Ананас від спеки. Як Україна побувала "ананасною житницею" Європи і навіщо нам при літньому достатку привізний тропічний фрукт

Коли температура навколишнього середовища підбирається до позначки +30 °C, хочеш не хочеш починаєш думати про тропіки. Причому навіть не стільки про море і пальми (оскільки ці думки практично несумісні з роботою), скільки про властивий тамтешньому регіону тип харчування. Адже одна справа — знати про користь регулярного поглинання фруктів, овочів і зелені, що називається, головою, а інше — буквально фізично відчувати, що свіжі салати, холодні окрошки і фруктово-ягідні "мішанки" є тією самою їжею, яку очманілий від незвичної спеки організм згоден приймати без особливої огиди.

Ну а в рамках роздумів про "тропічну дієту" важко обійтися без дум про ананас — чи не найважливіший з фруктів так званих країн вічного літа. Власне, якби це було інакше, кілька століть тому на далекому карибському острові Puerto Rico (іспанською це означає Багатий Порт) не "народився" б оригінальний питний склад Piña colada (вимовляється як "пінья коляда") з суміші свіжого ананасового соку, "молочка" недозрілого кокосового горіха і деякої частки місцевого темного рому. У сучасній державі Пуерто-Рико цей мікс має статус національного напою, а в більшості країн світу трансформувався в один з найзнаменитіших і затребуваних літньо-вечеріночних коктейлів "Піна колада".

Звичайно, шалена популярність ананаса, стимулююча все нове заснування його плантацій у всіх регіонах з відповідним кліматом, пов'язана не тільки з гастрономічними властивостями незвичайних плодів. Недарма в сучасних ботанічних довідниках "фруктовий король тропіків" характеризується як харчова, декоративна і технічна культура. Однак якби не чудовий запах і смак ананасних "шишок", то, можливо, доля цінної рослини склалася б зовсім інакше.

"Сосна індіанців"

Як і у випадку з більшістю інших рослин, давно вивезених людиною за межі "материнського" регіону, при пошуку батьківщини ананаса ставку довелося зробити на виявлення місцевості з найбільшим числом дикорослих форм цього представника сімейства бромелієвих (лат. Bromeliaceae). В результаті було встановлено, що "колискою" даної культури є всі тропіко-екваторіальні землі Південної і Центральної Америки.

На жаль, особливості місцевого клімату, що практично виключають тривале збереження будь-якої органіки, і історична відсутність у корінного населення Америки власної писемності не дозволили вченим встановити, коли саме ананас з дикої рослини був перетворений на культурну. З достатньою часткою ймовірності можна говорити тільки про те, що трапилося це, найімовірніше, десь на території Гвіани — регіону на північно-східному узбережжі Південної Америки, землі якої сьогодні належать кільком державам. Незаперечним же фактом є те, що до моменту першого прибуття європейців на Американський континент смачні і ароматні плоди, що приносять корисні "колючки", від Мексики до Бразилії оброблялися вже повсюдно.

Саме тому першою "білою людиною", яка спробували ананас, офіційно вважається легендарний Христофор Колумб. Під враженням від дегустації небачених раніше ласощів першовідкривач Нового Світу в 1493 р. зробив такий запис: "На вигляд схожий на соснову шишку, але вдвічі більший за розмірами, цей фрукт чудовий на смак, м'який і дуже корисний".

Без особливих викрутасів назвавши нового "знайомця" piña de Indes (в буквальному перекладі з іспанської "сосна індіанців"), великий мореплавець вирішив доставити його зразки в Європу. Проте на той момент, як експедиція повернулося до Кастилії, "в живих" залишився один-єдиний плід, який, згідно зі свідоцтвом італо-іспанського історика П'єтро Мартіре д'Ангьєра (італ. Pietro Martire d'Anghiera, 1457-1526), був вручений самому королю Фернандо II. Після чого монарх заявив придворним, що це найкраще з усього, що він пробував.

Проте офіційного ботанічного "хрещення" від іспанців рослина так і не отримала. Однак в 1555 р. перший французький дослідник Нового Світу Андре Теве (фр. André Thevet) зафіксував слова nanas і comosus, що мовою індійців тупі-гуарані (аборигенів Бразилії, Болівії, Парагваю та Аргентини) означало "чудовий фрукт" і "чубчик". Таким чином, наукове латинське ім'я ананаса Ananas comosus стало позначати "чудовий фрукт з чубчиком".

Утім, ряд інших джерел пов'язує назву "ананас" з узятим з іншого індіанського діалекту виразом ana-ana, тобто "запах запахів". Тому не виключено, що в даному разі за непоясненою примхою долі до однієї і тієї ж назви запашного супліддя "сосни індіанців" різні "старосвітські" народи прийшли відразу з декількох сторін. Непрямим чином, до речі, цю версію підтверджує той факт, що в більшості відомих мов ім'я ананаса звучить схоже. Фактично єдиним винятком з цього правила є англійці, які наполегливо іменують тропічний скарб pineapple, тобто сосна-яблуко.

Королівський фрукт

Незабутнє враження, яке смак і запах ананасних суплідь (а з точки зору ботаніки ці жорсткокорі "шишки", як і "ягоди" малини, шовковиці, ожини тощо, характеризуються саме так) справляли на нових господарів Америки, не могло не надихнути останніх на спроби поширити ананас на територію інших колоній з відповідним кліматом. В результаті вже в XVI столітті він був завезений до Індії (за одними джерелами, в 1548 р., за іншими — в 1578 р.) і на Філіппіни, де несподівано став джерелом не тільки смачних плодів, а й оригінальної тканини, що виготовляється з луб'яного волокна зрілого ананасного листя. Напівпрозора, але при цьому досить жорстка, сьогодні вона відома як пайна (англ. Pina cloth) — один з улюблених матеріалів іменитих дизайнерів, які роблять ставку на органічні вироби ручної роботи.

А в XVII столітті ананасові плантації з'явилися в Індонезії, Малайзії, Південній Африці та Австралії. Що, втім, все одно не вирішило проблему доставки чудесних плодів у Європу, оскільки навіть найшвидші вітрильники були в дорозі занадто довго, щоб цінний вантаж вдалося довезти не зіпсованим.

Тому приблизно до середини того ж століття європейцям, які пристрасно мріють про смак ананасів, стало остаточно зрозуміло, що виробництво екзотичних "шишкояблук" доведеться якось організовувати на місцях. Тим більше що у знаті саме увійшли в моду так звані зимові сади, і вона азартно змагалася в їх величині, вишуканості і здатності перетворюватися в оригінальну вітальню, салон і бальний зал.

Швидше за всіх завдання отримання першого посадочного матеріалу для майбутніх ананасних теплиць "блакитної крові" вирішили наймогутніші морські держави свого часу — Британія і Голландія. Однак незабаром з'ясувалося, що красива оранжерея з "екзотичним" кліматом аж ніяк не гарантує успіх у вирощуванні ананасів. І поки методом проб і помилок для заморських капризуль не було створено специфічний "інкубатор" зі зволожених трісок або соломи, що повільно пріють, всі спроби схилити їх до плодоношення були безрезультатні.

Однак у 1672 р. садівнику Джону Роузу нарешті вдалося неможливе, і перший їстівний плід європейського ананаса був з пошаною вручений англійському королю Карлу II. Цю історичну мить зобразив тодішній придворний живописець, нідерландський художник і гравер Хендрік Данкертс (нід. Hendrick Danckerts, 1625–1680).

Забавно, що саме до цього моменту власники голландських теплиць вирішили, що ананасна метушня не варта свічок. Тому весь посадковий матеріал, від якого так до речі вирішили позбутися вчорашні конкуренти, був викуплений для оранжереї Віндзорського замку.

Ну і, звичайно ж, слідом за королем палкою пристрастю до ананасів негайно загорілися кращі люди держави. Причому не тільки на рівні облаштування "кишенькового" ананасового господарства, а й методом маніфестації ананасних мотивів в оформленні маєтків. Іноді навіть одразу архітектурному. В усякому разі саме так вчинив лорд Чарльз Мюррей, спеціально для якого в 1686 р. був створений успадковуваний перський титул "граф Данмор". З його легкої руки шотландськи маєток Данмор і в наші дні захоплює відвідувачів незвичайною башточкою у вигляді ананаса.

Французькому ж королю Людовику XV чудовий тропічний плід вперше в житті довелося скуштувати лише в 1733 р. Результатом цього гастрономічного досвіду стало повеління негайно приступити до підготовки експедиції до Південної Америки — за саджанцями чудової культури, а заодно створити спеціальний комітет кулінарів для розробки нових страв, в рецепті яких повинні бути присутніми ананаси. І "всього" 18 років по тому (в 1751 р.) відбулося свято, присвячене прибуттю у Версаль жаданих ананасних "діток".

Ну а в 1767 р. члену Французької академії наук і Лондонського королівського товариства, вченому-ботаніку Бернaру де Жюссьє (фр. Bernard de Jussieu) вдалося "приручити" ананаси настільки, щоб забезпечити їх безперервне постачання до палацового столу.

Про життя і смерть українських ананасів

Досвід успішного освоєння тепличного виробництва ананасів, помножений на їх "королівську" біографію, викликав справжню епідемію вирощування ананасів в умовах помірного клімату. Екзотичні плоди власного врожаю стали чимось на кшталт кваліфікаційної ознаки знатного будинку, тому завести відповідне господарство прагнули всі, хто бажав бути прийнятим у вищому світі Європи.

Ну а оскільки в XIX столітті завдяки укладенню ряду угод проти наполеонівської Франції Російська імперія почала зараховувати до європейських держав і себе, то ананасна мода захопила і "вершки" її суспільства. І нехай прилучення до смаку "сосни індіанців" спочатку не обходилося без конфузів (на кшталт спроби вводити її до складу супів і гарнірів, оскільки через незвичайну зовнішність "модну іноземку" то тут, то там приймали не за десертний плід, а за овочеву культуру), в результаті у неї з'явилося чимало шанувальників.

Найбільш же вражаючі успіхи в ананасному виробництві демонстрували теплиці України. До початку ХХ століття тільки в європейські країни звідти щорічно поставлялося під 50 т (точніше, близько 3 тис. пудів) запашних ароматних "шишок".

На жаль, коли в 1917 р. над вчорашньою імперією простяглася влада більшовиків, "програмно-революційний" двовірш Маяковського "Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй" практично відразу поставив тропічний плід поза законом. Причому так грунтовно, що до краху СРСР левова частка громадян цієї держави не могла похвалитися особистим знайомством зі смаком "буржуйської" екзотики.

Насолода без заборон

Коли разом з "залізною завісою" природним чином зникла і негласна заборона на ананаси, "наша людина" не без подиву виявила, що їх запашні "шишки", як і банани, можуть цілий рік бути присутніми у вільному продажу. Причому за цілком прийнятними цінами, незважаючи не те що везуть здалеку. Що, безумовно, не заважає ентузіастам організовувати тепличні господарства, що спеціалізуються на виробництві різних теплолюбних культур.

Тим більше що зараз супліддя ананаса належать до найбільш затребуваних фруктів світу (на їх частку припадає близько 20% ринку всіх тропічних смаколиків) і високо цінуються не тільки гурманами, але й медиками різних спеціалізацій — від дієтологів до хірургів. Адже, крім вражаючого набору органічних кислот, вітамінів і мікроелементів, у них, як і в усіх інших частинах рослини Ananas comosus, присутній унікальний фермент бромелаїн, який ефективно розщеплює білки, в тому числі ті, що надходять з їжею. Специфічне поколювання губ і язика, яке виникає при вживанні надмірної кількості стиглих "королівських фруктів" і майже будь-якого — злегка недозрілих, саме і зумовлені дією цієї речовини.

Його ж "талантами" пояснюється й те, що регулярне включення ананаса в їжу не тільки різко полегшує травлення і покращує обмін речовин, але й сприяє розрідженню крові. Саме тому "королівський фрукт" об'єктивно допомагає легше переносити спеку, а заодно і позбуватися зайвих кілограмів.

На щастя, в даний час унікальний ананасовий ензим (причому окремо з стебел і з плодів) розсекречений і вивчений настільки, щоб стати важливою частиною цілого ряду фармакологічних препаратів, у тому числі протизапальної і репараційної ("тканиновідновлюваної") дії. У світлі цього, до речі, досвід індіанців, які традиційно лікували за допомогою ананасового стебла (де бромелаїн накопичується в максимальній концентрації) удари, вивихи і деякі рани, почав сприйматися абсолютно по-новому.

Застосовується ананасовий фермент і в харчовій промисловості: за його допомогою, наприклад, можна розм'якшити найжорсткіше м'ясо.

Але, звичайно, справжні кулінари, як і справжні гурмани, вважають за краще мати справу з "живою" ананасною м'якоттю, здатною прикрасити не тільки практично будь-який десерт, але й безліч страв з м'ясом, рибою і морепродуктами.

Ну а наскільки страви з ананасом і в нашій смузі гідні іміджу "їжі від спеки", доведеться перевіряти самостійно. За прогнозом, погода для цього буде поки що цілком придатною.