"Поле изуродованных трупов". Як армія батька Махна змела денікінців під Уманню

На початок осені 1919-го багатьом здавалося, що в європейській частині колишньої Російської імперії білогвардійці Антона Денікіна впевнено усіх перемагають. Підстави для таких висновків виглядали незаперечними. Добровольча армія Володимира Май-Маєвського, яка ще в середині літа захопила Катеринослав, Полтаву і Харків, вела успішний наступ на Москву. Дивізії генерала Миколи Бредова 31 серпня увійшли до Києва, який одразу був оголошений частиною "единой и неделимой России". Загони Української Народної Республіки (УНР) були змушені відступити з Києва в район Житомира. Війська Новоросійської області генерала Миколи Шиллінга 23 серпня захопили Одесу. Підпорядкована Шиллінгу і посилена козацькими бригадами 4-а піхотна дивізія Якова Слащова переслідувала махновців, вибитих з території, яку вони вважали своєю.

Навряд чи до вересня 1919-го хтось із численних ворогів махновців міг припустити, що саме повстанські формування під керівництвом українських анархістів найближчим часом завдадуть білому руху удар вбивчої сили. Удар, який зруйнує денікінський тил, зіграє важливу роль у зриві походу на Москву і, зрештою, виявиться одним з головних чинників в поразці усієї "білої справи". Генерал Слащов визнавав махновщину небезпечним супротивником, але заднім числом, у своїх спогадах про літо-осінь 1919 року: "Петлюра действовал вяло и нерешительно. Оставался один типичный бандит — Махно, не мирившийся ни с какой властью и воевавший со всеми по очереди. Единственно, в чем ему надо было отдать справедливость — это в умении быстро формировать и держать в руках свои части, вводя даже довольно суровую дисциплину. Поэтому столкновения с ним носили всегда серьезный характер, а его подвижность, энергия и умение вести операции давали ему целый ряд побед над встречавшимися армиями. (…) Махно являлся очень серьезным противником и заслуживал особенного внимания со стороны белых". У вересні ж 1919-го Слащов віддавав самовпевнені накази з вказівками "покончить с бандами Махно в трехдневный срок".

Оголошений більшовиками поза законом Махно в червні 1919-го пішов з фронту Червоної армії з невеликим загоном в кілька десятків осіб. З того часу він вів партизанську війну проти червоних, а коли східна частина України опинилася під владою денікінців — проти білих. Поступово загін збільшувався — давалася взнаки реальна підтримка з боку селян і робітників та авторитет серед рядових червоноармійців, які поодинці і невеликими групами приєднувалися до махновців.

У середині липня 1919-го було оголошено про створення Повстанської армії, що нараховувала на той час близько півтори тисячі бійців. Майже одразу після створення армії махновська Військово-революційна рада (ВРР) вперше звернулася до керівництва УНР з пропозицією укласти союз проти червоних і білих на основі визнання незалежності України і здійснення принципів народовладдя у вигляді вільних Рад робітничих, селянських і козацьких депутатів та Всеукраїнського зʼїзду рад. Представник ВРР лівий есер Фома Шпота дістався до Камʼянця-Подільського, де перебувала Директорія УНР, але домовитися про союз йому тоді не вдалося. Не маючи інших союзників, крім працюючого населення, відчуваючи постійний дефіцит боєприпасів, махновці повільно відступали на захід, без особливого успіху намагаючись стримати наступ денікінців. В одному з боїв цього часу загинув начальник штабу Повстанської армії Григорій Махно, рідний брат Нестора.

Відступали і частини червоного Південного фронту, що складалися здебільшого з таких же українських селян і робітників, що і армія Махна. Їх забирали на північ, до Росії, тож відступити означало залишити під владою Денікіна свої оселі і родини. Чутки про Махна, який хоче не йти з України, а битися за неї, накладалися на погано приховану недовіру до більшовицьких командирів і комісарів, які не принесли нічого, крім продрозкладки і чекістського терору. Про "анархо-махновські настрої" червоноармійців згадується в багатьох звітах політвідділів літа 1919 року.

Ці настрої втілилися у дії, коли Махно, який підтримував таємні звʼязки зі своїми однодумцями в червоних частинах, закликав їх повернутися в повстанство. У ніч на 13 серпня біля містечка Новий Буг, що на Херсонщині, відбулося повстання 3-ї бригади 58-ї дивізії, на чолі якого стали кадрові махновці Олександр Калашников, Віктор Білаш, Олександр Клейн, Абрам Буданов та ін. Заарештувавши комбрига Георгія Кочергіна, комісарів і колишніх царських офіцерів-воєнспеців, повсталі обрали Калашникова своїм командиром і постановили приєднатися до Махна. Рух охопив і інші частини 58-ї дивізії, в результаті чого у Калашникова незабаром виявилося ціла армія — понад 20 тисяч багнетів і шабель з артилерією, кулеметами і трьома бронепоїздами.

До 26 серпня "Південна група повстанців-махновців" Калашникова зʼєдналася з двохтисячним загоном Махно біля села Добровеличківка Єлисаветградського повіту. Тут відбулася загальноармійська нарада махновських командирів, що завершилася формуванням Української повстанської армії імені Батька Махно (УПАБМ). Звичніша для нашого сучасника назва "Революційна повстанська армія України" стала використовуватися дещо пізніше, з жовтня 1919-го.

На цій же нараді було обрано командування, штаб і інші армійські служби (інспекції кавалерії, артилерії, продовольчого та артилерійського постачання, звʼязку, відділ формування, контррозвідка і т. ін.), затверджено структуру армії, що складалася з трьох бригад (Донецької, Азовської та Катеринославської), визначені командири бригад та інших частин.

На початку вересня УПАБМ спробувала організувати оборону в районі станції Помічна неподалік від Добровеличківки. Чотири дні, з 3 до 6 вересня, станція раз-по-раз переходила з рук в руки, атаки білих змінювалися шаленими контратаками махновців. Але в підсумку повстанці були змушені відступити, перш за все — через нестачу патронів і снарядів. Щоб ускладнити рух супротивника, УПАБМ тепер йшла степом, подалі від залізниць. Бронепоїзди, звичайно, довелося підірвати.

З армією відступали і біженці — тисячі селянських родин, які рятувалися від Денікіна і білого терору. Секретар ВРР і майбутній історик махновщини Всеволод Волін писав у спогадах: "Это была настоящая миграция крестьян. Огромная масса мужчин, женщин и детей следовала за армией в ее отступлении на запад, растягиваясь порой на сотню километров. (…) По пыльным дорогам и полям медленно двигалось людское море вперемешку со скотом (главным образом, волами), на разнообразных повозках, со своими продовольственными и медицинскими службами. Вся эта масса являла собой армейский обоз. Сама армия не смешивалась с этим кочевым царством. Она шла своей дорогой, за исключением частей, с боями прикрывавших основные силы; конница, в частности, воевала почти непрерывно".

13 вересня 1919-го передові частини УПАБМ вийшли до Умані, де тримала фронт Перша бригада українських січових стрільців армії УНР. Між махновськими і українськими командирами одразу почалися переговори про укладення військово-політичного союзу з метою спільної боротьби з денікінцями. Полки махновської Першої Донецької бригади зайняли ділянку фронту південніше Умані, де разом з січовими стрільцями почали готуватися до оборони проти білих.

Наступного дня переговори набули офіційного характеру. Щоправда, обидві сторони не надто довіряли одна одній: лише 7-8 місяців тому махновці і "петлюрівці" вели між собою запеклу війну на Катеринославщині. Та й ідейні розбіжності між прихильниками незалежної української держави і прихильниками бездержавного ладу подолати було неможливо. Але загроза з боку загального ворога змушувала шукати компроміс.

20-го вересня договір про союз було укладено. З боку махновців його підписали вже відомі нам Шпота, Волін і "головний махновський дипломат" Олексій Чубенко, з боку УНР — глава Директорії Симон Петлюра і командир Київської дивізії Юрко Тютюнник. Текст договору ніколи не публікувався, його оригінал досі не виявлено, тож відновити його зміст можна лише за спогадами учасників тих подій. УПАБМ і УНР зобовʼязалися вести спільну боротьбу проти білих і червоних, при цьому УПАБМ увійшла в оперативне підпорядкування штабу Армії УНР. У свою чергу, Армія УНР повинна була надати махновцям зброю, боєприпаси та інше військове майно, а також забрати в свої лазарети поранених.

За свідченням Віктора Білаша, УПАБМ була виділена ділянка фронту південніше Умані протяжністю 40 км і глибиною в тил 60 км, причому махновська пропаганда за межами цієї території і у військах УНР заборонялася. Останній пункт махновці витлумачили буквально: вони надрукували відозву "Хто такий Петлюра?", у якому очільник Директорії називався "ворогом трудового народу", що свого часу "продав Україну німецьким генералам", а нині "продає французьким та англійським капіталістам, намагаючись домогтися влади над нами", але поширювали її лише на "своїй" території. Найближчими днями дні уманські лазарети прийняли до 8 тисяч поранених повстанців, а махновська армія отримала, нарешті, такі необхідні їй патрони, — 125 тисяч штук безоплатно, ще 575 тисяч було куплено за 50 тисяч рублів золотом.

22 вересня 4-а піхотна дивізія генерала Слащова почала наступ на Умань. Слащов був настільки впевнений у своєму успіху, що того ж дня почав роздавати нагороди за ще не отриману перемогу. Як пізніше згадував білий мемуарист Володимир Альмендінгер, в Сімферопольський офіцерський полк були доставлені 109 георгіївських хрестів і 7 медалей, а командир полку Сергій Гвоздаков отримав звання генерал-майора.

У наступні дні околиці Умані стали ареною жорстокої битви: ворогуючі сторони йшли в атаки і контратаки, займали те чи інше село. У спогадах учасників миготять назви "Крутеньке", "Перегонівка", "Рогова", "Копеньковата", "Острівець". Ці села то залишали під натиском супротивника, то через кілька годин знову йшли на їх штурм. В цілому успіх був на стороні білих, повільно, які ціною великих жертв, але тіснили супротивника.

25 вересня Окрема козача бригада генерала Миколи Склярова раптовим ударом захопила Умань. Січові стрільці, які обороняли місто, чинили запеклий опір, але були розбиті, а сотня січовиків навіть перейшла на сторону денікінців. Російські козаки розправилися з пораненими "петлюрівцями" і махновцями, які перебували в госпіталях і не встигли евакуюватися.

З падінням Умані та відходом українських військ УПАБМ виявилася оточена з трьох сторін, її доля здавалася вирішеною. Слащов видав наказ по дивізії, в якому вказав, що махновці "полностью деморализованы, дезорганизованы, испытывают недостаток в продуктах и оружии" і поставив завдання "покончить с бандами Махна" за три дні.

26 вересня білі атакували Рогову, махновці — Копеньковату. Обидві атаки закінчилися безрезультатно.

О 2 годині ночі 27 вересня 1919 року на позиціях навпроти зайнятої білими Перегонівки підривна команда Олексія Чубенка підірвала дві тисячі морських мін, що зберігалися в махновських обозах більше місяця. Потужний вибух став сигналом для переходу УПАБМ в загальний наступ.

Південний фланг махновців швидко зімʼяв білі частини, що протистояли йому — вони складалися здебільшого з щойно прибулих на фронт одеських і херсонських гімназистів. На півночі махновська кіннота після короткого бою увірвалася до Умані, де розбила і розсіяла козачі бригади генералів Миколи Склярова і Георгія Андгуладзе.

До ранку денікінці утримували позиції лише в центрі фронту, біля Перегонівки, де окопалися і відбивали атаки махновців щільним кулеметним вогнем офіцерські і пластунські полки. За свідченням Білаша, штаб армії коливався: "Положение создавалось неважное, и мы было решили приостановить штурм до подхода конных частей, но Махно настаивал развивать атаку. Он явился на передовую линию со своей сотней и бросился на село Перегоновку; за ним поднялись цепи и перешли реку".

У цей критичний момент в тил білим вийшла кавалерія повстанців, що повернулася з Умані. Опинившись між двох вогнів, оборона денікінців впала: 1-й і 2-й Лабінський пластунські полки вирішили за краще здатися, солдати 51-го Литовського полку вступили в рукопашний бій і, за словами Білаша, "дрались до последнего, пока не были изрублены". Сімферопольський, Феодосійський і Керч-Єнікальський офіцерські полки вишикувалися в каре і намагалися пробитися на схід.

Володимир Альмендінгер, один з небагатьох офіцерів, хто тоді вижив, пізніше згадував: "Роты шли обреченные на гибель. Знали, что пощады не будет. Двигались без дорог по крупной пахоте. Солнце начало припекать. По пятам двигалась пехота махновцев, но цепи наши расстрелу не подвергала, так как у нее кончились патроны. (…) Конница противника все время набрасывалась на нас на обоих флангах. (…) Падали раненые и, чтобы не попасть в руки врага, сами себя достреливали. (…) Оставшиеся около 60 человек под командой командира второго батальона капитана Гаттенбергера повернули цепью на Чуровку и стремились добраться до леса, что восточнее этой деревни. Не суждено было им уйти. Конные атаки они отбили, но артиллерия махновцев, выезжая поорудийно, перекатами расстреливала цепь картечью. Патроны кончились. Оставшихся в живых конница перерубила. Капитан Гаттенберг застрелился". Преследование остатков офицерских полков прекратилось только к вечеру, когда "на протяжении 25-ти верст, от реки Ятрань до Синюхи, поле покрывалось изуродованными трупами офицеров".

Перемога махновців під Перегонівкою була безсумнівна. За підрахунками Білаша, денікінці втратили вбитими 18 тисяч осіб, "близько 5000 захоплених в полон було роззброєно та відпущено по домівках", а офіцерські полки і козачі бригади були повністю винищені і припинили існування. Останнє, ймовірно, не відповідає дійсності, оскільки назви розбитих махновцями частин зустрічаються в описах кампаній кінця 1919 і 1920 р.. Але важливіше було інше: після 27 вересня тил денікінців виявився нічим не захищений. 28 вересня 1919-го Українська повстанська армія імені Батько Махно рушила в переможний рейд на Катеринославщину і Північну Таврію, пройшовши за два тижні 600 верст і оволодівши величезною територією від Кривого Рогу до Бердянська. Це було початком кінця денікінщини.