"Господи, дай перемогу Армії". Останній наказ генерала Денікіна

4 квітня 1920-го своїм останнім наказом головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії Антон Денікін призначив своїм наступником Петра Врангеля, обраного Військовою радою. 

У середині жовтня 1919-го відбувся корінний перелом у війні між червоними та білими, одним з епізодів якого стала поразка останніх у битві з махновцями під Перегонівкою та спричинений нею розлад військово-транспортних комунікацій у білому тилу. Денікінці почали неухильно відступати в Область війська Донського і на південь України. Відступали вони швидше, аніж завойовували лівобережну і центральну Україну. Приміром, червоні та їхні союзники майже одночасно захопили Полтаву (11 грудня), Харків (12 грудня), Київ (16 грудня), а вже на початку 1920-го лінія фронту спиралася на кримські перешийки, ріки Дон і Манич.

Командування Робітниче-селянської червоної армії (РСЧА) очікувало, що Добровольча армія, яка займала лівий фланг Збройних сил Півня Росії (ЗСПР), відокремиться від Донської армії і відступатиме на Крим. Це полегшило б червоним завдання розгрому білих армій, однак добровольці і донці зберігали єдиний фронт і відносно організовано відходили спільно. Утім, на Дону і Кубані їм не вдалося переломити хід подій на свою користь. Перехід у наступ з форсуванням Дону і навіть відвоювання 20 лютого Ростова-на-Дону виявилися для білих останнім успіхом, що був нівельований неспроможністю Кубанської армії прикрити від червоних правий фланг ЗСПР з північного сходу. Єдиний вихід полягав у евакуації до Криму, куди ще на початку лютого відбулася евакуація з Одеси.

27 березня білі завершили евакуацію з Таманського півострова в Крим, який з боку материка захищали війська під командуванням генерал-майора Якова Слащова. Стримувати своїм чотиритисячним загоном атаки кількох червоних дивізій йому вдавалося за рахунок неординарної тактики. Залишаючи на перешийку півострова нечисельну сторожу, основні війська він зосереджував у найближчих укріплених і утеплених пунктах. Долаючи з сутичками перший захист білих, виснажені морозом і вітром червоні вже не могли чинити опору свіжим загонам Слащова, що успішно ліквідовували прориви в Крим.

Евакуація білих з Новоросійська була проведена украй незадовільно. Хоча до неї готувалися заздалегідь, нестримний відступ армій, скупчення військових і цивільних та їхніх обозів спричинили хаос у місті, де лютував тиф. Нестача морського транспорту дозволила перебралися до Криму лише 35-40 тисячам бійців, десяткам тисяч місця не вистачило. Лише деяким підрозділам вдалося забрати з собою майно і зброю. Драматична евакуація посилила зневіру, розчарування, деморалізацію військових.

Головнокомандувач ЗСПР генерал Антон Денікін гірко переживав і відступ, і евакуацію. За півтора роки керівництва південним центром Білого руху на його шляху були як блискучі перемоги, так і драматичні поразки. З його прізвищем був пов'язаний апогей досягнень ЗСПР улітку-восени 1919-го. Він же акумулював провину за невдачі зими 1919-1920 рр., у результаті яких Білий рух втратив не лише територію, але й опинився на межі існування. І однією з причин такого становища була, власне, внутрішня політика Денікіна.

Загалом Антон Денікін спирався на принцип "не визначення наперед" моделі державного будівництва і внутрішньої політики постбільшовицької Росії. Це залишало багато простору для здогадок населення і маніпуляцій більшовицької пропаганди, а деякі його конкретні дії вносили додатковий розбрат серед ворогів більшовизму.

Ігнорування та боротьба з автономними прагненнями Кубані і Дону, убивства Рябовола і Калабухова загострили відносини з представницькими органами влади цих регіонів, які, власне слугували базою для ЗСПР. Попри готовність об'єднаної української армії до тієї чи іншої військової кооперації з білими арміями, що засвідчили події у Києві 31 серпня 1919-го, Денікін категорично відкинув співробітництво з українським національним рухом. Усі ці конфлікти, частини з яких можна було уникнути, значно послабили білу державність. Вона потребувала зміни внутрішньої політики.

У головнокомандувача з'явилася не лише політична, але й військова опозиція. Ще улітку 1919-го командувач Кавказької армії генерал-лейтенант барон Петро Врангель пропонував зосередити основні зусилля ЗСПР у північно-східному напрямі задля з'єднання з армією адмірала Олександра Колчака.

Натомість Денікін головний удар спрямував на Москву. Коли наприкінці 1919-го білий фронт покотився на південь, Врангель був призначений командувачем Добровольчої армії, що відступала територією України, проте урятувати ситуацію не зміг. Розчарувавшись на початку 1920-го у боєздатності кубанського козацтва, Врангель запропонував перенести центр боротьби з червоними на південь України, зокрема, на Одещину. І знову його план залишили без уваги.

Обговорення причин поразок Білого руху супроводжувалося інтригами з пошуком альтернативи Денікіну. Серед кандидатів фігурував і Петро Врангель, якого у березні вже не було серед активних учасників білого руху. Ще раніше він зажив собі слави опозиціонера через відкрите для громадськості листування з головнокомандувачем, що було наповнене гострими обвинуваченнями в руйнації армії та особистими випадами. Незгоди з Денікіним призвели до відставки Врангеля з посади командувача Добровольчою армією. На початку січня 1920-го Врангель отримав наказ формувати на Кубані нові корпуси, але там він виявив, що цим за наказом Денікіна вже займається генерал Андрій Шкуро. Нове завдання Врангелю - організація оборони Новоросійська - вже виконував генерал Олександр Лукомський... Всі переміщення відбувалися згідно з наказом, тобто Денікін був в курсі. Інакше кажучи, уміння і бойовий досвід Врангеля виявилися незатребуваними у справі організації захисту білого табору на початку 1920-го. Тому Врангель вийшов у відставку і 21 лютого виїхав за кордон.

Останньою краплею для Денікіна, усамітненого в Феодосії, стала отримана від командира Добровольчого корпусу генерала Олександра Кутєпова інформація про наміри деяких військових, політиків і священнослужителів зібрати 5 квітня нараду для обговорення питання про складання ним повноважень. Головнокомандувач вирішив діяти на випередження і 1 квітня 1920-го розіслав телеграму-наказ скликати 3 квітня у Севастополі Військову раду для обрання його наступника.

У листі до голови Військової ради генерала Абрама Драгомира 2 квітня А.Денікін пояснив мотиви свого рішення. "Бог не благословив успіхом війська, мною очолювані. І хоча віра у життєздатність армії і в її історичне покликання мною не втрачена, але внутрішній зв'язок між вождем і армією розірваний. І я не в силах більше вести її". Головнокомандувач справедливо апелював до втрати довіри до себе з боку армії, проте перебільшував її ступінь. У цьому він надто покладався на інформацію Кутєпова, який інтригував з метою очолити Білий рух.

Скликаючи ці вибори, Денікін створював прецедент. І після загибелі Лавра Корнілова, і після природньої смерті Михайла Алєксєєва наступним командувачем Добровольчої армії й очільником Білого руху ставав черговий за статусом. Денікін йшов у відставку добровільно. Він міг скористатися своїм правом та одноосібно призначити свого наступника, що не виходило б за рамки військових традицій і мало усі ознаки легітимності. Однак серед достойних воєначальників не було загальновизнаного лідера, який влаштував би більшість командирів.

Вибори, що їх організовував головнокомандувач, мали сумнівну легітимність з точки зору військових традицій, однак вони дозволяли визначити компромісну фігуру, яка матиме мандат довіри військових. Об'єктивне колективне рішення командирів мусило взяти гору над суб'єктивізмом стомленого головнокомандувача. Саме цим, вочевидь, і пояснюється запрошення на Військову раду опального генерала Врангеля.

Спроба Військової ради, що увечері 3 квітня розпочала роботу, негайно розв'язати питання про наступника виявилася безрезультатною. Чимало присутніх командирів висловилося за збереження влади за Денікіним, дехто ухилився від відповіді й лише представники флоту вказали на кандидатуру Врангеля. Під приводом небажаності виборів командирів як прецедента, Військова рада закликала Денікіна одноосібно визначити свого наступника.

Уранці 4 квітня головнокомандувач телеграфом повторив свій рішучий намір передати владу: "Розбитий морально, я ні дня більше не можу залишитися при владі". Він зажадав від Військової ради "виконання свого обов'язку". Аби надати раді більшої керованості, Драгомиров розділив "виборців" і продовжив обговорення зі старшими воєначальниками. Після тривалих дебатів останні підтримали пропозицію отамана Області війська Донського генерала Африкана Богаєвського рекомендувати Денікіну призначити своїм наступником Врангеля, який цього дня прибув до Севастополя з Константинополя.

Досягши порозуміння, голова Військової ради Драгомиров негайно повідомив Денікіна про консенсус і просив надіслати наказ про призначення до відкриття загального зібрання. Прикметно, що телеграма супроводжувалася проханням не згадувати в наказі факт "обрання Військовою радою". Вочевидь, що попри безальтернативність виборів як способу визначення компромісного наступника, згадка про них могла додати зайвої напруги у відносинах з Слащовим, який ще до завершення ради відбув на фронт через незгоду з виборами як такими. Денікін досягнув свого: наступний очільник був обраний, хоча оформлений наказом як одноосібне рішення.

Тим часом робота Військової ради "вузького складу" тривала. Врангель поінформував присутніх про ультиматум уряду Великобританії з вимогою розпочати переговори з радянською Росією та застеріг від завищених очікувань від його командування. "Я можу обіцяти лише одне: не схилити прапора перед ворогом і, якщо нам судилося загинути, то зберегти честь російського прапора до кінця", - заявив він.

Після ствердної відповіді на запит про присутність Врангеля на Раді та його поінформованість про її рішення 4 квітня 1920-го, Денікін видав свій останній наказ. Його першим пунктом він призначав Врангеля головнокомандувачем ЗСПР. У другому пункті Денікін уклінно дякував усім, хто чесно боровся з ним пліч-о-пліч. "Господи, дай перемогу Армії і врятуй Росію", - підсумовував він. Того ж вечора розбитий морально Денікін попрощався з соратниками і назавжди залишив батьківщину. Так завершився денікінський період в історії Білого руху.

4 квітня Врангель видав свій перший наказ, в якому інформував про вступ на посаду. Також він просив мобілізувати всі сили задля захисту півострова: "Глибоко усвідомлюючи відповідальність перед батьківщиною, я стаю на чолі Збройних Сил Півдня Росії. Я зроблю все, щоб вивести армію і флот з честю з важкого становища, що склалося. Закликаю відданих синів Росії напружити всі сили, допомагаючи мені виконати мій обов'язок".

Перед новим головнокомандувачем стояли непрості виклики: подолання хаосу в тилу, забезпечення позитивного продовольчого балансу, налагодження ефективної роботи управлінського апарату, подолання деморалізації військових тощо. Найактуальнішим завданням стало гарантування безпеки Кримського півострова, життєздатність якого перевищила очікування більшовиків.