"Хохлацкие морди". Як російські кірасири полк імені Хмельницького на фронт "проводжали"

Український козацький полк імені Богдана Хмельницького з початку створення в квітні–травні 1917-го неодноразово потрапляв у найрізноманітніші перипетії. Перебуваючи в Києві, він стояв на сторожі українства, Української Центральної Ради і був гарантом розвитку національних державотворчих процесів.

Для тих, хто сповідував принципи "единой и неделимой России" українська військова частина була більмом, кісткою в горлі. Особливо "усердствовал" російський есер, командувач Київського військового округу полковник Оберучев. Про нього Володимир Винниченко писав: "Коли він говорив про українців, трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська". З ідеєю витурити богданівський полк із Києва Оберучев носився ще з червня. На початку серпня він взагалі уявив себе на переможному коні — кірасири не без допомоги полку імені Богдана Хмельницького приборкали виступ полуботківців. Оберучев з пієтетом зазначав, що російський гвардії Подільський кірасирський полк у ці дні "проявив себе блискуче". До того ж до Києва у "розпорядження начальника КВО" прибув полк донських козаків. Потрібно було якнайшвидше "обеззброїти український Київ".

8 серпня (26 липня) полк імені Богдана Хмельницького мав бути відправлений на фронт. Напередодні на Софійському майдані під звуки дзвону "Рафаїл", найпотужнішого в святій Софії, єпископ Уманський Димитрій зі словами "Як рідна мати випроводжає своїх діток в далеку дорогу, так і ми випроводжаємо вас, козаки, з великою біллю на серці, в бій" окропив свяченою водою богданівців. Освячені були й прапори та хоругви полку. Серед них був і прапор, вручений богданівцям товариством імені гетьмана Павла Полуботка. На золото-зеленому полотнищі з одного боку був вишитий шовком портрет Богдана Хмельницького, а з другого боку прапор був кармазиновим (багряним) з чотирма зірками та місяцем.

Тоді ніщо не віщувало біди. Щоправда, відправка ешелонів підозріло відкладалася. Пізніше виявилося, що затримка, швидше за все, була повʼязана з тим, що кірасири й донці-козаки ще не встигли підготуватися до "зустрічі" богданівців, хоча й займалися цією роботою з самого ранку. Першому ешелону богданівців пощастило. Йому вдалося проскочити місто і його околиці. Другий ешелон спершу потрапив під поодинокий обстріл, який поступово ставав все більш масованим. Пік трагедії припав на київську станцію Пост-Волинський: під вогнем гвинтівок і кулеметів кірасирів і козаків-донців полягли чи були поранені та добиті шаблями 16 козаків-богданівців. Богданівців арештовували з окриками-примовляннями: "Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!", "Мы стреляли хохлов и будем стрелять!", "Мы вам дадим Украину — изменники России!", "Мы скоро заведем порядки старые".

Військове командування відразу ж звинуватило у цьому трагедійному фарсі богданівців. Масла у вогонь підливала київська та центральна російська преса. Працювали три комісії з розслідування цього кривавого злочину. Комісія, створена вищим російським командуванням, винних не знайшла і припинила роботу у вересні.

Для організації похоронів козаків полку імені гетьмана Богдана Хмельницького був розроблений спеціальний ритуал. Хоронити загиблих мали з військового шпиталю 12 серпня (30) липня о 17 годині. Члени похоронної комісії звернулися з проханням до єпископа Уманського Димитрія взяти участь в жалобній церемонії. Адже саме він кілька днів тому освячував полкові знамена і благословляв козаків на фронт. Єпископ відмовився, заявивши, що слідство з приводу подій, повʼязаних з богданівцями, кірасирами та донцями, ще не скінчилося. У ті дні один із дописувачів київської газети резюмував з цього приводу: "І ті теплі слова, які єпископ казав до цих козаків, коли ще вони були живими; зараз для нас живих кажуться мертвими. За два дні забули кращих українських дітей. А це все робиться від того вітру, який періодично повіває на Україну з північної сторони. А може, забороняють це каципичні правила?" Зрештою обійшлися без єпископа.

Тим часом у напрямку військового шпиталю тяглися вервечки людей різного віку і статі. Вже на 16 годину біля шпитальної каплички їх зібралися тисячі. О пʼятій вечора прибули офіційні делегації, приїхав і Михайло Грушевський. Почали виносити жовті дубові труни з садка за капличкою і ставити їх перед нею на ослони в три ряди. Труни покрили червоними китайками. На чорних прапорах були написи: "Безвинним жертвам організованих ворогів вільної України", "Першим жертвам перемоги темних сил м. Київа". Дописувач газети "Вістник Українського Військового Генерального Комітету" хорунжий Варницький констатував: "Цей мент був сфотографирований". Світлина уціліла до наших днів.

Почали служити похорон. Очевидець підкреслював: "… Під час співу "Вічна памʼять" тисячі людей стали на коліна, і в кожного на очах показались сльози. Самі крупні чоловіки плакали, як малі діти".Після служби до домовин в супроводі погоничів в нарядному українському вбранні підʼїхали селянські вози, запряжені волами, на крутих рогах яких колихались малиново-червоні стрічки. Вози були простими, навіть з рублями — довгими жердинами, які кладуть зверху на віз зі снопами й притягують за кінці мотузкою, аби утримувати вантаж. Україна жнивувала. Селяни ж приїхали на перші жнива скорботи Української революції…

На кожний віз, уквітчаний і вистелений гілками дерев та листям, поклали по одній труні, а на останній — дві. Музика почала грати похоронний марш, і процесія рушила до центру міста.

Такої траурної ходи новітній Київ ще не бачив. Українство демонструвало смуток, вдячність, непокору і рішучість до майбутніх дій. Очолювала процесію сотня кінних козаків-богданівців. За ними несли більше сотні вінків від українських організацій і партій, військових і робітників. На стрічках виднілись написи: "Жертвам, які загинули від владу маючих на нашій не своїй землі. Від товаришів "Богданівців"; "Братам, козакам, безневинно склавши голови на порозі волі своєї рідної Неньки-України. Від членів Українського Військового Генерального Комітету. 26–30 липня 1917 року"; "Вас задушили кати, але України не задушать. Українська фракція ради солдатських депутатів"; "Дорогим козакам-мученикам, погибшим від рук ворогів волі України. Рада писарів Українського Військового Генерального Комітету"; "Жертвам насильства від Української Соціял. Демокр. Робітн. Партії"; "Спіть-спочивайте — жертви злочинців, ворогів братерства і волі. Козакам 1-го Українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку. Всеукраїнська Рада військових депутатів 26 липня 1917 року"; "Вічна память борцям за волю України од ганебних рук провокаторів. Од Київського Робітничого Клубу"; "Товаришам Богданівцям, безвинно загубленним рукою чорної сотні та злих побратимів. Від офіцерів і солдат 524-ї Рязанської дружини". "Жертвам контрреволюційних сил. Робітники арсеналу".

Несли корогви, йшли півча та батюшки. Вершили процесію біля 30 прапорів. На червоному прапорі від партії соціалістів-революціонерів чорними літерами було нашито: "Контрреволюція пролила братню кров, але не розбила рядів борців за волю".

За домовинами йшли представники Центральних Українських організацій на чолі з Михайлом Грушевським і Симоном Петлюрою. Пізніше Грушевський писав: "Я йшов з іншими членами Ц. Ради в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди, — не їх діло; вони тримаються гасла: "моя хата скраю", беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорон і записують до національних святців…" Здається, ці слова керманич Української революції багато в чому адресував і собі, і сучасникам-соратникам, і нам — нащадкам.

Процесія рухалася Госпітальною вулицею вниз до Бесарабського базару і вийшла на Хрещатик. Очевидець описав таку картину надвечірнього Хрещатика: "Кругом море людей, котрі з плачем проводжали процесію. Трамваї поставали; всі вікна високих домів залиті людськими головами. Музика без перестану грає похоронний марш, "Марсельєзу", "Ще не вмерла Україна". Дойшли до Царської площі (тепер — Європейська площа). Тут скупчились десятки тисяч народу. Весь косогір Владимирської гірки з зеленого зробився цвітком з народу, який мав дуже пишне вражіння. Багато людей плакало".

Далі процесія простягнулась по Олександрівському спуску (тепер Володимирський узвіз), вулиці Олександрівській (тепер — вул. Гетьмана Сагайдачного) до Фролівського монастиря. На вершині Флорівської гори (відома, як Старокиївська, Замкова гора, місцевість Замчище) з чудовим краєвидом на Київ, Дніпро, лівобережну далечінь монастир відступив місце на братську могилу небіжчикам — 16 козакам-богданівцям. Історія вкотре продемонструвала своє плетиво. Саме черниці Фролівського монастиря вигаптували і передали богданівцям прапор полку, а тепер монастирська земля стала їхнім останнім притулком.

О восьмій годині вечора труни з великими труднощами винесли з Подолу на Замчище. Могилу викопали неглибоку. Домовини, закидавши живими квітами, поклали в два ряди. Після відправи похорону козаки почали загортати труни землею. На вулиці вже стало сутеніти. Над могилою говорило багато промовців — військові, представники українських організацій, міста Ржищева та Переяславщини. Під час промов з вуст і грудей тисяч українців декілька разів виривались слова: "Ганьба!" "Помста!". Тільки годині об одинадцятій ночі, проспівавши "Заповіт" і тричі "Вічну памʼять", присутні помаленьку почали розходитись.

На могилі поставили високий дубовий хрест. На вінку, покладеному на могилу від Товариства імені гетьмана Павла Полуботка, було написано: "Смійся, враже, та не дуже".

Із різних місць України та поза її меж до Української Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Українського Військового Генерального Комітету потоком йшли телеграми і листи зі співчуттям до перших мучеників за волю України, обуренням діями в Києві "кірасирів та інших темних сил" та вимогами негайного зосередження влади в Україні в руках представників народу — Української Центральної Ради.

Провокація з розстрілом богданівців дала зворотний ефект: наступила нова фаза мобілізації і консолідації сил українства в боротьбі за національну державність, українську армію.

17 (4) серпня Комісія з улаштування похоронів козаків полку імені Богдана Хмельницького скликала в Педагогічному музеї загальні збори представників від військових та інших організацій для обговорення плану спорудження памʼятника на братській могилі богданівців. За роботу взялися активно. Звідусіль йшли пожертви на увічнення памʼяті загиблих. Однак більшовицька навала, калейдоскопічна зміна влад у Києві в революційні роки стали на заваді реалізації цієї ідеї.

Сьогодні місце поховання козаків-богданівців на Флорівській (Старокиївській) горі втрачене. Не особливо закарбувалась ця трагедія і в суспільній памʼяті. Справа вповні і достойно буде завершена, коли на могилі богданівців, нехай через століття, але все-таки постане памʼятник на їхню честь.