"Нездорова національна відрижка": Як українська культура більшовикам на заваді стала

Потреба розвитку української культури була пекучою. Характеризуючи тогочасну ситуацію Олександр Шумський, автор "Пояснюючої записки" (назва за газетою "Боротьба") до так і неухваленого декрету, наводив вражаючі цифри: "Утворилась тяжка інерція, що надзвичайно краснорічиво зʼясовується в цифрах взаємовідношення людности та середніх шкіл України — на 77,1% української людности припадає 121 шкіл, на 12,6% російської людности — 950 шкіл, иншими словами — 10,8% всіх середній шкіл припадає на долю всієї корінної людности та 84,7% на долю російської людности". З огляду на наведений нижче приклад ставлення до написаних українською мовою книг та покарання шомполами за їхнє використання сподіватися на покращення становища не доводилося. 

Саме такого роду випадки, які, по суті, були типовими для того часу, спонукали боротьбистів до спроби законодавчо закріпити певні права чи навіть переваги української культури.

Одним із ключових положень пропонованого О.Шумським декрету було директивне переведення на українську мову навчання шкіл "в місцевостях, де переважає українська людність". Видання такого законодавчого акту мало, за думкою його ініціаторів, перевести національне питання із політичної площини в культурну, оскільки "несвідомі революціонери" на місцях через переважну російськомовність владної номенклатури нерідко закривали навчальні заклади з українською мовою викладання. Тобто, як зауважував Ю.Лизун з Харківщини, "розвʼязували" національне питання "просто розносячи здобутки української національної культури на тріски".

Більшовики, апелюючи, зокрема, до тези про те, що цей декрет "може тільки розпалити страсти в націоналістів", не допустили його ухвалення спочатку на рівні колегії Наркомату освіти (вони мали там більшість), а потім і на засіданні ВУЦВК. Щоб зрозуміти, яким було реальне ставлення більшовиків до української мови та культури і чим воно було зумовлене, потрібен короткий огляд історії питання.

У жовтні 1918-го, складаючи на ІІ зʼїзді КП(б)У у Москві плани на майбутнє, більшовики ухвалили рішення про приєднання України до Росії. Однак антигетьманське повстання під проводом Директорії змінило вже затверджений алгоритм дій. 28 листопада 1918-го у залізничному вагоні на вокзалі у Курську було створено Тимчасовий робітниче-селянський уряд України. З того часу захоплення республіки велося під прикриттям гасла про відновлення української радянської державності.

Неочікувано для Кремля це гасло виявилося дуже вдалим. Україна була опанована малими силами — перш за все, через те, що на бік червоних масово переходили повстанські селянські загони та частини Дієвої армії УНР. І хоча не все було гладко і навіть така прорадянська партія як УСДРП (незалежних) називала більшовиків окупантами, все ж у січні-квітні 1919-го Червона армія захопила майже всю територію УНР.

З перших днів існування нової влади постало питання: як бути з українською мовою та культурою? І тут події розвивалися не зовсім так, як це мало бути за української державності.

Вже у лютому зʼясувалося, що робити українську державною чи хоча б однією з державних мов, або бодай якось підвищувати її формальний статус більшовики не збираються. І це попри передану 20 лютого Йосифом Сталіним пораду Кремля піти на поступки боротьбистам та дозволити обидві мови — російську та українську — як державні. Вже через тиждень ЦК КП(б)У вирішив проігнорувати цю рекомендацію: "В питанні про мову, відносин між Росією та Україною і т. ін. жодних поступок у.с.р (тобто "українським есерам" — саме така була формальна назва боротьбистів — — Авт.) за жодних обставин не робити".

Першим часом здавалося, що така непоступливість виправдовується практикою. Успішність в опануванні України пʼянила. А з утворенням у березні 1919-го Комуністичного інтернаціоналу соціалізм/комунізм бачився більшовицькими діячами як близьке майбутнє. Це мало бути індустріалізоване, максимально централізоване та стандартизоване суспільство. Щодо мовного питання, то загальновизнаною була та настанова, яку у 1916-му В.Ленін визначив такими словами: "Метою соціалізму є […], не лише зближення націй, але й злиття їх". Уявлення переважної більшості керманичів КП(б)У про перспективи розвитку української мови були сформовані цілковито у дусі цієї тези, тож турбуватися про розвиток української культури вони не збиралися.

Для ігнорування культурних потреб українців були й інші субʼєктивні підстави. На відміну від першої спроби захоплення України, тепер знання української мови чи українське походження не були критерієм відбору для діячів, яких Кремль спрямовував до України. У своїй масі новоявлені владні номенклатурники не були знайомі ні з українською мовою та культурою, ні з побутом та життєвим укладом українців. Тож зважати на "місцеві особливості" не збиралися. Та й висловлювалися з цього приводу навіть найвищі посадовці часом доволі відверто. Так, голова Ради народних комісарів УСРР Християн Раковський на ІІІ Всеукраїнському зʼїзді рад (6-10 березня 1919-го) зазначив: "Ми покінчили з національними відмінностями, ми висунули на авансцену світової історії велику класову відмінність, поділ Європи на держави вже зникає в мороці минулого, тепер поділ проходить не за кордонами, а за класами".

На цьому ж зʼїзді рад надісланий Кремлем нарком продовольства Олександр Шліхтер, виходець з України, який, здавалася б, не заперечував існування української мови, відмовився … визнавати українську мову українською! Свою промову на зʼїзді він почав такими словами: "Я хоч і розумію рідну мову, але я тільки шевченківську розумію, а не галицьку, а через те говоритиму по-російськи". У майбутньому таке розділення української на "шевченківську" та "галицьку" стане одним із улюблених прийомів супротивників коренізації/українізації, в тому числі, і здійснюваної за межами УСРР. У фактично незмінному вигляді воно дожило до наших днів! До речі, слід зауважити, що представників Галичини на тому зʼїзді не було.

Найяскравішим відображенням більшовицької позиції — як з огляду на статус промовця, так і на зміст висловлювання, — стали слова наркома юстиції Олександра Хмельницького, який був основним доповідачем на зʼїзді у питанні про Конституцію УСРР. При обговоренні проекту Основного закону український есер Василь Еллан-Блакитний запропонував внести до Конституції положення про те, що влада "встановлює повну рівноправність всіх націй в Україні, відкидаючи всі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі і ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй, шляхом підняття національної культури, до найліпшого їх розвитку, до рівня безпосередньої і свідомої їх участі в соціалістичному будівництві". В Україні піднімати потрібно було насамперед українську мову та культуру.

Відмова О.Хмельницького була цілковито відвертою та відповідала баченню ситуацію переважною більшістю ЦК КП(б)У: "Я думаю, що якщо ми будемо турбуватися про культуру кожної нації в окремості, то це буде нездорова національна відрижка (мовою оригіналу — "отрыжка" — Авт.)". Під час роботи зʼїзду неодноразово лунали вимоги проголошувати промови російською мовою і лише завдяки президії зʼїзду формально було дозволено висловлюватися українською, хоча вигуки про перехід на російську продовжували лунати.

Далі — більше. На VIII зʼїзді РКП(б), що відбувся за два тижні, більшовицький вождь Володимир Ленін навіть висловив сумнів у масовості української мови: "Там навіть з мовою справа так стоїть, що невідомо стало: чи масова українська мова чи ні?". Можливо, саме тому прибулі до України наркоми часом навіть не переймалися згадками про назву тієї республіки, де працювали. У вустах наркома агітації та пропаганди Олександри Коллонтай та наркома земельних справ Володимира Мещерякова Україна могла перетворюватися на "Малоросію".

Якщо "нагорі лише відмовлялися ухвалювати рішення про сприяння розвитку української культури, то на місцях серед компартійної та радянської номенклатури було поширеним ставлення до української мови та культури як до буржуазної. Один із керманичів КП(б)У зразка кінця 1919- 1920 рр. Яків Яковлєв (Епштейн) визнавав: "зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало". Навіть перший секретар ЦК КП(б)У Георгій Пʼятаков, який був відомий затятим неприйняттям права націй на самовизначення, у своїй квітневій статті рішуче засудив властиве багатьом більшовикам "хихикання по поводу "украинской мови".

.

Низькому статусу української мови сприяв і той факт, що з огляду на нестачу власних комуністичних сил і недовірливе ставлення до представників українських прорадянських партій, як до центрального, так і до місцевого управління в Україні широко залучалися "прийшлі" працівники, переважну більшість яких Яковлєв визначав так: "величезна маса працівників із Росії, не контрольована, не проціджена на місцях та в центрі, нахлинула, немов сарана, заповнюючи усі щілини радянського організму, і проводила великодержавницьку політику". Ці, як висловився у датованому 1-м листопада 1919-го "Листі до партії" Дмитро Мануїльський, "покидьки московського чиновництва, котрі прямували на південь, щоб відʼїстися та нагуляти щоки", тобто відряджувані з Росії до України партійні та радянські працівники, нерідко ставилися до української мови зневажливо або й відверто вороже.

Скажімо, уповноважений Липовецького повіткому з продовольства Климанов у відповідь на написане українською мовою звернення зазначив (з огляду на специфіку документу цитується мовою оригіналу): "Бумажка разобрана мною быть не могла, ввиду непонимания галицийского языка, а посему дать определенного ответа на самостийныцкий язык не могу". Така відповідь перегукується зі словами Шліхтера на зʼїзді рад. Втім, такого "добра" і у Києві вистачало:

У 1920-му Микола Скрипник говорив про "щось із 200 розпоряджень цього року (тобто 1919 — Авт.) з боку різних спеців, радбурів ("радянська буржуазія" — Авт.)) і псевдокомуністів про заборону вживання української мови".

Намагаючись перекинути усе на "псевдокомуністів" та "радбурів" Микола Скрипник лукавив. Ті заборони поставали не з порожнього місця, адже навіть керманичі УСРР дозволяли собі публічні негативні або презирливі вислови про українську мову та культуру. Так, голова ВУЦВК Григорій Петровський у пресі доволі необережно відзначив, що українство підтримується куркулями та пройдисвітами. Але справді знаковим стало висловлювання голови українського Раднаркому Х.Раковського про потребу диктатури російської культури. Воно пролунало 6 серпня 1919-го на засіданні ВУВЦК у відповідь на слова з доповіді Олександра Шумського з приводу утворення Української комуністичної партії (боротьбистів). Тоді Шумський в черговий раз виклав основні пункти різнобачень між боротьбистами і більшовиками: "В тактиці аграрної політики, в поглядах на взаємовідносини Радянських Республік,… в поглядах на розвиток української культури".

Х.Раковський, як засвідчила газета "Боротьба", відповів: "Нас звинувачують також у тому, що ми переслідуємо українську мову, але я на це скажу, що дурень той комуніст, котрий не використовує її для пропаганди… Українські елементи пролетаріату це потенційна сила, величезна потенційна сила, але поки що влада повинна належати міському пролетаріату, тому ми мусимо поставити і його мову, мову московську, на перше місце". Схожий опис відповіді, але вже з "російською", а не "московською" мовою, було опубліковано і в "Червоному стязі". А от у газеті КП(б)У "Більшовик" твердження про диктатуру російської культури проігнорували:

У "Вістях ВУЦВК" взагалі не було подано "мовний" сюжет.

У зафіксованій стенограмі засідання ВУЦВК йдеться про диктатуру російської культури. З її перегляду стає зрозуміло, що Раковський пояснює потребу такої диктатури — мовляв, це зумовлено необхідністю надавати переваги міським робітникам, які у більшості є росіянами. Та й прокомуністична інтелігенція теж є переважно російською. Мало того, прихильність до української культури Раковський, по суті, прирівняв до контрреволюційності. І про це жодна газета чомусь не повідомила.

Головною "контрреволюцією" на той час були масові селянські (за більшовицькою термінологією — "куркульські") повстання, які нерідко проходили під українськими національними гаслами. Тому наполягання на українській мові і навіть обʼєднання двох радянських українських партій в УКП(б) більшовицькими керманичам України часом розглядалося як "несвідомий відгук на куркульські виступи" чи то навіть як завуальована її підтримка. Реально ж одним із "свідомих" відгуків на здійснювану більшовиками політику, в тому числі, і в мовно-культурній сфері, можна назвати масове дезертирство з лав Червоної армії. З ним намагалися боротися і погрозами, і амністіями, і агітаціями, але марно.

Слова із згаданої відповіді Раковського Шумському дали багатий матеріал боротьбистам для формування заклику "раз і назавжди відмовитись від ідеї "диктатури російської культури", яку проголосив т. Раковський". Це гасло-заклик широко використовувалося ними наприкінці 1919 — початку 1920 року.

У переданих В.Леніну 19 листопада 1919-го "тезах з українського питання" Х.Раковський визнав: "Лозунг "самостійної української держави" став знову популярним і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух".

Більшовики змогли вивчити "український" урок: формальне ставлення до української мови вже у листопаді-грудні кардинально змінилось.