"Куркулі і покидьки". Червоний терор проти українських професійних партизан

У листопаді 1919-го, напередодні нового захоплення України, у різного роду обговореннях українського питання серед більшовицьких керманичів неодноразово лунало попередження про потенційну небезпеку українських повстанців (партизанів), які на той час воювали проти денікінців. Партизанство міцно утвердилося в Україні, виявляючи себе в різних формах, під різними прапорами та гаслами від "петлюрівщини" до "махновщини".

"Професійне українське партизанство", насамперед, спадкова "отаманщина" та "батьківщина", створювало російським більшовикам значні проблеми з моменту їхніх перших спроб встановити свою владу в Україні. Юрій Липа — письменник, учасник визвольних змагань, писав про розмах українського повстанського руху: "На півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських. Всі теє лопотіння почули — і міста, і містечка, і хутори… Ідуть ліси Переяславські, ліси Свининиські… Ідуть люди з обрізами з Холодного Яру, чути голоси з Чорного лісу: "Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!"

Це були ті "українські уроки", які ще взимку 1918-го відчув на собі Михайло Муравйов, який здобув Київ, але на Звенигородщині зазнав поразки і мало не був схоплений. В інтервʼю він згадував: "на Україні натрапив на оригінальну організацію буржуазної самооборони, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам".

Про "українські уроки" Лев Троцький говорив та писав ще в травні-червні 1919-го. в часи григорʼєвського повстання та конфлікту з махновцями. Можливо, саме під їхнім впливом він перестав ігнорувати українське питання та став прихильником незалежності України в радянській формі.

22 січня 1920-го відновленою в Україні більшовицькою владою, вищий щабель якої формально уособлював Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), було затверджено новий документ для боротьби з "українським професійним партизанством". Він мав назву "Про військову політику на Україні. Деклярація". Документ підписали керівники Всеукрревкому — провідні більшовики та представники борбистів і боротьбистів. Зокрема, голова Всеукрревкому Григорій Петровський та члени ревкому: Володимир Затонський, Дмитро Мануїльський (більшовики), Григорій Гринько (боротьбист), Євген Терлецький (борбист).

Декларацію 22 січня 1920-го можна вважати продовженням стратегії, обґрунтованої поширеним 2 грудня "Наказом Голови Реввійсьради Республіки тов. Троцького червоним військам, що вступають у межі України". Що вплинуло на появу нового наказу?

Наказ Троцького, яким українців намагалися переконати, "що великороси не йдуть завойовувати Україну", а лише допомагають звільняти її від Денікіна, мав істотний вплив на українських повстанців. Михайло Омелянович-Павленко писав: "москвини (цим разом червоні) скрізь маніфестували, що мовляв Червона армія йде на Україну для визволення"… Був поширений наказ Троцького про те, що Червона армія йде на Україну як визвольниця, що Вкраїна має сама встановити свої відносини до Росії; наказ цей зупинив, правда, тимчасово, повстанців, й вони були на роздоріжжі".

Грудень 1919-го мав чимало прикладів, коли українські повстанці спільно з радянськими повстанськими загонами вдало воювали проти білих. Серед таких був навіть Андрій Гулий-Гуленко.

Наведемо уривок зі спогадів єлисаветградських більшовиків, які спільно з "гулівцями" намагалися відбити в білих Єлисаветград наприкінці 1919-го:

"Мене зустрів чоловік середніх років й, розпитавши мене хто я, назвав себе Гулий-Гуленко. Я спитав його про їхню політичну програму. Гулий-Гуленко відвів мене в іншу кімнату, взяв у свого секретаря відозву Троцького і дав мені її прочитати. Там було написано, що "великороси не йдуть підкорювати Україну, а йдуть звільняти її від денікінців аби надати Україні можливість обрати ту владу, яку захоче сам народ. "Ось на підставі цієї відозви, — пояснив Гулий-Гуленко, — ми діємо спільно з червоними військами".

"Дідусь" (М. Омелянович-Павленко) згадував, що в січні 1920-го радянська платформа була дуже популярною серед українського повстанства, тому керманичі армії Першого зимового походу побоювалися поширення радянофільства серед козаків. Але завдяки твердій позиції командного складу війська, зокрема Михайла Омеляновича-Павленка та Юрка Тютюнника, симпатії до більшовиків оминули вояків армії Першого зимового походу. Михайло Омелянович-Павленко підсумував: "На нараді 18 січня 1920 р. промова отамана Тютюнника, а потім моє слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеологію війська — воно було за національну суверенність на грунті демократичному. Так була поставлена крапка над "і". До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які б вони не були важкі, питань про орієнтацію у війську ніхто не підносив".

Союз Андрія Гулого-Гуленка з більшовиками теж тривав недовго. Він відмовився виконувати намагання комуністів долучити його загін до Червоної армії та приєднався до війська Омеляновича-Павленка.

Однак частина українських повстанців, яка не брала участи в рейді, таки перейшла на бік більшовиків. Серед них були навіть такі одіозні ватажки як Іван Семесенко, Йосип Біденко, повстанський ватажок Свирид Коцур — отаман Чигиринської республіки зі столицею в Суботові.

Мрія про те, що більшовики дозволять створити Українську Червону армію на партизанській основі, була ілюзією багатьох повстанських ватажків наприкінці 1919 — на початку 1920-го. Тільки цим можна пояснити несподіване радянофільство Юхима Божка, запеклого борця з більшовиками протягом всього 1919-го, яке підштовхнуло його до союзу з Омеляном Волохом. Останній мріяв посісти в майбутній Українській червоній армії провідні посади й вів про це переговори з більшовиками.

Перетворення УГА (Української Галицької Армії) в ЧУГА (Червону Українську Галицьку Армію) теж можна вважати наслідком наказу Троцького.

Отже, український повстанський рух знову поділився на тих, хто співпрацював з більшовиками на платформі "радянської України", й тих, хто врахував уроки 1919-го.

Юрко Тютюнник, на відміну від першої половини 1919-го, коли був союзником більшовиків, тепер був їхнім непримиренним противником. Намагаючись протидіяти інформаційній кампанії червоних, керманичі Першого зимового походу випустили кілька відозв, які розвінчували наказ Троцького, натомість закликали підтримувати УНР та продовжувати боротьбу з більшовиками:

"Отже "гості" московські комуністи большовики на цей раз прийшли на Україну научені попереднім повстанням. На цей раз вони прийшли під новою вивіскою тобто: що вони не комуністи, а тілько большовики, маючи наказ Лейби Троцького (Бронштейна), в якому говориться:"Україна є земля Українського народу: червона армія перебуває на Україні тілько до того часу, поки знищить денікінську армію, а потім залишає Україну; червоноармійці є на Україні тілько гості: горе тому хто буде насилувати волю Українського народу.

Но на ділі ми бачимо інше:грабунки продовжуються, наш хліб, наш цукор, наші коні і все наше добро вивозиться до Московщини, а взамін дають нашому народу совітські гроші, які нічого не стоять. Та мало цих грабунків. Засновують комуну та чрезвичайку, і видно по всьому, що наказ ЛейбиТроцького (Бронштейна) був тілько для того, аби замастити очі…"

Перемогти "українське професійне партизанство" або остаточно схилити його на свій бік одним лише наказом Троцького більшовикам не вдалося. Антибільшовицький повстанський рух був доволі чисельним, населення України підтримувало армію УНР Першого зимового походу, а партизанство продовжувало бути для більшовиків серйозною проблемою.

Контроль над великими містами України, який "червоні" здобули на початку 1920-го, ще не гарантував перемоги. Вони як вогню боялися повторення подій 1919-го, коли українське сите селянство, "в якому прокинувся дух запорізького козацтва та гайдамаків", змусило більшовиків залишити українські терени.

Українські реалії змушували більшовиків вигадувати нові способи для боротьби з українським повстанством. Окрім публічного медяника у вигляді солодких обіцянок українцям, було вирішено використати і публічний батіг, тобто таке ж публічне засудження партизанства. Нагадаємо, що формальний старт боротьбі з партизанством було дано ще таємним наказом Троцького від 11 грудня 1919-го. Тоді то був наказ Реввійськради за підписом Троцького від 11 грудня №2079/448 "Про ставлення до партизанства і добровольчества на Украйні", а сучасним історикам він відомий переважно як "Наказ Реввійськради республіки про міри боротьби з партизанщиною в Червоній Армії".

Саме тому в ухваленій Всеукрревкомом 22 січня1920-го декларації "Про військову політику на Україні" зазначалося, що вагомою перепоною на шляху до створення міцної дисциплінованої регулярної української Червоної Армії є "розʼїдаюча Україну болячка партізанства, махновщини, бандитізму". Причинами існування такої перепони називалася економічна відсталість та безперервні зміни влади. Наголошувалося, що без попередньої організаційної роботи не можна цілком покладатися на створення боєздатного та дисциплінованого війська: "без попередньої організаційної виховуючої і карної роботи кращих трудових елементів, утворення на Україні Української армії принесло б не позітивні, а негативні настрої, лишень збільшивши безладдя в країні".

У Декларації згадуються деякі заходи з числа тих, про які йшлося в таємному наказі №2079/448 від 11 грудня. Зокрема, для пропаганди переваг регулярної армії пропонувалося утворити кілька зразкових червоноармійських полків. Кадрами для них мали стати дисципліновані бійці з міцним ядром комуністичного осередку. Для прискорення формування зразкових українських полків Реввійськрада Республіки створювала радянські курси командного складу виключно для українських частин. Учасниками курсів мали стати найкращі червоноармійці-українці, які після ретельної підготовки призначалися б червоними командирами елітних українських військових частин.

Проте документ від 22 січня містив низку власних положень, спрямованих на ліквідацію партизанщини та мав чіткі поради як приборкати повстанський рух: "В місцевостях занятих частинами Червоної Армії, не повинно залишатися жодної нерегулярної частини[…]Неодмінною умовою здійснення цієї мети є витривалість упертість і безщадне усунення всіх компромісів та угод з партизанами та партізанщиною. Вселякі спроби будь-якої політичної групи на Україні опертися на повстанські загони як такі, покласти їх в основу формування особливої армії, мусять вважатися за зраду справі Соціялістичної Української Республіки".

Ця умова мала вигляд попередження своїм політичним союзникам-боротьбистам, аби ті уникнули спокуси політичного впливу на повстанські загони, який вони мали й здійснювали в буремному 1919-му. Винні в таких намірах та спробах мали бути віддані під трибунал та засуджені за законом воєнного часу, незалежно від попередніх заслуг. Доля "червоних отаманів" була подібною: їх використовували та знищували. Перелік цих прізвищ довгий: Василь Боженко, Тимофій Черняк, Микола Щорс, Свирид Коцур, Петро Ткаченко. Омеляна Волоха репресували пізніше, в 1937-му.

Цікавим є четвертий пункт "Деклярації" від 22 січня 1920-го, який демонструє непогану обізнаність з українськими революційними реаліями. Юрій Липа, характеризуючи становище в Україні в 1919-му, писав, що "села тоді були як фортеці". У "Деклярації" ж наголошувалося, що "знахабніле українське куркульство", "незалежного від того, чи виступає воно як петлюрівці, махновці чи під иншою назвою", вже "звикло поводитися зі зброєю". Тому поголовне роззброєння куркульського населення означалося головним інструментом до знищення українського повстанського руху. Зазначимо, що зневажливі стосовно українців погляди були властиві компартійному керівництву і раніше. Приміром, Петровський у 1919-му писав, "що українство підтримується куркулями та покидьками".

.

Якою ж була мета Декларації? Вона не приховувалася — розбудова та зміцнення "Федеративної Робітниче-Селянської Армії", до якої мали увійти "першорядні українські полки". А про окрему радянську українську армію, яка згадувалася на початку документа, після всіх втілених в життя заходів можна було забути. По суті йшлося про обʼєднання військових сил України та Росії, потреба якого була проголошена ще в травні-червні 1919-го.

Отже, затверджена 22 січня 1920-го Всеукрревкомом декларація "Про військову політику" була важливим документом нової більшовицької влади в Україні. Поєднання ідеологічних, організаційних та репресивних заходів, твердість та чітка взаємодія влади у цьому питанні, визначення єдиної лінії стосунків з повстанцями зіграли свою роль у боротьбі з повстанством в Україні та в майбутній перемозі більшовизму.