Східне і західне Різдво. Коли насправді народився Ісус Христос

Важкі будні першохристиян

Почнемо з того, що першохристияни Різдво не відзначали і тим більше не святкували. Зовсім. У них взагалі не було свят. Зокрема, згідно з роботами теолога Орігена, автора поняття "боголюдина", в III ст. християни відзначали тільки неділю (щотижня), п'ятницю перед Великоднем, Великдень і п'ятидесятницю. Акцентуємо — саме відзначали, а не святкували. Не дарма римський філософ-платоніки, найвідоміший античний критик християнства Цельс, який жив у другій половині II ст., у своїй книзі "Істинне слово", крім інших звинувачень на адресу послідовників нової релігії, ставив їм у провину і відсутність свят.

Утім, зовсім ранні першохристияни відзначали старозавітні Песах і день суботній. Але незабаром поділ між шанувальниками Старого і Нового Заповіту стало незворотнім. Що цікаво — тут не обійшлося без грошового питання.

Кожен дорослий чоловік-єврей добровільно платив податок на храм — 2 драхми щорічно. Платили цей податок і Ісус з апостолами. Про це є згадка в Євангелії від Матвія (17: 24-27). Викладемо цей епізод коротко — в Капернаумі складальник храмового податку вимагав у Петра сплатити податок за себе і Ісуса. Після цього Ісус відправив Симона вудити рибу, мовляв, у роті першої ж спійманої риби виявиться статер — монета в 4 драхми (саме необхідна сума). Статер у рибі, звичайно, знайшовся, і податок був сплачений.

Після руйнування храму в 70 р. н. е. імператор Веспасіан зберіг храмовий податок, але вже під назвою Fiscus Judaicus. Правда, зовсім не як добровільний, до того ж поширивши його на жінок і дітей. Зібрані гроші йшли на користь храму Юпітера Капітолійського, що є для римлян символом влади, сили і вічності Риму. У цьому храмі, зокрема, засідав Сенат. Для іудеїв передача грошей на язичницький храм була злочинним порушенням заповідей, але що робити?

Найбільш жорстко Fiscus Judaicus стягувався під час правління імператора Доміціана (81–96 рр. н. е.), при якому ним обклали ще й людей, які ведуть "іудейський спосіб життя". Тобто навіть язичницькі секти, ідеологія яких увібрала в себе елементи іудаїзму, а також першохристиян. Це стало останнім поштовхом до остаточного розлучення християнства (яке до того вважалося однією з численних сект усередині іудаїзму) і шанувальників Старого Заповіту. Сам податок був необтяжливим, але віддавати гроші на язичницький храм було неприйнятно, тому християнські громади офіційно звернулися до імператора з проханням вважати їх віровчення абсолютно окремою від іудаїзму релігією.

Приблизно в цей же час християни переносять день поклоніння Богові з суботи на неділю — день, коли воскрес Христос. Це, зауважимо, повністю вкладалося і в язичницьку традицію Риму. У римлян це був день поклоніння божественному Сонцю, що досі зафіксовано в англійській — Sunday і німецькій — Sonntag. Коли християнство стало державною релігією, цілком язичницьке Сонце одразу ж християнізували. Сонце, посилаючись на Книгу пророка Малахія (4: 2), наказали вважати втіленням Христа: "А для вас, хто Ймення Мойого боїться, зійде Сонце Правди та зціленняв променях Його..." Факт запам'ятаємо — це теж важливо в ключі історії виникнення свята Різдва.

Немає життя без свята

Нова державна релігія заволоділа масами не відразу. Язичницькі традиції ще довго жили і процвітали. Знову ж, гнана "катакомбна" церква за визначенням не могла мати гучних і пишних святкувань, у чому відверто програвала попередницям з їх виробленою і відточеною протягом століть яскравою і барвистою драматургією урочистостей і містерій.

Навіть ті, хто прийняв християнство, за звичкою святкували старі свята (щоб зрозуміти, наскільки традиції свят живучі, досить згадати наш Старий Новий рік). Ттеолог і письменник Квінт Септимій Флоренс Тертуліан, перший, хто висловив концепцію Святої Трійці, який жив у II ст., в книзі "Про ідолопоклонство" дорікав своїх, на той момент ще "катакомбних", одновірців за участь в святковому оформленні своїх осель: "Під час язичницьких торжеств будинки у християн і двері біля будинків їх відрізняються тепер більше, ніж у язичників, безліччю світильників і лаврових вінків...". І далі:" Нехай інші запалюють світильники, що не становлять світла істини; нехай інші вішають на дверях лаврові вінки, які колись будуть палити людей, що загрожують вже й нині вічним вогнем".

Звернімо увагу — це було сказано за сторіччя до того, як християнство стало державною релігією. Ситуація цікава — з одного боку, віруючі в ім'я Христа були готові опинитися на арені Колізею, а з іншого — душа бажала свята. Якщо для найревніших вистачало урочистого читання Євангелій в колі однодумців, то звичайним людям хотілося ще й чогось великого і яскравого. Тим більше що свята з усіма супутніми дійствами відігравали величезну роль у житті як індивідуумів, так і суспільства загалом. Люди вже не вірили в старих богів, але віночки і ілюмінація — це ж так красиво і урочисто. Тут пригадується пізньорадянський Першотравень, коли народу вже стали глибоко байдужі брехливі гасла, а на перше місце вийшли кульки, квіти, оркестри, демонстрація обновок колегам і самогон під шашличок на маївці.

Язичницькі свята масово фіксувалися й після перемоги християнства. Спочатку влада і церква з цим спробували боротися заборонами, але зрозумівши, що грізне "не можна" нітрохи не допомагає, вирішили просто очолити процес, перетворивши язичницькі свята в християнські. Тим більше що державна релігія гостро потребувала власних свят, супроводжуваних настільки улюбленими широкими масами пишними церемоніями, ходами та іншою мішурою. Плебс жадав шоу.

Різдво Христове замість Різдва Непереможного Сонця

День зимового сонцестояння, після якого в північній півкулі починає збільшуватися день, широко відзначали майже всі народи Європи чи не з кам'яного віку. Святкували його і в Римській імперії. Зокрема, в 45 р. до н. е. Юлій Цезар у своєму юліанському календарі встановив 25 грудня як дату зимового сонцестояння, але свято тоді було з розряду напівофіційних. Його формалізували тільки близько 273 р., коли імператор Авреліан на 25 грудня узаконив свято Dies Natalis Solis Invicti — Різдво Непереможного Сонця.

Тим часом першохристияни Різдво Христове, повторимося, взагалі не святкували. По-перше, в античному світі дні народження практично не відзначали. По-друге, точний день і навіть рік народження Христа досі невідомі — встановлено лише, що це сталося між 7 р. до н. е. і 4 р н. е. В Євангеліях немає ніяких конкретних вказівок з цього приводу. Присвячені Різдву сюжети в християнському образотворчому мистецтві вперше з'являються тільки з VI ст.

До слова, забігаючи наперед, зазначимо, що, виходячи з Євангелій, Христос ніяк не міг народитися в грудні–січні. Звичайно, клімат в Юдеї досить теплий. Особливо порівняно з нашим. Але все одно взимку там досить холодно плюс затяжні дощі. Призначати на такий період перепис, коли кожен повинен з'явитися на місце народження, недоцільно, тим більше в Юдеї, що балансує на межі чергового бунту. Кому потрібно розпалювати незадоволення на рівному місці?

Багато дослідників звертають увагу і на пастухів, які прийшли привітати народженого Месію: "Були на полі пастухи, які несли нічну варту біля стада свого" (Євангеліє від Луки, 2: 8). Ось тільки в грудні–січні, враховуючи погоду, ніхто стада на випас в поля не виводив. У цей час в Юдеї живність тримали або в кошарах, або в численних печерах.

Отже, спочатку Різдво Христове почали відзначали 6 січня, одночасно зі святом Богоявлення, або Водохреща, що зʼявилося ще в III ст. Історики і богослови досі сперечаються, коли ж церква замінила Dies Natalis Solis Invicti на Dies Natalis Christi Invicti. Є згадки, що Різдво Непереможного Сонця в Римі відзначали ще в 336 р. Східні Церкви (які пізніше стали православними) почали святкувати Різдво Христове дещо пізніше. Тут варто згадати яскраву проповідь Іоанна Златоуста про "день народження Спасителя нашого Ісуса Христа... кілька років тому перенесений з Заходу", виголошену ним у Антіохії 25 грудня 386 р. У Східних Церквах святкування Різдва ледве приживалося. В Єгипті стараннями св. Кирила воно утвердилося лише в 433 р. У Палестині це сталося взагалі тільки в останній третині VI ст., і то лише після указу імператора Юстініана I.

До "календарного розколу" 1588 р. всі християнські церкви колядували в один день — 25 грудня за юліанським календарем (інших в Європі і не було). Але потім Папа Римський Григорій XIII ввів більш точний календар, який отримав назву григоріанського. Східні ж Церкви продовжили користуватися юліанським. Якщо врахувати розбіжність в календарях, то православне Різдво встигло випасти на 4, 5, 6 і 7 числа григоріанського січня. А починаючи з 2101 р. колядувати доведеться вже 8 січня. З огляду на це сакралізація цифри 7 виглядає не дуже переконливо.

Загалом же, виходячи їх викладеного, можна зробити такі висновки.

1. Прив'язка Різдва до певного дня штучна, але це ніяк не впливає на духовний зміст свята, була б віра.
2. Протистояння 25 грудня і 7 січня не має ніякого відношення до віри, християнства і Христа — це виключно данина усталеній традиції і звичці.
3. Христос Ся рождає! Славімо його!