В улюбленій тарілці. Чим корисна "дружба" із повсякденним посудом

Мало хто з дорослих людей легко зізнаються в тому, що "знайомі" з посудом, що робить їжу особливо приємною. Проте в рідному будинку більшість із нас майже напевно користується тим, що не випадково підвернулося під руку, а цілком певною тарілкою або кухлем. Утім, домашні зазвичай теж у курсі, який зі столових приладів проходить під грифом "улюблений мамин", а якому віддає перевагу дідусь.

Особливо важливим це знання стає тоді, коли якась із таких "спеціальних" посудин розбивається. Адже замінити її абсолютним "клоном" не завжди можливо, а пошук гідної заміни може перетворитися на справжній квест, якщо наявні у продажу аналоги не мають тієї сукупності форми, обсягу, ваги, а іноді й кольорової гами, яка викличе приємне відчуття: "Це воно!".

Причому якщо раніше вважалося, що найвибагливішими "посудними капризулями" є малюки, то сьогодні пальма першості віддається дорослим. В іншому випадку нам не довелося б спостерігати сучасний вибір глиняної, фаянсової, скляної, склокерамічної і т. д. "тарілкопродукції", що відрізняється за забарвленням, розмірами і навіть геометрією. Більше того, зовсім не виключено, що в недалекому майбутньому ідеї для її нових зразків продукуватимуть не лише дизайнери та технологи, а й, скажімо, фахівці з кінезіології – науки про м'язовий рух людини. А вибір стане не лише справою смаку, зручності та безпеки, але й способом розумно допомогти вирішенню низки внутрішніх проблем.

Не монета, а обробна дошка

З одного боку, тарілка здається чи не найнуднішим атрибутом будь-якого прийому їжі. Але з іншого, важко знайти і загадковіший посуд. Взяти хоча б той факт, що одні джерела називають її найдавнішим, а інші – наймолодшим предметом сервірування.

"Залізним" аргументом останніх є виведення самого слова "тарілка" від назви всесвітньо відомої срібної монети Європи — талер (яке, до речі, завдяки англійському варіанту вимови "далер" у результаті "хрестило" долар). Прославилася вона як довгоживучий засіб внутрішніх та міжнародних платежів: монети талерного типу були в ходу понад 300 років. Але оскільки карбування талера було розпочато в 1518 р. у богемському містечку Іоахімсталер (у 1510 р. після виявлення багатих покладів срібної руди було закладено як поселення рудокопів Таль (від нім. Tal — долина), жителі якого наполягли на додаванні імені святого Іоахіма – гірників), то зрозуміло, що тарілки як такі з'явилися не раніше середини XVI ст.

А раніше, на думку прихильників "тарілкової юності", всі скромно обходилися спільним горщиком із супом-кашею або такою ж стравою з м'ясом, що роздавалося на "одноразовий посуд" у вигляді скибки хліба. Ну а за часів Стародавнього Києва так і взагалі трапезували за столом, який лише натякав на предмети сервірування видовбаними у міцному дереві заглибленнями.

Примітно, що при цьому ті ж автори згадують, що гончарство було одним із перших ремесел, освоєних людством. Більше того, низка із них справедливо зазначає, що у Стародавній Греції та її "культурному спадкоємці" Римі мистецтво створення керамічних судин різних форм, розмірів та призначення вже було надзвичайно високо розвинене.

Словом, як в "одному флаконі" вдається поєднати факти існування цілком тарілкоподібної кераміки з багатотисячолітньою історією та теорії її чи не принципової відсутності в побуті європейців (і тим більше слов'ян) до середини II тисячоліття нашої ери – загадка.

На щастя, у розпорядженні фахівців з історії посуду є інша версія. Відповідно до неї, до "історичної молоді" справді можна віднести певний вид тарілок. Конкретно, що призначені для їжі за допомогою ножа та вилки. Та й то не всякі, а з "шляхетних" матеріалів. Тому що їхні дерев'яні "предки" служили нашим пращурам чи не з часів становлення перших слов'янських держав, що розташовані на території нинішніх Польщ та України, і були призначені для "боротьби" з великими шматками смаженого м'яса. У зв'язку з цим найімовірніше, що словом "тарілка" ми зобов'язані запозиченням польського talerz (вимовляється "талеж"), яке, у свою чергу, походить від латинського taliare — різати. Щоправда, виявивши в сучасному магазині максимально точну копію найдавнішої "тезки" сучасних тарілок, ми, швидше за все, вважали б її невеликою обробною дошкою.

Увесь інший керамічний посуд, що призначений для їжі, існує в нашій історії так давно, що можна сказати — завжди.

Ода мисці

Немає сумнівів, що прямий вплив на гончарські традиції України справила загадкова та давня трипільська культура, що відома також під найменуваннями культура Кукутень, культура розписної кераміки та цивілізація Кукутень-Трипілля. Такі різночитання викликані тим, що трипільські стоянки та великі городища у різний час були виявлені не лише у межах нашої країни, а й на територіях Румунії та Молдови.

Ця цивілізація Дунайсько-Дніпровського міжріччя існувала між 5500-2500 рр. до н. е., що робить її чи не найстарішою на нашій планеті. Адже, наприклад, циліндр-друк Урукського періоду, який вважається найдавнішою з археологічних знахідок Шумера, датується приблизно 3 200 роком до н. е., тоді як вік самих відомих знахідок трипільсько-кукутенського глиняного посуду визначається в діапозоні 3 650-3 450 рр. до н.е.

Зразки трипільської кераміки, що створена ще без допомоги гончарного кола, які збереглися, свідчать про те, що вже в ті часи існувало безліч зразків посуду, що забезпечує зручність не тільки приготування, а й споживання їжі. На це однозначно вказують різнорозмірні миски, горщики, черпаки, деякі з яких могли б знайти застосування навіть у сучасному господарстві. У своєму ж часі конкурентів цих гончарних виробів просто не було.

Що ж до форми обговорюваних "посудин", то найменш оригінальними серед усіх цих артефактів виглядають миски. Адже їхні аналоги з давніх-давен існують буквально у всіх куточках землі і у всіх народів. І навіть те, що деякі з мисок складно відокремити від чаш (найяскравіший приклад – широко поширені у східних культурах піали, які з рівним успіхом підходять для подачі супу, рису та чаю), зайве підтвердження тому, що до кухонної посуди, контури якої нагадують з'єднані "човником" долоні, людство особливо небайдуже.

І тим більше не стали винятком із цього правила народи, які змінили трипільців на землях, що колись належали їм. У домашньому господарстві тих самих слов'ян миси, миски і мисочки грали настільки значну роль, що призначені для зберігання кухонного посуду полиці (а потім шафи) довго називалися мисниками. Навіть пізніше тази і балії (тази з "вушками"), що з'явилися в побуті, по суті, є мисками-переростками.

Не дивно, що і на обідньому столі наших предків найбільш значну роль грали миски: і як ємності для різних страв, і в ролі індивідуальних тарілок. Хоча, безумовно, на подачі останніх могли й заощадити: при невеликій компанії за столом кашу цілком можна було з'їсти із загального казана, мінімізувавши клопіт із миттям посуду.

Тарілка "для параду" та миска для душі

Неймовірну багатовікову популярність керамічних мисок фахівці пояснюють із різних точок зору. Одні – дешевизною (бо після винаходу гончарного кола вони стали максимально простим у виготовленні виробом, з яким міг впоратися навіть підмайстер), інші – зручністю у транспортуванні та зберіганні (оскільки добре складалися стопкою), а треті – універсальністю.

Як не дивно, у певний момент саме всі ці чудові якості зробили миску немодною простушкою, сільським атрибутом. Поштовхом до цього послужило утворення перших європейських мануфактур, що освоїли промислове виробництво фаянсу (Франція, 1580) і порцеляни (Німеччина, 1710). Ця витончена кераміка з білої каолінової глини відразу ж була орієнтована на аристократію, і тому виготовлений з неї посуд повинен був максимально відрізнятися від "селянського". У результаті, надихаючись чужоземними кухонними атрибутами (в основному властивих культурам модного на той час Сходу), європейські майстри максимально далеко втекли від "посудної класики" свого регіону. При цьому їх обідні сервізи та декоративні вироби були такі гарні, що самі стали еталоном посудної індустрії та прикладом для наслідування.

У цьому світлі треба визнати, що в російській мові слово "тарілка" таки може мати не польсько-латинське (як у давньоруській та українській), а німецьке коріння. Адже в чудових сервізах мейсенської порцеляни, яку Російська імперія кінця XVIII ст. закуповувала в неймовірних кількостях (в окремі моменти до 40% всього обсягу виробництва), витонченою заміною "плебейським" мискам стали ємності типу круглих страв (німецькою – teller) різної величини та глибини.

Коли місце царської Росії зайняла нова імперія більшовиків, тарілки лише втратили у витонченості, але не змінили ні основну конструкцію, ні назву. Адже вони стали справжньою знахідкою для громадського харчування, тому що бортик по краю цієї видозміненого блюда дозволяв легко оперувати ним у наповненому стані, не ризикуючи ні обпектися, ні влізти в їжу пальцем. Ну а що було добре у світлі громадського харчування, то наполегливо "просилося" і в будинки, поки глибокі та дрібні тарілки не стали для всіх буденністю.

Щоправда, від незамінних мисок утекти все-таки не вдалося. Але це кухонне начиння (в основному з металу) стало переважно "службовим": миски великого об'єму використовувалися для різних господарських потреб, а малого були "посудом для польових умов" — від армійських навчань до туристичних походів. Керамічні ж стали такою рідкістю, що їхні щасливі володарі вважали їх сімейними реліквіями та всіляко берегли.

Однак після розпаду СРСР становище змінилося. Падіння "залізної завіси" повернуло колишнім країнам-заручникам "імперії зла" можливість вільно взаємодіяти з іншими народами світу та знайомитися з їхньою культурою. А згодом Україна вже рухалася в руслі загальносвітового інтересу до китайської та японської кухні, неможливої без мископодібного (або піалоподібного) столового посуду. Яка, у свою чергу, багатьом здалася настільки привабливою, що це призвело до появи на ринку нового покоління мисок з усіляких сучасних матеріалів.

Коли ж феноменом несподівано високого інтересу до різних видів "мископродукції" зацікавилися психологи, то з'ясували, що на суто емоційному рівні вони сприймаються трохи інакше, ніж тарілки. На думку низки опитаних, апріорі не передбачає "офіційного" прийому їжі за допомогою ножа і вилки чашоподібна посудинка, яку зручно охоплювати долонею, асоціюється зі спокоєм, захищеністю і домашнім затишком, тоді як класична тарілка з бортиком швидше втілює гасло "поводься як належить". Ну а якщо взяти до уваги, що більшість наших сучасників і так живуть в умовах хронічного стресу, то навіть начебто несерйозне почуття "диктату тарілки" їм ні до чого.

І жарти жартами, але в наші дні більша частина тарілок сучасного дизайну втратила горизонтальні борти.

Звичайно, для того щоб однозначно рекомендувати миски, піали та інший споріднений їм посуд як антистресовий, отриманих даних ще замало. Однак поки що розрізнені факти ще чекають на своїх аналітиків, кожен з нас цілком може сам перевірити, чи змінюється його сприйняття їжі залежно від форми, маси, кольору та інших характеристик "обідньої посудини". І якщо так, то зупиніться на тому, що здасться самим-самим. Зрештою, якщо навіть цей "кастінг" ні до чого не приведе, стане корисною вправою на фіксацію та порівняння власних відчуттів. А вміння в них розбиратися для гурмана безцінно.