"Невблаганний ворог". Як постала республіка Холодного Яру

Готуй нових борців, Холодний Яре! 

Саме такими були останні слова Василя Чучупака — головного отамана Холодноярської організації (республіки), який загинув 19 лютого 1920-го в бою з більшовиками в легендарній місцевості Холодний Яр на хуторі Кресельці, що неподалік від Мотронинського монастиря.

Василь Чучупак був найвідомішим отаманом Полку Гайдамаків Холодного Яру, а вся родина Чучупаків стояла біля витоків визвольної боротьби місцевих повстанців за незалежність України. Іноді їх навіть називали "чучупаківцями". Чучупаки мали значний авторитет у великому холодноярському селі Мельники. Вони були заможні селяни, які змогли забезпечити своїм дітям гарну освіту. Приміром, брати Василь Чучупак, Олекса Чучупак та Семен Чучупак були сільськими вчителями, а Петро Чучупак навіть навчався в Київській консерваторії. Були серед їхнього роду і священики, зокрема, Демʼян та Автоном Чучупаки.

Влітку 1919-го начальником штабу повстанців стане Петро Чучупак, який повернувся додому з Києва. Холодноярською організацією також керували Олекса та Семен Чучупаки. Тобто маємо унікальний приклад родини, всі члени якої були причетними до повстанської боротьби, перебуваючи на провідних ролях. Подібною була хіба що доля Соколовських — повстанської родини з Полісся.

Чи не найкращою оцінкою діяльності Василя Чучупака та військової організації, яку він створив, була його характеристика, зроблена білогвардійськими розвідниками восени 1919-го: "Чучупак ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство; суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію".

Василь Чучупак народився в 1895-му та був на десять років молодшим за Петра. Обидва були учасниками Першої світової, тому мали бойовий досвід. Під час Української революції вони повернулися до села Мельники та очолили боротьбу холодноярських повстанців. Саме брати Чучупаки Олекса та Василь восени 1918 р. зуміли створити в Мельниках (неофіційній столиці холодноярських повстанців) дієву патріотичну селянську повстанську організацію. До того, з 1917-го у Мельниках діяв загін, який під маркою "Вільного козацтва", що займався грабунками. Зокрема, він вигнав монахинь з Мотронинського монастиря. Наприкінці грудня 1917 р. тільки втручання влади УНР посприяло їх поверненню до монастиря, який незабаром став фортецею повстанців. Вчительський авторитет та організаторські здібності родини Чучупаків, помножені на військовий досвід, сприяли створенню міцної повстанської організації, яка діяла під прапором УНР.

Напевне, під впливом освіченої родини мешканці холодноярських сіл були добре обізнані з історичним минулим України та тодішньою політичною ситуацією. Про рішучі настрої мешканців Холодного Яру та їх ставлення до революційних процесів, що відбувалися в Україні, можемо судити зі свідчень автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліс-Горського. Під час першого зимового походу він потрапив на ці терени та з лютого 1920-го по березень 1921-го перебував серед повстанців-холодноярців: 

"Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле та майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, "яка ловила гав", про Скоропадського, "який спаскудив звання гетьмана", і про Коцура, "який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин". Мешканців Суботова- резиденції Свирида Коцура та навколишніх сіл холодноярці-мельниківці й досі іноді називають "коцуряками".

Таке негативне ставлення до сусідів пояснюється тим, що Свирид Коцур був прихильником радянської влади, іноді діяв у союзі більшовиками, боровся проти холодноярців та війська УНР.

Горліс-Горський згадував, що саме на території Холодного Яру в лютому 1920 р. він вперше почув вітання "Слава Україні: "Впереді наліво видно над лісом церковну копулу. Це Мотрин монастир, штаб гайдамаків. Через деякий час вʼїжджаю в Мельники. Село має мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, співаючи "Серед степу на просторі", озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло. Підʼїжджаю до них:

- Добридень, хлопці!

- Слава Україні! — відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" треба вітатися "Слава Україні!", а відповідається "Україні слава!". Звісно, це гасло вояки українських частин використовували й раніше, однак як вітання його, ймовірно, вперше застосували саме холодноярці.

Вже на початку 1919-го навколо села Мельники та Мотронинського монастиря з повстанських загонів сіл Холодного Яру сформувалася своєрідна і потужна організація, яку чимало дослідників називають Холодноярською республікою. Горліс-Горський, який до появи в Холодному Яру встиг чимало повоювати, відзначив її прикметні риси: "Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру вирізнялися організаційним ладом та усвідомлення широкими масами своєї мети — визволення України".

На початку 1919-го частина холодноярців сформувала Курінь гайдамаків Холодного Яру, який мав жовто-синій прапор із тризубом та надписом: "Хай живе вільна незалежна Укр.Нар.Республіка". Під ним трохи перефразовані рядки поета Івана Франка: "Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!". Також використовувався чорний прапор з рядками Шевченка: "І повіє новий огонь з Холодного Яру" та "Воля України або смерть!"

Холодноярська організація мала свої органи влади, військо, істотну підтримку місцевих мешканців, контактувала з різноманітними повстанськими загонами української орієнтації, які діяли в цьому районі. Авторитет Холодного Яру визнавали чимало отаманів Київщини та Херсонщини. Терени Холодноярської "республіки" охоплювали десятки сіл сучасної Черкащини та прилеглої Кіровоградщини. Чітких кордонів "республіка" не могла мати — ситуація нерідко стрімко змінювалася. Але приблизно їх можна окреслити як територію Чигиринського повіту Київської губернії між Суботовим, який контролювали коцурівці, та Камʼянкою, яка перебувала під владою більшовиків. Часом повстанці контролювали терени на південь від Камʼянки (нині Кіровоградська обл.).

Рушійною силою повстанського руху було місцеве селянство. Духовний центр тих країв — Мотронин монастир — став центром Холодноярської республіки. Там розміщувався штаб, шпиталь, проводилися наради, дзвін монастиря був сигналом до мобілізації. Монастир був добре укріплений. Аналізуючи сплетіння природних, історичних та релігійних чинників чекіст Борис Козельський визнавав: "Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю".

Яскрава сторінка історії Холодноярської республіки — це військова боротьба на підтримку УНР та захист своїх населених пунктів від загонів більшовиків, "денікінців", боротьба із "коцурівцями". Тому, власне, вир змін влади, повʼязаних з приходом нових армій, району Холодного Яру стосувався якнайменше. Проте оборонними операціями повстанці не обмежувалися, здійснюючи напади на залізниці, цукрові заводи, такі міста як Чигирин та Черкаси.

Упродовж 1918 — 1922 рр. холодноярці настільки запекло та організовано боронили свій край під державним прапором, що здобували славу не лише серед прихильників, а й серед ворогів. Це переконливо доводять "білі" та "червоні" джерела."Холодний Яр перетворено на справжню фортецю для взяття якої потрібні значні озброєні сили Червоної армії", — констатував один з більшовицьких функціонерів.Ці характеристики підтверджують враження Горліс-Горського: "Неприступний Мотрин монастир серед лісів… Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевики, ні денікінці нічого не могли йому зробити".

У звітах денікінців також відзначається висока організація, дисципліна, бойовий дух та патріотизм холодноярців. Для ліквідації зосереджених у районі Холодного Яру повстанців в жовтні 1919 р. білі кинули 15-й Терський пластунський батальйон, але вже 30 листопада 1919-го холодноярський повстанком відновив владу УНР на теренах наближених до Чигирина.

Найбільш тривалою та героїчною була боротьба холодноярців проти більшовицької влади. Розпочалася вона навесні 1919-го і тривалий час Холодний Яр був для окупантів непоборним. Час від часу червоним вдавалися операції проти холодноярців, проте цілковитого контролю над повстанськими селами вони до осені 1922-го не мали. Війна з більшовиками була викликана не лише неприйняттям продовольчої диктатури, а й боротьбою за гасла УНР, яку червоні намагалися знищити.

19 лютого 1920 р. у бою з більшовиками загинув Василь Чучупак. Подробиці останнього бою отамана Холодного Яру детально описав Юрій Горліс-Горський у романі "Холодний Яр з цікавою приміткою в передмові: "може й кому придасться": "Увечері збираємося на хуторі. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотники з тих, що були на Кресельцях. Вияснюється, як все сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся нагору в корчі, крикнувши, щоб останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки.

Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притисла разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвірʼя вʼїжджали ворожі кіннотники, і вискочив на мого Абрека (кінь Юрія Горліс-Горського — прим.), який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину випередив тих, що вирвалися раніше.

Червоні кинулися наздоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з люїса (кулемет — прим.) і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі Зірка (кобила Василя Чучупака — прим.), почувши іржання ворожих коней , знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. Люїс, видно, затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10-15. Побачивши, що втекти вже не вдасться отаман пустив собі кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: "Готуй, нових борців, Холодний Яре!". Солонька і Петра Чучупаку піймали в стайні. Останні всі вирятувалися…".

Полоненого брата Василя Чучупаки, начальника штабу Петра, піддали катуванню та розстріляли.

Інформацію про загибель Василя Чучупака залишив Юрко Тютюнник в книзі "Зимовий похід 1919 — 1920", щоправда вказав неточну дату смерті отамана:

"На чолі повстанчої організації Холодного Яру стає сотник Чучупака. Був то видатний та енергійний керівник; можна було надіятись, що Чучупаці вдасться стати в центрі цілого повстанчого руху, але він загинув у березні 1920 року. Проданий провокатором і оточений з усіх боків росіянами, уже поранений, Чучупака убив себе із револьвера, щоби не віддатись до полону".

Отже, після вдалої засідки більшовикам вдалося ліквідувати командний склад Холодноярської республіки: Василя Чучупаку (отамана), Петра Чучупаку (начальника штабу), Павла Солоньку (мав значний військовий досвід). Червоні частини, які виконали це завдання, встигли безкарно залишити Холодний Яр, про що з відчаєм згадував Юрій Горліс-Горський, який у той час перебував у Холодному Яру: 

"Стаємо перед загадкою: як потрапила ця кіннота до Мельників і заскочила несподівано наших на Кресельцях? Звідки довідалася, що єдиний шлях до відступу — це непомітна для немісцевого доріжка? І що ця доріжка веде на шлях, яким можна потрапити до своїх на той бік Тясмина".

З різних джерел відомо, що вдалій операції з ліквідації штабу Холодного Яру посприяли селяни села Мельники, які мали земельні конфлікти з отаманами Чучупаками. Зрадники повідомили більшовиків, що в Креселецькому лісництві в хаті лісника перебувають чучупаківці. Червоні скористалися цією інформацію та успішно уникли засідки з боку холодноярців, які намагалися не випустити їх із Мельників. Ці втрати значно послабили повстанців, яким протягом тривалої боротьби завжди бракувало людей із військовим досвідом та організаційними здібностями.

Тривалий час не вдавалося встановити точну дату загибелі Василя Чучупака. Лише в 2019 р. Олександру Солодару пощастило натрапити на унікальну знахідку. В метричній книзі Покровської церкви села Мельники він знайшов запис священника Михайла Лебедовича про факт смерті Василя Степановича Чучупака 19 лютого 1920 р. Також зберігся напис, що 21 лютого 1920-го тіло вбитого отамана священику передав командир чи комісар 63 Гороховецького полку. Того ж дня отамана поховали.

Юрій Горліс-Горський, який був учасником поховання, згадував: "отамана поховали на цвинтарі — на горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти".

Холодний Яр і досі залишається для ворогів України "непохитним та невблаганним ворогом". В умовах новітньої російсько-української війни використання українськими збройними силами їхніх гасел та символіки доводить, що історія повстанської боротьби Холодноярської організації залишається яскравим прикладом визвольної боротьби. А на території Холодного Яру поруч з памʼятниками учасникам визвольних змагань 1917 — 1921 рр., встановлено стелу на честь вояків 93-ої окремої механізованої бригади "Холодний Яр", які поклали свої голови у теперішній війні за волю України.