"Ожилі рептилії". Як Центральна Рада Жовтневий переворот рятувала

В ніч з 8 на 9 листопада (з 26 на 27 жовтня) 1917-го, після тривалого і бурхливого обговорення новин з Петрограду, Мала Рада ухвалила рішення вважати "недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітницьких та солдатських депутатів" та висловилась "проти повстання". Але явного осуду перевороту не пролунало. Днем раніше, при створенні Комітету захисту революції, як незабаром і у постановах ІІІ Всеукраїнського військового зʼїзду, йшлося про те, що українці не допустять відправлення військ із Києва на допомогу Тимчасовому уряду. Такі дії українців допомогли більшовикам зберегти щойно захоплену владу. 

Після досягнутого на початку липня компромісу між УЦР та Тимчасовим урядом їхні подальші відносини не складалися, адже взяті на себе зобовʼязання у Петрограді виконувати не збиралися. Ухвалену у серпні 1917-го дискримінаційну "Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" Центральна Рада ані прийняла, ані відкинула. Незадоволення українців нехтуванням досягнутих раніше домовленостей було незаперечним, але на спротив вони не наважилися. Конфлікт поглиблювався. 

Водночас у тому ж таки серпні налагодилося співробітництво Центральної Ради з більшовиками. Київський комітет РСДРП(б) відмовився від властивого йому раніше ігнорування Центральної Ради і надіслав у серпні до неї своїх представників. При вступі більшовики оголосили заяву, у якій йшлося про підтримку національних прагнень українців: "Лише тоді, коли при владі буде робітництво та найбідніше селянство, не зацікавлене в національному насиллі та гнобленні, лише тоді зможе добитися народ України своїх прагнень, лише тоді зможе існувати справді вільна Україна".

Після корніловського заколоту співробітництво українських партій з більшовиками посилилося. 15(2) жовтня було обрано новий склад виконкому Київської ради робітничих депутатів (КРРД), яку очолив Георгій Пʼятаков. Більшовики були найчисленнішою фракцією виконкому, але більшість у них була лише в союзі із українськими соціал-демократами. Цілком логічно, що після цих виборів ухвали КРРД були загалом лояльними до українців: спільний ворог обʼєднує.

У цей же час посилився тиск проурядових та відверто антиукраїнських російських політичних сил на Центральну Раду. Характеризуючи тогочасну ситуацію, один із її керівників та ініціаторів утворення Сергій Єфремов зазначав: "В перших днях революції рептилії, усе гаддя, яке розвів самодержавний режим, послизли в свої нори і дух були затаїли. Мало того — звідти, з тих темних норок, навіть час од часу бриніли солоденькі голоси, за якими тільки досвідчене вухо могло вловити щось на зразок гадючого шипіння. Памʼятаєте, навіть "Кіевлянинъ" почав був про Україну та українські справи писати без лапок. […] Тепер не те. Гади давно повилазили з своїх криївок і гадюче шипіння стогоном стоїть у повітрі […] оживають рептилії, скидають старе линовище і сподіваються ще пожити. Прочувають, що реакція буде!"

Шипіння стало нестерпним після того, як у декларації Генерального секретаріату, а потім на засіданнях Малої Ради, пролунали заяви про потребу скликання суверенних Українських Установчих Зборів. Тимчасовий уряд 30 (17) жовтня надіслав грізну телеграму: "За розпорядженням міністра-голови прошу Вас негайно виїхати [до] Петрограду для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні [на] користь скликання суверенних українських Установчих Зборів".

Одночасно стався інформаційний вкид щодо реального змісту цього "прохання". В Україні його оприлюднила ліберальна "Киевская мысль" та продублював чорносотенний "Кіевлянинъ". Україножери радісно потирали руки в передчутті:

Усвідомлюючи небезпеки такого візиту, українська сторона спочатку відмовилася від поїздки. Але "по одержанню від російського Правительства певних відомосте про те, що ріжні звістки про репресії на Генеральний Секретаріат були цілком неправдивими" відмову цю скасувала. Ввечері 4 листопада (22 жовтня) очолена Володимиром Винниченком делегація вирушила до Петрограду. З огляду на переворот, що у ті дні відбувався у Петрограді, ця поїздка виявилася безрезультатною і делегація швидко повернулася назад. 

Напередодні перевороту у Петрограді неспокійно було і у Києві. Третього листопада (21 жовтня) у Києві розпочав свою роботу Всеросійський загальноказачий фронтовий зʼїзд. "Ожилі рептилії" з газети "Кіевлянинъ" співали улесливих пісень його делегатам та майстерно нацьковували їх проти Української Центральної Ради. Апогеєм таких дій став опублікований 6 листопада (24 жовтня) і того ж дня розданий делегатам зʼїзду номер газети із центральною статтею під назвою "Донос". Розміщені у ньому відверто неправдиві або маніпуляційно скомпоновані матеріали не криючись провокували зіткнення між українцями і делегатами зʼїзду. Примітно, що у "Доносі" зверталися до історичних "аргументів": славили "революціонера" Петра І та ганьбили "зрадника" Мазепу.

Однак не лише загрози несли Центральній Раді ті жовтневі дні. Була і могутня підтримка. Другого листопада (20 жовтня) у Києві розпочав свою роботу ІІІ Всеукраїнський військовий зʼїзд, хід роботи та рішення якого і вплинули найбільше на діяльність українського політикуму. 

Попри те, що курс на збройний переворот неодноразово обговорювався у пресі, звістка про арешт Тимчасового уряду виявилася доволі несподіваною. Чи не першими визначилися делегати Загальноказачого зʼїзду. Вони відзначили свою вірність Тимчасовому уряду та заявили, що "Казачество готовое все до одного сложить головы" для того, щоб рішучими заходами раз і назавжди покласти край "посягательствам на судьбу Родины и свободы". Ці "казаки" ледь не заходилися встановлювати власний порядок у Києві. Так само рішуче засудила переворот Київська міська Дума. Центральній Раді довелося рахуватися з позицією прихильників Тимчасового уряду.

Першою реакцією УЦР на події в Петрограді стало створення в ніч із 7 на 8 листопада (25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшло й три більшовика. Того дня на засіданні Малої Ради "говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон". Йшлося також і про те, що Центральна Рада фактично брала на себе зобовʼязання прийняти усі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді. 

Наступного дня питання про ставлення до більшовицького перевороту вирішувалося на засіданні Малої Ради офіційно. Попереднє співробітництво більшовиків з УЦР не минуло задарма. Незважаючи на увесь межуючий з погрозами тиск, який чинили прихильники Тимчасового уряду і, насамперед, присутні при обговоренні представники Загальноказачого зʼїзду, рішучого засудження перевороту, за яким мала слідувати військова допомога тепер вже колишньому уряду, не сталося. Щоправда, Центральна Рада таки висловилась "проти повстання" та вирішила вважати "недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітницьких та солдатських депутатів". Відмову від рішучого "осуду повстання" український соціал-демократ Михайло Ткаченко аргументував тим, що у перевороті "в далеко більшій мірі винний Тимчасовий уряд з його класовою буржуазною тактикою і імперіалістичним затягуванням війни".

Більшовикам і такий варіант був не до вподоби. Після ухвалення цієї резолюції вони відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради, але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, Пʼятаков зробив заяву, яка була зустрінута оплесками присутніх: "Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках".

Наступного дня на обʼєднаному міському засіданні робітничих та солдатських депутатів Пʼятаков фактично повторив свої слова: "Якщо Ради будуть роздавлені, якщо Керенський в крові втопить повстання петроградських робітників та солдатів, то український народ надовго має забути про право на самовизначення". Ця промова не пройшла не поміченою, тим більше, що побоювання щодо такого роду репресій з боку Тимчасового уряду мали вагомі підстави.

Делегати ІІІ Всеукраїнського військового зʼїзду, які одразу після повідомлення про переворот вирішили було призупинити свою роботу та обʼєднатися в полк, зранку 10 листопада (28 жовтня) поновили засідання. Рішення зʼїзду, власне, і завадили відправці збройних частин до Петрограду. Тимчасовий уряд і повʼязані з ним сили здавалися українським військовим небезпечнішими для України. Загальні настрої зʼїзду добре відбито в промові одного з його учасників та реакції інших делегатів на неї:

Відповідна мотивація містилася і в резолюції зʼїзду, рішення якого і втілювала в життя Українська Центральна Рада: "Зʼїзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антідемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу". Згодом, посилаючись на це рішення, більшовицький ідеолог Семен Диманштейн зауважував: "Наша правильна політика в національному питанні в період між Лютим та Жовтнем 1917 р. була одним з серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки".

Таким чином, віртуозна політика більшовиків у національному питанні та постійне порушення "українських" зобовʼязань офіційним Петроградом відіграли непересічну роль в утриманні більшовиками влади після перевороту. Центральна Рада та Генеральний секретаріат, який був ще й органом Тимчасового уряду, визнали той уряд контрреволюційним і відмовили йому у підтримці. Щоправда, більшовики жодним чином не збиралися слідувати проголошуваним гаслам, але українцям про це тоді було ще невідомо.