"Алмаз" як плавучий символ страху. Чому в Одесі зраділи відновленню УНР

Укладений Українською Народною Республікою Брест-Литовський мирний договір істотно змінив конфігурацію сил в Україні. Вже 24 лютого 1918-го австро-угорські та німецькі дивізії розпочали своє просування на одеському напрямку. В Одесі одразу почали активно ширитися чутки про невідворотне її захоплення військами країн Четверного союзу.

Перед гласними Одеської міської думи постала неабияка дилема. Можна було спробувати сприяти організації оборони Одеси, обґрунтовуючи це наміром зберегти територіальну цілісність Російської держави. Іншим варіантом можливих дій був вибір на користь УНР та країн Четверного союзу, що мав принести звільнення від "червоного" терору. Політичні дискусії підживлювалися рішеннями командувача військами Одеської радянської республіки Михайла Муравйова, який 24 лютого не лише оголосив в місті воєнний стан, але й прийняв рішення розігнати міську думу як місце концентрації "буржуазних елементів".

Усвідомивши неминучість оволодіння Одесою збройними силами двох імперій та військових підрозділів УНР, гласні постали перед обʼєктивною потребою зʼясувати особливості життєдіяльності міста за нових умов. 8 березня обʼєднане зібрання соціалістичних фракцій думи запропонувало сформувати делегацію у складі Володимира Чехівського, Миколи Ґанца, Самсона Соловейчика, Мєчислава Щепковського та Леона Раухверґера. Переговори розпочалися у той час, коли передові німецькі частини вийшли на околиці Одеси.

Вранці 13 березня делегація виїхала в сторону просування підрозділів союзників, у районі передмістя Застава. Гласних зустрів німецький військовий авангард, а один з офіцерів, запросивши їх на розмову, запевнив, що згідно з Брестськими домовленостями їхня місія мирна, а не завойовницька.

А 14 березня армії трьох країн взяли під свій контроль найбільше місто Північного Причорноморʼя. Німецьке командування улаштувалося у готелі "Пассаж", а під фельдкомендатуру пристосували готель "Північний". Комендантом міста від австро-угорських військ на початках був фельдмаршал-лейтенант фон Ессер, а незабаром генерал-лейтенант Едуард фон Бєльц. Німецьким комендантом Одеси призначили полковника фон Фоґеля.

Того ж дня за активної участі членів українських громадських організацій міста і партійних осередків, а також виконавчого комітету гайдамацьких куренів й виконавчих комітетів рад військових депутатів постала Одеська українська міська рада (ОУМР) на чолі з військовослужбовцем Йосипом Пшонником, яку в пресі ще називали окружним комісаріатом УНР.

За рекомендаціями ініціаторів створення ОУМР було обрано 56 членів ради, які зі свого складу висунули комісарів у справах міста. До складу ОУМР увійшли представники УСДРП, УПСР, "Просвіти", рад військових і селянських депутатів, фабрично-заводських комітетів, професійних спілок. Тимчасовим комісаром міста став Іван Липа.

За декілька днів ОУМР передала владу Головному крайовому комісаріату (ГКК) Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній, який і став представником Києва в південних губерніях. Головний крайовий комісар Семен Комірний отримав від уряду УНР надзвичайні повноваження й прибув до Одеси для виконання своїх обовʼязків 18 березня 1918 р.

Зважаючи на нестерпні політичні, правові та психологічні умови, у яких перебувало населення краю в період червоного терору, повернення української влади в Одесі схвально сприйняли різні верстви суспільства. Так, 15 березня духовенство міста відслужило молебень з приводу повернення до Одеси української адміністрації. В порту на торгівельних суднах, які перебували на ремонті, підняли українські прапори. Жовто-блакитне знамено замайоріло і над Воронцовським палацом, де проводила свої засідання ОУМР.

Процес відновлення влади УНР в місті, окрім сподівань на наведення ладу і звичного способу життя, супроводжувався очікуванням повернення законності й справедливості, адже протягом січня — березня 1918 р. репресивні органи Одеської радянської республіки здійснювали безчинства щодо різних категорій цивільного та військового населення, яких підозрювали у контрреволюційних намірах чи буржуазному походженні. Своєрідним символом страху для одеситів став крейсер "Алмаз", який більшовики перетворили водночас на штаб морських сил і вʼязницю.

Прикметно, що протягом тривалого проміжку часу з уст в уста мешканців міста передавалася сумна приказка "Ой, яблочко, куда катишься, на "Алмаз" попадешь — не воротишься!", перероблена за однією з версій з української пісенної традиції "Ой, яблучко, куди ж котишся? Пусти мати на вулицю, гулять хочеться!". Не приховували означеного іміджу крейсера й більшовики. Зокрема, машиніст корабля Яків Хвіневич згодом згадував, що "уся контрреволюційна маса тремтіла лише від думки, що їх відправлять на "Алмаз"".

Перших заарештованих надіслали на "Алмаз" ще під час вуличних боїв в Одесі 27-30 (14-17) січня 1918 р. Полковник армії УНР, відповідальний працівник штабу Одеської військової округи Михайло Омелянович-Павленко згадував, що у ті дні поширювалася інформація "про страхіття, що робили матроси над українцями. Корабельна "топка" (піч) вже не могла виконувати своїх обовʼязків "автодафе" й "контр-революціонерам" просто привʼязували каменюки до ніг і кидали у море". Його слова підтверджувала й місцева преса. Зокрема, "Одесские новости" розповідали, що у перші дні більшовицької влади в Одесі у різних частинах міста відбулися арешти значної кількості офіцерів та юнкерів, котрі були військовослужбовцями українських підрозділів.

Грізна тінь "Алмаза" супроводжувала життя Одеси і надалі, нависаючи майже неминучою загрозою арешту будь-кого із громадян за найменшої підозри у ворожому ставленні до більшовицької влади. Ситуацію намагалася взяти під свій контроль міська дума. Вона створила спеціальну делегацію для перевірки чуток про випадки самосуду на крейсері та інших локаціях. 10 лютого (28 січня) за присутності представника ревтрибуналу їй дозволили оглянути "Алмаз", але тіл закатованих не було виявлено. На запитання про факти самосуду голова Румчероду і Одеської ради народних комісарів Володимир Юдовський відповів, що йому відомі лише три такі факти, коли позбавили життя службовців царської "охранки". При цьому гласний Микола Циварьов припустив, що найімовірніше на кораблі також загинули українські військові Костянтин Іваницький, Омелян Туз і син військового комісара уряду УНР Віктора Поплавка.

З відновленням української влади у регіоні самоврядні інституції повернулися до ідеї повноцінного встановлення усіх обставин, повʼязаних з можливими вбивствами на бойових кораблях. 15 березня 1918 р. на засіданні ОУМР один із солдат, який пробув під вартою на лінкорі "Синоп" декілька днів, просив спорядити водолазів для підняття з морського дна тіл загиблих. Відповідний наказ ГКК доручав усім урядовим закладам і посадовим особам військового, військово-морського й цивільного відомств, а також громадським організаціям надавати повне сприяння комісії по розслідуванню злодіянь, здійснених в Одесі з 15 січня по 15 березня 1918 р.

16 березня на загальному зібранні усього складу військово-морського суду було прийнято постанову відновити його діяльність. Прокурор суду А.Александров першочергово запропонував слідчому Н. Павловичу відкрити провадження щодо вбивства матросами низки офіцерів на "Синопі" та "Алмазі". Слідство розпочалося того ж дня. Слідчі дії головним чином зосередилися навколо пошуку двох типів доказів, — свідчень очевидців та обстеження потенційного місця злочинів. Це був єдино можливий підхід, адже документальна база була відсутня через позасудові рішення більшовицьких структур або завдяки спонтанним діям матросів, червоногвардійців чи інших осіб, які позбавляли життя затриманих на власний розсуд. Оскільки, за розповідями очевидців, увʼязнених вбивали здебільшого трьома способами — живцем спалювали в пічці корабля, скидали людей з прикріпленим до ніг вантажем на морське дно або у такий спосіб позбавлялися тіл розстріляних, то необхідно було дослідити місця стоянки суден "Алмаз", "Синоп" і "Ростислав" й поблизу Воронцовського маяка зі сподіванням знайти трупи закатованих.

Пошукові роботи тривали з 19 березня й не відразу дали очікуваний результат, пояснюючи відсутність якого А. Александров припустив, що вбивці могли маскувати свої дії і вивозити жертв у відкрите море, а для таких пошуків не вистачало ні технічних ресурсів, ні людей.

Зрештою станом на середину квітня 1918 р. було зʼясовано, що на дні моря орієнтовно знаходилося близько 40 тіл. Більшість з них не могли підняти на берег через приблизно встановлену локацію та брак технічних можливостей, насамперед відсутність

Своєрідним апофеозом історії про пошукові дії стали спомини військового моряка Василя Пилишенка, який переповідав міські легенди про божевілля одного з водолазів С. Коваленка, що, перебуваючи під наглядом лікарів, розповідав про побачене "повільно, робив тривалі паузи, наче пригадуючи деталі. Оповідь <…> змалювала жахливу картину. Після спокійного на початку морської прогулянки обстеження дна його ліхтарик витягнув з темряви значну кількість людей, котрі стояли притримувані за ноги тягарем й погойдувалися. Очі у багатьох були відкриті, в декого обличчя та руки вже були погризені рибами. Сам С. Коваленко опинився у гущі підводного кладовища, а мерці наче штовхали його руками".

Нам не вдалося розшукати в архівосховищах слідчої справи, яка б пролила світло на остаточні результати роботи відповідної комісії. Тому можемо лише припустити, що значна частина оповідей про загиблих базувалася на реальній основі зважаючи на частоту згадок у різних джерелах, але повною мірою відновити кількість загиблих та їхні імена наразі не видається можливим.

Таким чином, вже й після повернення до Одеси української влади та припинення червоного терору, у місті не вщухали розповіді про кривавий слід, який залишили по собі більшовики у січні — березні 1918 р., що створювало сприятливе підґрунтя для формування міфів та легенд революції.