• USD 41.9
  • EUR 43.5
  • GBP 52.4
Спецпроєкти

"Господи, дай перемогу Армії". Останній наказ генерала Денікіна

Поразки на антибільшовицькому фронті та втрата території спричинили зміну керівництва російського Білого руху

"Освободители". Агітаційний плакат більшовиків. Автор Віктор Дені. 1919 рік
"Освободители". Агітаційний плакат більшовиків. Автор Віктор Дені. 1919 рік
Реклама на dsnews.ua

4 квітня 1920-го своїм останнім наказом головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії Антон Денікін призначив своїм наступником Петра Врангеля, обраного Військовою радою. 

У середині жовтня 1919-го відбувся корінний перелом у війні між червоними та білими, одним з епізодів якого стала поразка останніх у битві з махновцями під Перегонівкою та спричинений нею розлад військово-транспортних комунікацій у білому тилу. Денікінці почали неухильно відступати в Область війська Донського і на південь України. Відступали вони швидше, аніж завойовували лівобережну і центральну Україну. Приміром, червоні та їхні союзники майже одночасно захопили Полтаву (11 грудня), Харків (12 грудня), Київ (16 грудня), а вже на початку 1920-го лінія фронту спиралася на кримські перешийки, ріки Дон і Манич.

Командування Робітниче-селянської червоної армії (РСЧА) очікувало, що Добровольча армія, яка займала лівий фланг Збройних сил Півня Росії (ЗСПР), відокремиться від Донської армії і відступатиме на Крим. Це полегшило б червоним завдання розгрому білих армій, однак добровольці і донці зберігали єдиний фронт і відносно організовано відходили спільно. Утім, на Дону і Кубані їм не вдалося переломити хід подій на свою користь. Перехід у наступ з форсуванням Дону і навіть відвоювання 20 лютого Ростова-на-Дону виявилися для білих останнім успіхом, що був нівельований неспроможністю Кубанської армії прикрити від червоних правий фланг ЗСПР з північного сходу. Єдиний вихід полягав у евакуації до Криму, куди ще на початку лютого відбулася евакуація з Одеси.

27 березня білі завершили евакуацію з Таманського півострова в Крим, який з боку материка захищали війська під командуванням генерал-майора Якова Слащова. Стримувати своїм чотиритисячним загоном атаки кількох червоних дивізій йому вдавалося за рахунок неординарної тактики. Залишаючи на перешийку півострова нечисельну сторожу, основні війська він зосереджував у найближчих укріплених і утеплених пунктах. Долаючи з сутичками перший захист білих, виснажені морозом і вітром червоні вже не могли чинити опору свіжим загонам Слащова, що успішно ліквідовували прориви в Крим.

Евакуація білих з Новоросійська була проведена украй незадовільно. Хоча до неї готувалися заздалегідь, нестримний відступ армій, скупчення військових і цивільних та їхніх обозів спричинили хаос у місті, де лютував тиф. Нестача морського транспорту дозволила перебралися до Криму лише 35-40 тисячам бійців, десяткам тисяч місця не вистачило. Лише деяким підрозділам вдалося забрати з собою майно і зброю. Драматична евакуація посилила зневіру, розчарування, деморалізацію військових.

Головнокомандувач ЗСПР генерал Антон Денікін гірко переживав і відступ, і евакуацію. За півтора роки керівництва південним центром Білого руху на його шляху були як блискучі перемоги, так і драматичні поразки. З його прізвищем був пов'язаний апогей досягнень ЗСПР улітку-восени 1919-го. Він же акумулював провину за невдачі зими 1919-1920 рр., у результаті яких Білий рух втратив не лише територію, але й опинився на межі існування. І однією з причин такого становища була, власне, внутрішня політика Денікіна.

Реклама на dsnews.ua

Загалом Антон Денікін спирався на принцип "не визначення наперед" моделі державного будівництва і внутрішньої політики постбільшовицької Росії. Це залишало багато простору для здогадок населення і маніпуляцій більшовицької пропаганди, а деякі його конкретні дії вносили додатковий розбрат серед ворогів більшовизму.

Ігнорування та боротьба з автономними прагненнями Кубані і Дону, убивства Рябовола і Калабухова загострили відносини з представницькими органами влади цих регіонів, які, власне слугували базою для ЗСПР. Попри готовність об'єднаної української армії до тієї чи іншої військової кооперації з білими арміями, що засвідчили події у Києві 31 серпня 1919-го, Денікін категорично відкинув співробітництво з українським національним рухом. Усі ці конфлікти, частини з яких можна було уникнути, значно послабили білу державність. Вона потребувала зміни внутрішньої політики.

У головнокомандувача з'явилася не лише політична, але й військова опозиція. Ще улітку 1919-го командувач Кавказької армії генерал-лейтенант барон Петро Врангель пропонував зосередити основні зусилля ЗСПР у північно-східному напрямі задля з'єднання з армією адмірала Олександра Колчака.

Натомість Денікін головний удар спрямував на Москву. Коли наприкінці 1919-го білий фронт покотився на південь, Врангель був призначений командувачем Добровольчої армії, що відступала територією України, проте урятувати ситуацію не зміг. Розчарувавшись на початку 1920-го у боєздатності кубанського козацтва, Врангель запропонував перенести центр боротьби з червоними на південь України, зокрема, на Одещину. І знову його план залишили без уваги.

Обговорення причин поразок Білого руху супроводжувалося інтригами з пошуком альтернативи Денікіну. Серед кандидатів фігурував і Петро Врангель, якого у березні вже не було серед активних учасників білого руху. Ще раніше він зажив собі слави опозиціонера через відкрите для громадськості листування з головнокомандувачем, що було наповнене гострими обвинуваченнями в руйнації армії та особистими випадами. Незгоди з Денікіним призвели до відставки Врангеля з посади командувача Добровольчою армією. На початку січня 1920-го Врангель отримав наказ формувати на Кубані нові корпуси, але там він виявив, що цим за наказом Денікіна вже займається генерал Андрій Шкуро. Нове завдання Врангелю - організація оборони Новоросійська - вже виконував генерал Олександр Лукомський... Всі переміщення відбувалися згідно з наказом, тобто Денікін був в курсі. Інакше кажучи, уміння і бойовий досвід Врангеля виявилися незатребуваними у справі організації захисту білого табору на початку 1920-го. Тому Врангель вийшов у відставку і 21 лютого виїхав за кордон.

Останньою краплею для Денікіна, усамітненого в Феодосії, стала отримана від командира Добровольчого корпусу генерала Олександра Кутєпова інформація про наміри деяких військових, політиків і священнослужителів зібрати 5 квітня нараду для обговорення питання про складання ним повноважень. Головнокомандувач вирішив діяти на випередження і 1 квітня 1920-го розіслав телеграму-наказ скликати 3 квітня у Севастополі Військову раду для обрання його наступника.

У листі до голови Військової ради генерала Абрама Драгомира 2 квітня А.Денікін пояснив мотиви свого рішення. "Бог не благословив успіхом війська, мною очолювані. І хоча віра у життєздатність армії і в її історичне покликання мною не втрачена, але внутрішній зв'язок між вождем і армією розірваний. І я не в силах більше вести її". Головнокомандувач справедливо апелював до втрати довіри до себе з боку армії, проте перебільшував її ступінь. У цьому він надто покладався на інформацію Кутєпова, який інтригував з метою очолити Білий рух.

Скликаючи ці вибори, Денікін створював прецедент. І після загибелі Лавра Корнілова, і після природньої смерті Михайла Алєксєєва наступним командувачем Добровольчої армії й очільником Білого руху ставав черговий за статусом. Денікін йшов у відставку добровільно. Він міг скористатися своїм правом та одноосібно призначити свого наступника, що не виходило б за рамки військових традицій і мало усі ознаки легітимності. Однак серед достойних воєначальників не було загальновизнаного лідера, який влаштував би більшість командирів.

Вибори, що їх організовував головнокомандувач, мали сумнівну легітимність з точки зору військових традицій, однак вони дозволяли визначити компромісну фігуру, яка матиме мандат довіри військових. Об'єктивне колективне рішення командирів мусило взяти гору над суб'єктивізмом стомленого головнокомандувача. Саме цим, вочевидь, і пояснюється запрошення на Військову раду опального генерала Врангеля.

Спроба Військової ради, що увечері 3 квітня розпочала роботу, негайно розв'язати питання про наступника виявилася безрезультатною. Чимало присутніх командирів висловилося за збереження влади за Денікіним, дехто ухилився від відповіді й лише представники флоту вказали на кандидатуру Врангеля. Під приводом небажаності виборів командирів як прецедента, Військова рада закликала Денікіна одноосібно визначити свого наступника.

Уранці 4 квітня головнокомандувач телеграфом повторив свій рішучий намір передати владу: "Розбитий морально, я ні дня більше не можу залишитися при владі". Він зажадав від Військової ради "виконання свого обов'язку". Аби надати раді більшої керованості, Драгомиров розділив "виборців" і продовжив обговорення зі старшими воєначальниками. Після тривалих дебатів останні підтримали пропозицію отамана Області війська Донського генерала Африкана Богаєвського рекомендувати Денікіну призначити своїм наступником Врангеля, який цього дня прибув до Севастополя з Константинополя.

Досягши порозуміння, голова Військової ради Драгомиров негайно повідомив Денікіна про консенсус і просив надіслати наказ про призначення до відкриття загального зібрання. Прикметно, що телеграма супроводжувалася проханням не згадувати в наказі факт "обрання Військовою радою". Вочевидь, що попри безальтернативність виборів як способу визначення компромісного наступника, згадка про них могла додати зайвої напруги у відносинах з Слащовим, який ще до завершення ради відбув на фронт через незгоду з виборами як такими. Денікін досягнув свого: наступний очільник був обраний, хоча оформлений наказом як одноосібне рішення.

Тим часом робота Військової ради "вузького складу" тривала. Врангель поінформував присутніх про ультиматум уряду Великобританії з вимогою розпочати переговори з радянською Росією та застеріг від завищених очікувань від його командування. "Я можу обіцяти лише одне: не схилити прапора перед ворогом і, якщо нам судилося загинути, то зберегти честь російського прапора до кінця", - заявив він.

Після ствердної відповіді на запит про присутність Врангеля на Раді та його поінформованість про її рішення 4 квітня 1920-го, Денікін видав свій останній наказ. Його першим пунктом він призначав Врангеля головнокомандувачем ЗСПР. У другому пункті Денікін уклінно дякував усім, хто чесно боровся з ним пліч-о-пліч. "Господи, дай перемогу Армії і врятуй Росію", - підсумовував він. Того ж вечора розбитий морально Денікін попрощався з соратниками і назавжди залишив батьківщину. Так завершився денікінський період в історії Білого руху.

4 квітня Врангель видав свій перший наказ, в якому інформував про вступ на посаду. Також він просив мобілізувати всі сили задля захисту півострова: "Глибоко усвідомлюючи відповідальність перед батьківщиною, я стаю на чолі Збройних Сил Півдня Росії. Я зроблю все, щоб вивести армію і флот з честю з важкого становища, що склалося. Закликаю відданих синів Росії напружити всі сили, допомагаючи мені виконати мій обов'язок".

Перед новим головнокомандувачем стояли непрості виклики: подолання хаосу в тилу, забезпечення позитивного продовольчого балансу, налагодження ефективної роботи управлінського апарату, подолання деморалізації військових тощо. Найактуальнішим завданням стало гарантування безпеки Кримського півострова, життєздатність якого перевищила очікування більшовиків.

    Реклама на dsnews.ua