Без князьків і корольків. Як українці від своєї шляхти відмовилися

Українці люблять журитися над своєю історією. Насправді, все не настільки сумно. Більш того, навіть оптимістично. У всякому разі — не гірше, ніж у інших, а в деяких аспектах навіть краще. Просто в одвічній дилемі про склянку батьки-засновники вітчизняної історіографії вибрали опцію "наполовину порожня".

Історичне рішення Грушевського

В середині в XIX ст. з початком формування української політичної нації перед представниками "хлопоманської" інтелігенції гостро стало питання про створення національної ідеї, національного міфу і написання національної же історії. У всіх згаданих випадках спершу потрібно було визначитися, що собою являє українська нація.

Народівці Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович та інші в силу ряду обставин були зачаровані "простим народом". Селяни в їхніх очах всіляко ідеалізувалися і оголошувалися головними носіями українськості, духовності та моральності. Цілком в російському дусі, зауважимо, з його народністю і скріпами. Згодом на це наклалося масове захоплення соціалістичними ідеями і популярність тези про нібито безбуржуазності української нації. Мовляв, українці — природні демократи і мало не генетичні соціалісти, бо нашому народу не властива експлуатація людини людиною, — таким "неподобством" в межах України промишляли виключно богомерзькі ляхи, москалі, німці і жиди.

Михайло Грушевський, хрещений батько нинішньої концепції історії України, був типовим представником соціалістів-народників. Коли він зайнявся написанням історії України, перед ним тут же на повний зріст постало завдання — як виділити історію власне українців з усіх інших племен і народів, що століттями проживали на її землях? Анітрохи не вагаючись, Михайло Сергійович проголосив українцями лише людей, що розмовляють українською мовою і православних за віросповіданням, — тобто козаків, селян і частину міщанства. Історію з православ'ям Грушевський практично "списав" з ідеології Російської імперії: "Бути росіянином — значить бути православним. Бути православним — означає бути російським".

Історіограф, що пише історію свого народу, свідомо чи несвідомо намагається показати його з найкращої сторони, більш чесним, благородним, духовним, розумним, працьовитим, ніж сусіди. Начебто "наші хоробрі розвідники" — і "їх підлі шпигуни". В силу соціалістичного світогляду і ідеологічної установки на безбуржуазність, виняток експлуататорських класів і станів з лона українства в очах соціаліста Грушевського було для українців величезним плюсом. В результаті легким розчерком пера велика частина української шляхти виявилася викинутою за борт. Що сумно — це спрацювало. Раніше поняття "шляхтич" було абсолютно позанаціональним, спочатку визначальним виключно стан і не більше того, а сьогодні суспільна свідомість сприймає це поняття як синонім етноніма "поляк".

"Наш" і "не наш" Вишневецький

Тут перенесемося "за поребрик". В кінці XVIII ст. і на протязі майже всього ХІХ ст. культурна, побутова, та й мовна прірва між великоросійським дворянством і селянством була на порядок глибша і ширша, ніж між шляхтою Речі Посполитої і простолюдинами. У Росії відмінність в костюмі було абсолютною, а в мові аристократи взагалі воліли французький. Дворяни і селяни фактично були різними народами, але при цьому жодному російському історикові навіть в голову не приходило їх розділяти. А ось у нас такий поділ успішно відбувся.

Звідси випливають парадоксальні трактування, коли, наприклад, Дмитро (Байда) Вишневецький — це абсолютно наша людина, славний козаче, засновник Січі і герой численних пісень і дум. Але його нащадок — Ярема-Михайло Вишневецький, перший в роду прийняв католицизм, — вже "не наш". Хід війни військ Богдана Хмельницького проти Вишневецького — це "українська історія" і боротьба за Державу, а такі ж українці з протилежного боку — вже "поляки" і "поневолювачі".

До речі, Вишневеччина (так називалися маєтності магната) розмірами перевищувала середньостатистичну західноєвропейську країну і стараннями Яреми-Михайла Вишневецького стала одним з найбільш процвітаючих куточків Європи взагалі. За 16 років існування Вишневеччини чисельність населення там збільшилася з 4,5 тис. до 230 тис. чоловік. Ставши католиком, магнат не тільки не зробив жодного кроку по насадженню католицизму на підвладних землях, але і продовжував всіляко підтримувати православну церкву.

Крім того, він активно втрутився в конфлікт між двома православними митрополитами: Ісаєю Копинським і Петром Могилою (останній був Вишневецькому двоюрідним дядьком). Копинський орієнтувався на Москву і прагнув підпорядкувати Київську митрополію Московському патріархату. Петро Могила, навпаки, мав намір створити самостійний Київський патріархат. Вишневецький активно підтримав свого родича, за що тут же отримав відповідь — інспіроване Москвою антифеодальне повстання козаків під керівництвом Павла Павлюка. За свідченням польського хроніста Шимона Окольського, Павлюк мав намір з'єднатися з донськими козаками і перейти в підданство Московської держави.

Цікава ситуація, так? Не наш "польський" (або ж "ополячений") магнат виступає за незалежну українську церкву, розвиває економіку і ремесла, облаштовує православні монастирі, школи, громадські місця... І він же — поневолювач. А ось козаки Павлюка, що розоряють все на своєму шляху і спраглі податися під руку "православного царя", — це "наші", борці за свободу.

Чим займалася українська шляхта

З найбагатших магнатських родів українського походження варто згадати хоча б Чарторийських, Сангушків, Тишкевичів, Заславських, Збаразьких, Сенявських, тих же Вишневецьких. У Варшаві та Кракові їх заздрісно називали "українськими корольками". З усіх древніх русько-литовських (україно-білоруських) пологів у нас "своїми" повністю визнали, здається, тільки Острозьких.

Слід пам'ятати, що навіть абсолютно польські, на перший погляд, прізвища, начебто Замойських, Калиновських або всюдисущих Потоцьких в результаті численних шлюбів з представниками руських пологів мали більше української крові, ніж польської. Чудовим прикладом цього може послужити Микола Василь Потоцький (1707-1782). Він був особою неоднозначною, вибуховим і скандальним, але на старості років стримав запал, перейшов на українську мову, навіть одягався як козак і став одним з найбільш щедрих меценатів в Речі Посполитої. За його гроші були побудовані такі українські (уніатські) храми: Церква Успіння Пресвятої Діви Марії в Городенці, Воздвиженська і Покровська церква в Бучачі (в цьому ж місті він поставив і знамениту ратушу, одну з найкрасивіших в Європі). У багатьох храмах на його кошти були поставлені іконостаси. Власне, Миколі Василю ми повинні бути вдячні за феномен Георга Пінзеля — його придворного скульптора. І головне, саме на гроші Потоцького було здійснено масштабне будівництво в Почаєві. Саме завдяки йому з'явився один з найбільших в Україні монастирських комплексів. На це було виділено астрономічна на ті часи сума 2,2 млн злотих. Одночасно кожному з монастирів ордена св. Василія Великого було виділено по 30 тис. злотих, що теж немало. Останні роки свого життя Микола Василь Потоцький, постригшись в ченці, провів в Почаєві. Там і похований.

Але головним заняттям шляхти все ж була війна. Саме шляхта разом з козаками обороняла українські землі від татар, турків, волохів і московитів. Але це вже "не наша" історія, і всі їхні славні і гучні перемоги, виходить, теж "не наші". Наші — тільки невдалі повстання.

Всі перемоги і досягнення часів Речі Посполитої були подаровані полякам. Втім, більшу частину досягнень українців часів Російської імперії та СРСР ми теж успішно віддали російським. І виходить, що майже всі середньовічно-ренесансні історичні пам'ятники на Правобережжі — це поляки збудували, а українців там ніби й не було. Польські туристи приїжджають і захоплюються красотами всходніх кресов, а на аборигенів дивляться зверхньо. Ми ж заводимо пісню про козаків, замість того щоб з повним правом повернути собі українську спадщину Речі Посполитої, яка, нагадаємо, зовсім не те саме, що Польща, а союзна держава трьох слов'янських народів. І таки да, з точки зору що писаного, що звичаєве права, на момент свого існування як країна-поневолювач ніким не розглядалася.

Правда, переглядаючи історію, доведеться переосмислити і ряд ключових міфів. Наприклад, "Визвольну війну під проводом Хмельницького" доведеться визнати громадянською і соціально-релігійною. Тому що по обидва боки воювали українці. Тільки з боку Хмельницького — православні козаки і селяни, а з "королівської" — українська шляхта і українці греко- і римо-католики.