Союз кінця світу. Як СРСР і КНР замишляли захоплення планети

Чути на Волзі голос Янцзи,

Бачать китайці сяйво Кремля;

Не боїмось ми воєнної грози;

Воля народів сильніш, ніж гроза;

Перемогу нашу славить Земля.

Радянський марш "Москва – Пекін", 1949 р.

Нинішній похмурий альянс КНР і Росії, про який Путін казав, що відносини сторін  набули безпрецедентного характеру, змушує згадати про те, що Владімір Владіміровіч або помиляється, або, як завжди, лукавить. Адже на початку 1950-х Москва та Пекін готувалися спільно розпочати Третю світову війну, щоб поневолити людство. Ледь не кожному жителеві колишнього СРСР знайомі перші рядки маршу, красномовний уривок з якого винесено в епіграф — "Росіянин із китайцем брати довіку". Але мало кому відомо, що цей твір був частиною пропагандистської підготовки апокаліпсису. Ключовим дипломатичним кроком на шляху до нього став радянсько-китайський договір про дружбу, союз і взаємну допомогу 14 лютого 1950 року. Зараз мало хто згадує про нього, на відміну від, скажімо, Пакту Молотова-Ріббентропа — найвідомішого успіху сталінської політики "розділяй і володарюй". Проте, як і у випадку із змовою Сталіна з Гітлером, наслідки угоди Москва-Пекін, що проявилися вже того ж календарного року, стали не менш кривавими – принаймні в короткостроковій перспективі. Що ж стосується задуму його автора, то сила цього документу мала б перевищувати сукупне значення двох сталінських угод, що відкрили дорогу Другій Світовій війні в Європі й на Тихому океані – зазначеного пакту вусатих тиранів плюс договору Молотова-Мацуока 1941 року.

Сталінські заготовки

Передісторію цієї події слід розпочати з першої половини 1940-х: в ході Другої світової війни Сталін в Китаї підтримував одночасно обох злих ворогів – як Чан Кайши, так і Мао Цзедуна в їхній боротьбі проти Японії – але робив це обережно, щоб не викликати заходів у відповідь з боку Країни висхідного сонця безпосередньо проти СРСР. 14 серпня 1945-го Сталін навіть уклав з Гомінданом договір про дружбу і союз.

Підтримка СРСР комуністів у громадянській війні в Китаї в 1945-1948 роках була обмеженою – Кремль прагнув уникнути гострої реакції США. Проте навіть надана радянська допомога стала для Мао вирішальною.

Хрущов згадував: "У результаті розгрому Японії її Квантунська армія, склавши зброю, залишила нам величезну кількість трофеїв. Значна їх частина, особливо бойова техніка, була передана китайським комуністам. У нас була домовленість щодо цієї зброї з союзниками в тому сенсі, що ми не мали права передавати її жодному з угрупувань, що воюють в Китаї. Тому її треба було передати Мао так, щоб не склалося враження, що ми порушили зобов'язання. І от ми її кудись завозили, люди Мао нібито "викрадали" її й озброювали свою армію". Після низки перемог червоних над військами Гоміндану підтримка Сталіним Національно-визвольної армії Китаю (НВАК) набувала все відкритіших форм. Він підбадьорював Мао перед лицем США. Навесні 1949 року вождь відправив телеграму керівнику радянських військових фахівців в Китаї Івану Ковальову для передачі китайській стороні: "Війна не вигідна імперіалістам. Криза в них почалася, вони воювати не готові. Атомною бомбою лякають, але ми її не боїмося. Матеріальних умов для нападу, для розв'язування війни немає".

З надходженням на озброєння у війська винищувачів Міг-15 атомний контрудар з боку США став для СРСР не настільки страшним, як раніше. Радянська ядерна бомба, випробування якої відбулося 29 серпня 1949 року, на той момент була радше психологічним козирем, ніж оперативним засобом. Її вибух для наочності записали на кіноплівку і показали високим гостям з Пекіна.

Сталін незмінно бачив в червоному Китаї ударний інструмент проти світу демократії, що показують його переговори з Мао 16 грудня 1949 року в Москві, куди великий керманич приїхав вже повноправним правителем Піднебесної. Коли Мао повідомив "старшого брата", що країни Заходу побоюються вторгнення НВАК, що підійшла до кордонів незалежної Бірми, а також Лаосу і В'єтнаму – тодішніх французьких колоній – Сталін аж ніяк не радив заспокоювати Захід: "Можна було б пустити чутки, що Ви готуєтеся перейти кордон і таким чином полякати імперіалістів".

Крім того, в якості одного з робочих варіантів Джугашвілі пропонував і удар по Тайваню: "Можна було б відібрати роту десантників, розпропагандувати їх, закинути на Формозу і через них організувати повстання на острові".

Та й землі, що були під прямою юрисдикцією Британії, розглядалися як одна з больових точок, де можна нагнітати міжнародну напругу: "Якщо, наприклад, знадобиться натиснути на Англію, то це можна зробити, удавшись до конфлікту Гуандунської провінції з Гонконгом. А для врегулювання такого конфлікту в якості посередника міг би виступити Мао Цзедун".

Шлях до апокаліпсису

13 січня 1950 року делегація СРСР, на подив усього світу, почала бойкот Ради безпеки ООН, використовуючи як привід те, що там засідав представник Гоміндану, а не КНР.

Одночасно з цим Сталін підштовхував Пекін до нових загарбань: 22 січня 1950 року в ході зустрічі з Великим керманичем він похвалив його задум агресії проти незалежної гірської теократії: "Це добре, що Ви готуєтеся до наступу. Тібетців потрібно взяти в руки".

В ході січневих переговорів вождь обіцяв контрагенту вагому допомогу штабними працівниками, військовими інструкторами, кораблями для навчання кадрів ВМФ, а також трьохсотмільйонний доларовий кредит – насамперед для закупівлі смертоносних товарів у самого СРСР. На базі радянських моделей КНР почала стрімко створювати свої ВПС, які незабаром стали третіми за могутністю у світі.

Прораховуючи різні варіанти тиску на "буржуїв", Сталін в ці місяці схилявся до завдання основного удару в Кореї, про що до пори повідомляв Мао не повною мірою. За п'ять днів до підписання договору Вишинський — Чжоу Еньлай московський деспот надіслав послу в КНДР Терентію Штикову телеграму: "Відвідайте Кім Ір Сена і усно скажіть йому, що… можуть приступати до формування додаткових трьох дивізій. Він може звернутися з проханням про використання в 1950 року кредиту, відпущеного на 1951 рік".

При цьому пакт Вишинський — Чжоу Еньлай, по суті, був спрямований проти США, які тоді були основною силою, що окупувала Країну висхідного сонця, що до 1952 року мала навіть де-юре обмежений суверенітет. А зумисне розпливчасті формулювання документу 14 лютого дозволяли записати в посіпаки "самураїв", взагалі кого завгодно: "Обидві Договірні Сторони зобов'язуються, що ними спільно робитимуться усі наявні в їх розпорядженні необхідні заходи з метою недопущення повторення агресії і порушення миру з боку Японії або будь-якої іншої держави, яка прямо або опосередковано об'єдналася б з Японією в актах агресії. У разі, якщо одна з Договірних Сторін зазнає нападу з боку Японії або союзних з нею держав, і вона виявиться, таким чином, у стані війни, то інша Договірна Сторона негайно надасть військову та іншу допомогу усіма наявними в її розпорядженні засобами".

Угода набула чинності через два місяці – 11 квітня, а ще через місяць Сталін направив радянському послу в Пекіні телеграму для Мао: "У бесіді з корейськими товаришами Філіппов (один із псевдонімів Джугашвілі. — О. Г.) і його друзі висловили думку, що в силу міжнародного стану, який змінився, (читай — набуття чинності договору КНР-СРСР. — О. Г.), вони згодні з пропозицією корейців приступити до об'єднання". Великий керманич, повністю залежний від радянських постачань верстатів і військової техніки, підтримав пропозицію.

25 червня потяг з озброєними солдатами 6-ої дивізії в'їхав прямо з території Півночі в зайняте півдняками місто Кесон — за ніч комуністи по-тихому відновили залізничні колії на розмежувальній смузі; артпідготовка перетворила 38-у паралель на річку вогню, а вже через три дні брязкіт Т-34 пролунав на вулицях Сеула. Так почалася Корейська війна, число жертв якої в 1950-1952 роках перевищило число загиблих в Європі за перші два роки Другої світової.

Війна в Кореї стала такою довгою і масштабною постільки, поскільки 25 червня Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію №82 про військову допомогу Південній Кореї, що стало можливо, оскільки Радянський Союз, як ми пам'ятаємо, з січня 1950 року бойкотував цей орган. Потім Сталін спокійно повернув у нього радянську делегацію, і, заманивши США в корейський капкан, у кінці серпня 1950 року із задоволенням відзвітував про це перед Клементом Готвальдом, і навіть посвятив чехословацького диктатора в найближчі плани в Тихоокеанському регіоні: "… Америка вплуталася у військову інтервенцію в Кореї і тим витрачає тепер свій військовий престиж і свій моральний авторитет… Крім того, ясно, що США відвернені тепер від Європи на Далекий Схід…

Припустимо, що американський уряд і далі угрузатиме на Далекому Сході і втягне Китай у боротьбу… …Америка… повинна надірватися в цій боротьбі… …Боротьба Америки з Китаєм повинна революціонізувати усю Східну Азію. Чи дає все це нам плюс з точки зору світових сил? Безумовно, дає".

Насправді не Америка, а Сталін незабаром втягнув у війну червоний Китай шляхом потужного дипломатичного тиску: Мао коливався, розуміючи, що відповіддю на "братську допомогу" може стати ядерний контрудар. Але Сталін уламав його на вторгнення, і головним аргументом став саме пакт Вишинський — Чжоу-Еньлай.

25 жовтня 1950 р. китайські "добровольці" зім'яли війська ООН в прикордонній зоні, і досить швидко відкинули їх за 38-у паралель. Оскільки радянська допомога була обмеженою, скинути в море американців не вдалося. Протистояння стало кривавим патом і затягнулося, чисельність військ США в Кореї незабаром перевищила таку в Європі. Сталінська багатоходівка в трикутнику Пекін-Пхеньян-Вашингтон завершилася на цьому етапі як по нотах.

Планета покотилася до апокаліпсису.

Плани та методички

Розрахунки, проведені у Вашингтоні, показали приблизну дату початку "останнього бою". 24 січня 1951 року в меморандумі за підсумками об'єднаного засідання штабів родів військ, проведеного в Пентагоні, були названі можливі терміни загального зіткнення: "Критичний період, з точки зору співвідношення військової сили, — це період наступних двох-трьох років. Якщо війна настане в цей період, хоча ми, ймовірно, не програємо її, нам буде важко виграти її".

А тим часом полчища Мао виснажували і сковували сили США та їхніх союзників у Кореї. 20 серпня 1952 року на переговорах з радянською делегацією за участю Сталіна Чжоу Еньлай сказав, що "… Китай готується і до того, що війна може тривати ще 2-3 роки". І попросив допомогти авіацією, артилерією і снарядами, на що вождь погодився: "Все, що ми зможемо, ми дамо".

На яку дату Сталін намітив похід до Гібралтару? П'ята п'ятирічка закінчувалася в 1955 році. Тоді б мало бути завершено будівництво низки об'єктів стратегічного значення – залізниць і шосе до Льодовитого океану для нападу на Америку через Північний полюс, тунелю на Сахалін для успішної атаки проти Японії, фабрики хімічної зброї в Кірові, каналу Чорне море – Дунай для обстрілу Белграду і оборонних споруд Югославії артилерією морських кораблів – і багато чого іншого. При цьому Сталін знав, що лідери НАТО пильно спостерігають за його діями, і можуть або зустріти вторгнення у повній готовності, тим самим звівши нанівець перевагу несподіваності, або взагалі завдати превентивного удару. Тому не виключено, що атакувати він хотів до того, "поки останній ґудзик буде пришитий до шинелі останнього солдата".

Наводить на роздум постанова Президії ЦК ВКП (б) від 4 грудня 1952 року "Про положення в МДБ", складена за участю вождя і підписана ним. В цьому документі, як зазначає історик Микита Петров, йшлося про те, щоб перейти від "пасивної" оборонної тактики до "активних наступальних дій" в розвідувальній роботі: "Багато чекістів прикриваються… гнилими і шкідливими міркуваннями про нібито несумісність з марксизмом-ленінізмом диверсій і терору проти класових ворогів. Ці горе-чекісти скотилися з позицій революційного марксизму-ленінізму на позиції буржуазного лібералізму і пацифізму, забули, що з озвірілим класовим ворогом не можна боротися у білих рукавичках, залишаючись "чистенькими", не застосовуючи активних наступальних засобів боротьби в інтересах соціалістичної держави, забули вказівки Леніна про те, що класова боротьба – це жорстока боротьба, а не порожнє базікання, не розуміють тієї простої істини, що не можна МДБ уявляти без диверсій, проведених ним у таборі ворога".

На жаль, більша частина цієї постанови досі красномовно засекречена. Проте навряд чи вождь вважав, що країни НАТО сидітимуть склавши руки, коли на їхній землі почнуться замахи на "класових ворогів".

Однак 5 березня 1953 року смерть Сталіна запобігла термоядерній зимі.