Советы, вся задача которых будет сводиться лишь к служению регулятором для свободных производственных союзов и потребительских коммун". 

Цю думку розвивав Матуліченко: "Нужно только, чтобы рабочие заговорили. Властно заговорили, как хозяева своего дела, а не как государственные рабы, несущие повинности. Сговорившись, взялись за производство как хозяева этого производства. Не обращая внимания — разрешают ли это "ревкомы", "совнархозы" и другие буржуазно-революционные скопища, союзы "чиновной революции".

Про зміст інших статей можна судити за їхніми назвназ: "О свободе печати", "А отмена смертной казни?", "Прощальное слово добровольцам-деникинцам".

А ось коротка замітка Ленського: "Начинается "диктатура пролетариата"… виноват, диктатура самодержцев-большевиков. Какой-нибудь "т. Кин", назначенный, не выбранный, издаст декрет "об аннулировании донских и других денежных знаков". Кто его уполномочил на это? Неужели пролетариат?"

Не знаємо, чи розпорядився голова одеського ревкому Павло Кін заборонити ті гроші, якими одеські робітники отримували зарплату при білих, але через кілька днів Одеський губком КП(б)У видав циркуляр про ставлення до анархістів: "Не считаться с ними как с серьезными политическими друзьями и противниками". Випуск "Одесского набата" був заборонений, його 10-й номер став останнім.

У першій половині березня анархістам дали дозвіл на випуск ще одного номера газети. Так зʼявилася газета "Буревестник", що вийшла 14 березня 1920 року. Її тираж був швидко конфіскований, а до кінця березня вийшли розпорядження про заборону анархічної літератури, про закриття клубу і видавництва ОФА.

Анархічне підпілля в Одесі вдалося остаточно ліквідувати тільки в 1937-му. До цього в 1920-х і 1930-х роках в місті біля Чорного моря анархісти нелегально друкували листівки, але газети або журнали вже не видавали.

Відновлення одеської анархічної періодики сталося через більш ніж 80 років. Коли у вересні 2000 року вийшов 1-й номер "всеукраинской либертарной газеты" "Набат".