Кого Україна готова амністувати

В українській Конституції є цікава норма: ст. 74 прямо забороняє проводити референдуми щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Якщо у випадку податків та бюджету автори цієї норми побоювалися, що українці будуть занадто розважливими (скупими і жадібними), то в разі амністії - що верх візьмуть емоції: то жалість, чи, навпаки, бажання помститися.

У березні цього року Центр Разумкова провів соцопитування, одним з питань якого було: "чи Підтримуєте ви амністію для всіх учасників сепаратистських рухів, які не скоїли тяжких злочинів?". Думки українців розділилися натроє майже порівну: 31,2% висловилися за амністію, 42,3% - проти, а 26,6% вагалися з відповіддю. Ні прихильників, ні у противників амністії немає переважної переваги, і це зайвий раз (в доповнення до норми Конституції) доводить, що тим, від кого залежить остаточне рішення, потрібно шукати точку опори все ж не в громадській думці, а в більш надійних аргументах.

Проте зараз це питання взагалі не є предметом дискусій, тобто змагання аргументів. Є лише спроби маніпулювати громадською думкою за допомогою гасел та ярликів, що апелюють до тих же почуттів: чи то до співчуття, то до жадобі помсти. Між тим у проблемі амністії є кілька нюансів, для обліку яких потрібні не емоції, а холодний розрахунок.

Шанс закінчиться за місяць

Російський міністр Лавров на зустрічі глав МЗС "нормандської четвірки" в Берліні 11 травня назвав амністію умовою проведення виборів в ОРДЛО. "Ніякі вибори неможливі, поки не буде амністії", - заявив він журналістам після зустрічі. В той же пакет він вписав "рішення про особливий статус Донбасу як у формі закону, так і у формі поправки до Конституції". "Ці аспекти - вибори, статус, конституційна реформа і амністія - взаємопов'язані. На наше переконання, поки цей пакет не узгоджений і не схвалений, а схвалювати його, звичайно ж, повинна Верховна Рада, вибори проводити буде практично неможливо", - повідомив Лавров, звично совравши.

Попри заяви Лаврова, Мінські угоди ніяк не прив'язують амністію до виборів і не вимагають від Києва з ким-небудь її узгоджувати. Там записано: "Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в чинність закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України". Цей закон був прийнятий 16 вересня 2014 р., але спікер Олександр Турчинов його не підписав і не направив на підпис президенту Петру Порошенку. Мінські угоди не вимагають від України що-небудь міняти в цьому законі, а тільки ввести його в дію.

Учасник Тристоронньої контактної групи в Мінську Ірина Геращенко роз'яснила ще одну деталь: "РФ продовжує шантажувати Київ заручниками, вимагаючи амністії бойовиків і прив'язуючи це до іншого пункту Мінських угод - звільнення незаконно утримуваних осіб Думаю, саме ця позиція і є відповіддю на запитання, чому ж зірвалася операція по звільненню заручників на Великдень". Очевидно, Кремль використовує вступ в силу закону про амністію для виправдання будь-яких своїх дій.

Однак було б необачно робити висновок, що раз терористам так потрібен цей закон, то Україні вигідно тягнути з ним як можна довше. У ньому записано, що на звільнення від кримінальної відповідальності можуть розраховувати тільки ті, хто до закінчення місяця з моменту набрання чинності цього закону добровільно здав державним органам або не зберігає вогнепальну зброю, боєприпаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, військову техніку. Після закінчення місячного терміну всі озброєні особи в ОРДЛО будуть вважатися злочинцями вже і Мінськими угодами. Таким чином, цей закон може послужити стимулом до добровільного роззброєння терористів, але для максимального ефекту потрібно вводити його в дію у найбільш слушний момент. Коли саме - це знають військові психологи, і вже точно такі питання повинні вирішуватися не на мітингу під президентською адміністрацією.

Свідки замість ув'язнених

Не менш важливо подивитися на проблему безвідносно до будь-яких переговорів.

У непідписаному законі про амністію визначено перелік злочинів, скоєних в зоні АТО, за які не передбачено звільнення від відповідальності. І цей перелік дуже широкий. Зокрема, там є ст. 113 (диверсія), ст. 115 (умисне вбивство), ч 2 ст 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 147 (захоплення або утримання заручника при обтяжуючих обставинах), ст. 152 (зґвалтування), ст. 187 (розбій), ст. 201 (контрабанда), ст. 258 (теракт), ст. 297 (наруга над могилою або над тілом померлого), ст. 348 (посягання на життя правоохоронця або військовослужбовця) та ін Всього в перелік неамнистируемых увійшли близько двох десятків статей КК України. Було багато юридичної критики цього закону, але одну з оцінок варто процитувати: "Фактично кожен, хто брав активну участь у бойових діях і застосовував зброю проти українських військовослужбовців, не підпадає під амністію". Тобто це аж ніяк не всепрощаючий закон.

Кремлю потрібно багато ненависті між українцями, щоб вони бачили один в одному ворога. Так він сподівається розвалити Україну і заодно довести свою версію, що в 2014-му у нас почалася громадянська війна. Україна наполягає на іншій версії - про російської окупації і маріонетковому режимі колаборантів. Замість десятків тисяч свідчень про своєї вини краще б мати стільки ж свідчень проти російських командирів і кураторів від Суркова. Це головний аргумент за амністію.