"Наша мати — Україна". Як на Кубані зустріли революцію

7 жовтня (24 вересня) 1917 р. в присутності представників Української Центральної Ради розпочала свою роботу ІІ сесія Кубанської Військової Ради, на якій було проголошено курс на створення на території Кубанської області Кубанського краю як рівноправного члена майбутньої федерації народів Росії

Історія української Кубані веде свій початок від 1792 року, коли почалося переселення українців на Кубань. Першими були запорожці, які відтворили своє військо, але вже як Військо Чорноморське. Вони змогли адаптувати до нових умов звичну систему організації і утримувати у тяжкій боротьбі з імперською адміністрацією свою автономію. На "вільні кубанські степи" переселялися все ХІХ сторіччя десятки тисяч українців, які досить швидко інтегрувалися до Чорноморського Війська. На початку ХХ сторіччя на Кубані українці складали переважну більшість населення. В 1860 році Чорноморське козацьке військо, яке, майже на 100% складалося з українців обʼєднали з Лінійним військом, де українці складали лише 32%, але чорноморці залишалися провідною силою. "Ми козаки і наша мати Кубанська Україна!" — це була провідна думка мешканців Кубані.

В 1906-му, під час революційних подій, коли імперська влада вимушена була йти на певні поступки пригнобленим народам, кубанські козаки створили свою Кубанську Раду як відтворення своїх традицій самоврядування. Але імперія тоді встояла і згодом заборонила діяльність Кубанської Ради. Однак ідея не вмерла. Козаки, нащадки запорожців, нащадки українців чекали свого часу, коли зможуть реалізувати свої мрії про "Вільну громаду на вільних землях". Такий час наступив у 1917-му після повалення царату.

Українці Кубані раділи, що і в "Неньці Україні створилася Рада". Козацькі Війська ставили питання про власні державні утворення як федеративні обʼєднання в новій Російській федеративній республіці, або як нова держава "Козакія". У кубанців все було складніше/простіше… Для них Батьківщиною була Україна, а Кубань — новообраною землею ("Новим віднайденим Римом" згідно з "Енеїдою" Котляревського)…. До речі, варто зазначити, що свою "Енеїду" Іван Котляревських написав під враженням переселення запорожців на Кубань.

Але повернемось до жовтня (вересня) 1917 року.

Ситуація в Росії змінювалася надто швидко. Проекти міжкозацьких утворень так і не були реалізовані, принаймні, не перетворились на потужну державотворчу силу. Водночас вони продемонстрували, що козацтво стало головною рушійною силою відцентрових тенденцій у багатьох районах колишньої Російської імперії.

Проект створення Південно-Східного Союзу козацьких військ передбачав визнання Катеринодара своєю столицею, а Росію — федеративною державою. 22 — 24 вересня 1917-го (5-7 жовтня за новим стилем) у Катеринодарі відбулася І конференція Південно-Східного Союзу. У резолюції Конференції був висловлений протест Тимчасовому уряду, який, проголосивши утворення Російської республіки, не передбачив федеративний принцип її устрою: "Заявити Російському Правительству, що козацтво у своїх державних змаганнях не задоволене актом Правительства і разом з іншими буде всіма засобами простувати до проголошення федеративної держави".

7 жовтня (24 вересня) 1917 р. Кубанська Військова Рада зібралася на свою ІІ сесію. На засіданні були присутні делегати від Української Центральної Ради. Вони виступили з привітанням, після якого привітання слово взяв Микола Рябовол. Його промову передав учасник цієї сесії кубанець Василь Іванис: "Відповідав їм Рябовол спочатку по-російськи, а потім перейшов на українську мову. Основне у відповіді таке: "Україна прислала нам в гості своїх послів. Вітаю вас, браття!" (Бурхливі оплески, всі встали. Вигуки — "Слава, слава! Ура!"). Представників попрохали на сцену, де засідала президія. "Браття, казаки линейцы, я убежден, что ви не осудите, а поймете вашими сердцами те чувства, какие наполняют мою душу… и не только мою, а души всех казаков черноморцев в настоящий момент. Приветствуем же послов Матери-Украины языком наших отцов, дедов и прадедов! (галас: "Просимо, просимо!").

Далі Рябовол говорить по-українському: "Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голов, з наших душ, памʼять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: "Не діждали б, не діждали б!"). Так не діждали б цього ніколи… хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б… Та минула лиха година… прийшла воля і ми ожили. Ожили, і як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всіляких марок, ні спасителі вітчизни від волі… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі".

На сесії ухвалено рішення про приєднання Кубані до Південно-Східнього Союзу та резолюція про підтримку перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Головними ідеологами державотворчих процесів виступили Федір Щербина та Микола Рябовол. Щербина послідовно дотримувався думки, що оптимальною основою для державного устрою Кубані стане демократична система козацької громади, заснованої на принципах самоврядування та спільного користування земель і їх ресурсами, козаки для нього вже виступали як повністю сформована соціальна верства з притаманними їй відчуттями відповідальності за свій реґіон та схильністю до самоорганізації. У перспективі Щербина розраховував, що ці риси можна буде прищепити іногородньому населенню.

Микола Рябовол, погляди якого були близькі до уявлень Щербини про провідну роль козацтва, водночас розумів, що без долучення до станового ще й національного принципу, без обʼєднання з Україною Кубань навряд чи зможе реалізувати свій державний потенціал.

Ідеї Федора Щербини були надзвичайно популярні серед депутатів Кубанської військової Ради. На ІІ-й сесії Військова Рада проголосила курс на перетворення Кубанської області на республіку (офіційна назва — Кубанський Край). Вважалось, що Кубанський Край виступить як рівноправний автономний член федерації народів Росії.

З метою обʼєднання всього населення краю Кубанська Військова Рада припиняє позиціонувати себе лише як представника лише козацтва. На її основі була створена Кубанська Крайова Рада — перший парламент новоствореної республіки.

Регулювати становлення державних структур республіки, її адміністративного та суспільного устрою мали затверджені Радою "Тимчасові основні положення про вищі органи влади в Кубанському Краї", що стали фактично першою конституцією новоутвореної республіки. Згідно з цією конституцією, вищим органом влади Кубані мала стати Законодавча рада, до якої обирались представники всіх соціальних верств (козаків, горців та корінних іногородніх) та національностей краю.

Функції виконавчої влади належали Кубанському крайовому уряду, підзвітному Законодавчій раді та особі Військового отамана з функціями президента, який обирався Законодавчою радою. За Військовим отаманом зберігалося право накладення вето на закони, ухвалені Законодавчою радою. Відносини з центральним російським урядом підтримувались кубанською республікою через свого представника. Представником Кубанського Краю при Тимчасовому уряді призначався Кіндрат Бардиж.

Вищим законодавчим органом кубанської республіки мала стати Кубанська Крайова Рада. Для розробки законів вона виділяла зі свого складу Кубанську законодавчу раду. Згідно з конституцією Кубанського Краю, забезпечувалася повна свобода слова, зібрань союзів та віросповідань.

Кубанська Рада йшла паралельним шляхом з Центральною Радою. Але трагічні історичні обставини, які так і не дозволили Кубані стати невідʼємною частиною України.

Але історія ще не завершилась.