"Правий сектор" 1917-го. Як полуботківці стали першою радикальною силою революції
Поштовхом до створення військового клубу стало бажання українців, що служили в російській армії, створити власні збройні сили
Ніч з 12 на 13 червня (з 30 на 31 травня) у Києві була тривожна. Ще з вечора містом поширились чутки про солдат, які нібито вчинили якийсь бешкет. Вранці стало відомо, що полуботківці захопили Троїцький народний дім. Міський виконавчий комітет викликав для звіту начальника міліції Лепарського.
Троїцький народний дім (зараз тут розташовано театр оперети) був побудований у 1901-1902 роках Київським товариством грамотності. Досить швидко він став центром українського національного життя в Києві. Тут працювали Олександр Кошиць, Марія Заньковецька, Микола Лисенко та Лесь Курбас, ставились пʼєси Володимира Винниченка, а Симон Петлюра пробував себе в якості театрального критика. З 1907-го приміщення орендував Микола Садовський — для першого українського стаціонарного театру.
13 червня (31 травня) 1917 року спливав черговий пʼятирічний термін оренди Троїцького народного дому. Приміщення мало перейти в оренду антрепренеру Барському, а трупа Миколи Садовського опинялась на вулиці. Цим приводом скористались члени військового клубу імені Полуботка. Після завершення останньої вистави вони забрали ключі у Садовського, зачинились у приміщенні та виставили власну охорону.
Згодом члени клубу надали пояснення своїх вчинків. Мовляв, Українському військовому клубу імені Полуботка та Центральній раді залізничників-українців Південно-Західної залізниці потрібні приміщення для задоволення своїх потреб. Одночасно заявку на довготривалу оренду Троїцького народного дому подало товариство "Просвіта".
Революційні події часто так чи інакше супроводжуються захопленням будівель, приміщень. Там розташовуються революціонери, влаштовують свої штаби, структури. Так було і під час Помаранчевої революції 2004-го, і під час Революції гідності 2013-2014. Так було і в 1917-му. Маріїнський палац був зайнятий Радою обʼєднаних громадських організацій, там же розмістилась рада робітничих депутатів, ряд редакцій газет та осередки кількох партій. Так само було зайнято приміщення Дворянського зібрання, ряд інших громадських споруд.
Тож дії полуботківців цілком вписувались у революційну логіку. Тим більше, що 17 (4) червня саме в Троїцькому народному домі мав відкритись ІІ Всеукраїнський військовий зʼїзд, заборонений військовим міністром Керенським. І, правдоподібно, зайняття полуботківцями Троїцького народного дому мало гарантувати проведення забороненого форуму українців-військовиків.
На зʼїзд прибуло дуже багато делегатів. Запланований зал не міг вмістити усіх учасників. Тому організатори вирішили перенести початок зʼїзду на день пізніше та змінити локацію на Оперний театр. Буквально за кілька днів полуботківці зняли свої пости в Троїцькому народному домі та покинули приміщення.
Один із найвідоміших тодішніх публіцистів, заступник голови Української Центральної Ради Сергій Єфремов, засудив захоплення приміщення: "за те з більшим сумом прочитали ми звістку, що українські салдати ніби з наказу українського військового клубу ім. Полуботка захопили Народний Дім і нікого туди не пускають. Коли цьому правда, то такі самовправні, анархистичні вчинки треба рішуче осудити. Можна вважати себе скривдженим, що театр, який досі був українським, мійська дума старого складу передала російському антрепренерові; можна протестувати проти цього, можна домагатися, щоб дума змінила свій присуд. Але добувати свого права самовправним способом, уживати сили там, де повинно саме право говорити, виступати з такими відповідальними вчинками, не запитавши відповідальних українських сфер — це значить недобру послугу робити українській справі. І коли тут не вийшло якогось прикрого непорозуміння, то кожний українець який шанує себе, тільки з болем та з соромом прочитає цю коротеньку газетну звістку і инакше, як з повним осудом до справи не поставиться".
Хто ж такі ці полуботківці? Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка виник 29 (16) березня, у день, коли у Києві відбувалось свято Свободи. Під час демонстрації українські організації йшли окремою колоною під жовто-блакитними прапорами. Чимало українців були військовими.
Цей факт неабияк зацікавив давнього самостійника, автора брошури "Самостійна Україна" Миколу Міхновського, який відбував військову службу у Київському військовому суді. Власне з його ініціативи і був заснований клуб імені Полуботка. А його членів називали полуботківцями.
Згідно зі статутом, головним завданням Клубу імені гетьмана П.Полуботка стало обʼєднання і згуртування українців — вояків російської армії — під гаслами федералізації Росії та автономії України. Статут передбачав культурно-просвітній напрям діяльності організації. Однак замислювався клуб як добре продумана розгалужена структура з центром у Києві та філіями на місцях.
На чолі клубу стояла рада з 24 військовослужбовців. Вона обирала голову і двох його заступників, писаря, скарбника. Членом клубу міг стати будь-хто з українців-військовиків, але за згодою ради та рекомендацією спеціальних рекомендаційних комітетів.
Коли у квітні на Всеукраїнському національному конгресі було переобрано склад Української Центральної Ради, то зʼясувалося, що військовики отримали понад 10% місць. В абсолютних цифрах це було 13 осіб, які представляли 7 організацій. Серед обраних було пʼятеро від Клубу імені гетьмана П.Полуботка: підпоручник Міхновський, поручник Запорожець, полковник Піщанський, солдат Колосів та полковник Глинський.
Одним із лідерів клубу був Олександр Степаненко, який у квітні-травні 17-го потрапив у скандальну історію. На шпальтах газет на його адресу пролунали звинувачення у співпраці із царським режимом. Це викликало хвилю обурення серед поміркованих революціонерів: як прихильник самостійності України міг співпрацювати із царськими спецслужбами? У своїй заяві Степаненко частково визнав провину — його товариш Плавюк справді був агентом "охранки", а Степаненко не повідомив про це членів та керівництво своєї підпільної організації. Питання Степаненка неодноразово обговорювалось на засіданнях Центральної Ради, губернської ради обʼєднаних громадських організацій, ради робітничих депутатів. Врешті, його частково виправдали, але репутації його особисто та усього самостійницького руху було завдано серйозної шкоди.
Загалом, клуб був осередком радикально налаштованих українців. Безпосередній учасник тих подій, прапорщик Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, а у подальшому дипломат Микола Ґалаґан, у своїх спогадах засвідчив, що коли він відвідав полуботківський клуб, то був прикро вражений тим, що серед його "чільних людей і членів панує якийсь неприємно-задерикуватий тон військовиків і слабо прихований настрій "фронди" супроти "цивільних" проводирів українського національного руху".
Від самого початку свого існування клуб Полуботка всіляко підштовхував українців з російської армії до самоорганізації в окремі національні військові одиниці. Подібні заклики часто сприймались вояками-українцями як керівництво до дії. Як наслідок, штаб Київського військового округу був завалений заявами солдат та офіцерів про переведення їх до українських частин (яких ще не існувало, а Тимчасовий уряд не поспішав давати дозвіл на їх створення). Фактично, саме з руки полуботківців самовільно сформувався Перший український полк імені Богдана Хмельницького. Згодом, у Чернігові під впливом самостійників виник Другий український полк імені Павла Полуботка.
18-23 (5-10) червня 1917-го, під час проведення Другого Всеукраїнського військового зʼїзду полуботківці стали тією силою, що забезпечили його проведення попри заборону. Серед істориків поширена думка, що уряд не став розганяти цей зʼїзд через силу (зокрема, збройну), яку продемонстрували делегати — власне, полуботківці.
У липні полк імені Полуботка за підтримки однойменного клубу ще відзначився невдалою спробою заколоту. Після цього їх частково увʼязнили, а частково відправили на фронт.
Цілком помітні аналогії між клубом Полуботка 1917-го та сучасним "Правим сектором". Непримиренний радикалізм, войовничість, агресивність на межі фолу та низькі рейтинги. І водночас — відданість українській ідеї.