"Большевики - злейшие враги революции". Харківські чекісти проти анархістів

З розгромом Денікіна і приходом Червоної армії взимку 1919-1920 рр. в Україні влада більшовиків була відновлена. Керівництво РКП(б) і КП(б)У зробило висновки з досвіду попереднього року і, як зазначалося в наказі Реввійськради Республіки від 11 грудня 1919 р., ужило "ряд мер, которые исключили бы возможность повторения тех явлений, которые погубили Советскую Украину в прошлый раз". Ці заходи зводилися до ліквідації "партизанщини", перш за все Махновщини, і цілковитого роззброєння сільського населення. Зважаючи на претензії на володіння "єдино вірним вченням", логічною виглядала відмова більшовиків від діалогу з суспільством, в тому числі і з тими робітничо-селянськими масами, від імені яких вони керували. Забезпечити стійкість такого режиму можна було лише придушенням і знищенням будь-якої опозиції, перш за все — тієї, яка володіє збройною силою. 

Наприкінці січня 1920-го виглядало так, що сформульовані в наказі РВСР від 11 грудня завдання вже виконані. Роззброєння і розформування повстанських загонів було, здавалося б, завершене, причому обійшлося без серйозних інцидентів. Махновська Революційно-повстанська армія України (РПАУ), головна загроза більшовикам на Лівобережжі, припинила існування. Катеринославщина та Північна Таврія були заповнені червоноармійськими частинами, які систематично проводили обшуки і операції з вилучення зброї. Щоправда, сам Махно і його найближче оточення переважно змогли уникнути "суворої пролетарської відплати", але їхній арешт тоді виглядав справою найближчого майбутнього.  

Настав час звернути увагу на місто. Зокрема, на організації соціалістів і анархістів, що вийшли з підпілля після відходу білих. Перший удар було завдано по анархістам, що були тісно повʼязані з махновських повстанством, були досить численними і користувалися значним впливом в промислових центрах України, включаючи Харків.   

З часу створення Конфедерації анархічних організацій України "Набат" (КАУ) Харків був одним з головних центрів її діяльності. За часів "другої" радянської влади (січень-червень 1919 г.) харківські "набатівці" мали свої клуби і видавництво "Вольное братство", випускали газету "Харьковский набат" і серію книг "Научно-анархическая библиотека". Їхнім оплотом був Харківський паровозобудівний завод. З приходом денікінців анархісти пішли в підпілля і, діючи в тісному звʼязку з більшовиками і лівими есерами, вели пропагандистську і бойову діяльність проти білих.  

Харківська федерація анархістів "Набат" легалізувалася 12 грудня 1919-го, з поверненням червоних. Незабаром було відкрито клуб анархістів, відновлено видавництво і книгарню "Вольное братство". Завідувачем клубу став один з найстаріших в Україні анархістів — Юхим Ярчук, видавництвом керував 25-річний Семен (Сеня) Флешін.  

Випуском брошури "Как надо устроить крестьянское хозяйство и как нам следует устроить вольную жизнь" "набатівці" почали нову пропагандистську кампанію. Її результати виявилися вже в січні 1920-го, коли до анархістів перейшли група харківських есерів-максималістів і залишки розігнаного чекістами Головного українського комітету революційних комуністів.  

Відновлення анархічної діяльності відразу зустріло протидію з боку влади. До організації були впроваджені чекістські агенти. У грудні 1919-го КАУ було відмовлено у випуску друкованого органу. Найближчим часом тут почалися і перші арешти анархістів, зокрема, 10 січня був затриманий Сеня Флешин. Але жодних звинувачень йому не висунули, і через девʼять днів, після погрози розпочати голодування, його звільнили. Тобто тоді переслідування мали епізодичний характер. Для серйозних гонінь на таку відому і впливову революційну організацію, як КАУ, був потрібний серйозний привід.  

Як привід було обрано звинувачення в причетності анархістів до кримінального бандитизму. Розрахунок був простий: місто справді потерпало від численних грабіжників, а за анархістами з царських часів закріпилася репутація "експропріаторів", — значить, покласти на них відповідальність за всю міську злочинність буде легко. Відомий чекіст Семен Дукельский згодом зауважував: "После возвращения Советской власти на Украину, Харьков представлял собой очаг бандитского разгула. Экспроприации советских учреждений и продовольственных складов, налеты с убийствами на частные квартиры и терроризирование мирного населения носили эпидемический характер, нарушая всякую возможность осуществления советского строительства. Если верховное руководство и организация повстанческих комитетов и бандитских шаек в украинских селах осуществлялась Петлюрой и его сподвижниками, украинскими социалистами-революционерами, то роль руководителей городского бандитизма взяла на себя другая "революционная" партия — анархисты".  

Операція почалася 30 січня 1920-го. За словами Дукельського, "первыми были арестованы Давид Коган, Аким, Ян, Карл Капостин, Самуил и Садовский, у которых было отобрано огромное количество винтовок, револьверов и бомб". Через кілька годин в одному з будинків по Військовій вулиці були затримані учасники "зборів анархо-бандитів", які зчинили чекістам збройний спротив. У перестрілці було вбито Миколу Масальського і Івана Креницького, зумів втекти Андрій Португалець, решта 16 осіб були арештовані. Серед них виявилися активні учасники харківського "набатівського" підпілля часів денікінщини Віктор Удалой, Анатолій Аверʼянов, Степан Бондаренко та інші. Несподівано серед заарештованих виявився начальник варти Народного банку Костянтин Риковський, під час обшуку якого було знайдено план приміщення банку. З цього було зроблено логічний висновок про те, що на зібранні обговорювався план великого пограбування.  

У наступні дні арешти тривали. Вже вранці 31 січня було взято Андрія Португальця, що з якогось дива повернувся у свою квартиру, і бойовика Якова Сухорукого. У перших числах лютого заарештовані Анатолій Горелик, колишній секретар Харківського "Набату" Іван Карташов, подружжя Андрій Андрєєв і Зора Гандлевська, лідери групи анархістів на паровозобудівному заводі брати Григорій та Федір Цесніки і багато інших "набатівських" активістів.  

У деяких випадках спроби затримань приводили до справжніх боїв з чекістами. Так, колишній махновський командир і учасник Московської організації анархістів Данило Бондаренко і його товариш, якийсь Дурно, при арешті в конспіративній квартирі на Новомиколаївській вулиці кинули кілька бомб, потім вибили віконну раму і прорвалися з оточення; їх знову виявили і заарештували через два дні. За спогадами того ж Дукельського, при ліквідації "крупной шайки Шурки Ростовского" її керівник, "войдя в квартиру и увидев засаду, открыл стрельбу по ней, тяжело ранил одного из сотрудников цупчрезкома (Центральне управління надзвичайними комісіями України — так з березня 1920 до березня 1921 означався центральний орган чекістів в Україні — Авт.) и успел скрыться через проходной двор". Бойовик Петро Гринкевич, "явившийся на предполагавшееся собрание шайки на Кузинском мосту, погиб от разорвавшейся в его руках бомбы, которую он намеревался бросить в разведку цупчрезкома".    

У цілому операція проти харківських анархістів далася чекістам дорогою ціною і розтягнулася в часі. Повторити московський сценарій 1918-го, коли для ліквідації анархічних організацій вистачило кількох годин, не вдалося. Але набагато важливішим було інше. Зібраного при арештах і обшуках матеріалу виявилося недостатньо для обвинувачення анархістів у злочинній діяльності! Вдалося встановити лише один факт: збройне пограбування спілки кооперативів "Поюр" 29 грудня 1919-го справді здійснила група анархістів на чолі з Удалим, Бондаренком і Масальським (вже вбитим на час розгляду справи). Були підстави вважати що ця ж експропріаторська група готувала нальоти на Народний банк і управління Північно-донецьких залізниць. Можливо, ще однією жертвою бойового крила "набатівців" мав стати відомий більшовицький діяч Павло Кін. За словами Дукельського, "подготовлялось нападение на направлявшегося в Одессу председателя губревкома т. Кина, везшего с собой крупную сумму денег". Але це твердження виглядає дивно: на початок операції проти анархістів Одеса залишалася під контролем денікінців, а Кіна в Одесу відправили вже після арештів харківських бойовиків.

Через відсутність доказів з середини лютого 1920-го заарештованих почали випускати. Серед перших звільнення домоглися Андрєєв і Гандлевська, які оголосили сухе голодування, наступними стали Горелик, Цесніки і інші анархісти. Можливо, кілька людей було страчено. У будь-якому разі, інформацією про подальшу долю Віктора Удалого, звинуваченого в організації пограбування кооперативу "Поюр", ми не володіємо. Але ось загадка: Данило Бондаренко, другий організатор того ж "екса", незабаром опинився на волі. Він повернувся до Махновського руху і з літа 1920-го командував піхотним полком РПАУ в кампаніях проти червоних.  

Якщо метою репресій кінця січня 1920 року був розгром "набатівської" організації в цілому, то операцію чекістів слід вважати проваленою. Організація не просто зберіглася, але зробила кроки щодо свого зміцнення: вже в лютому 1920-го в Харкові пройшов нелегальний Другий зʼїзд КАУ.  

У наступні місяці чекісти змінили тактику, відмовившись від масових арештів і "видавлювання" анархістів у підпілля. Анархісти начебто мали можливість діяти легально, але в будь-який момент той чи інший активний "набатівець" міг опинитися за гратами. Арешти проводилися безсистемно, нерідко — без висунення звинувачень, майже завжди закінчувалися звільненням через кілька днів. Тим самим в анархічному середовищі створювалася атмосфера виснажливої нервозності. Про це улітку 1920-го говорив секретар КАУ Йосип Готман: "Мы никогда не знаем, что [большевики] будут с нами делать. В один день они нас арестовывают и закрывают наш клуб и книжный магазин, в других случаях они нас не трогают. Мы никогда не чувствуем себя в безопасности, они держат нас под постоянным наблюдением. В этом они имеют огромное преимущество перед белыми; при последних мы могли работать в подполье, но коммунисты знают почти каждого из нас в лицо, потому что мы всегда стояли с ними плечом к плечу против контрреволюции".  Тоді ж Готман озвучив і зроблені українськими анархістами висновки із спостережень за політикою більшовиків: "Нет больше никакой надежды направить большевиков в революционное русло. Сегодня они являются злейшими врагами революции, гораздо более опасными, чем Деникины и Врангели. (…) В своем конкретном выражении сегодня большевизм — это система самого безжалостного деспотизма. Она организовала социалистическое рабство. Единственная надежда России теперь в насильственном свержении коммунистов новым восстанием народа".  

Як відомо, повалити "соціалістичне рабство" не вийшло. Але підпільну боротьбу проти нього харківські анархісти продовжували аж до середини 1930-х років.