Генріхови артикули і не тільки. Як організатора Варфоломіївської ночі примушували поважати православних

Релігійна ситуація в Речі Посполитої була складною, адже на відносини католиків з православними величезний вплив чинила політика. Тоді Річ Посполита (як і вся Західна Європа) вела затяжну криваву війну проти Османської імперії, а Вселенський патріарх, якому підпорядковувалася Київська митрополія, був не тільки "турецькопідданим", а й жорстко контролювався Диваном.

У той же час Річ Посполита воювала з Москвою. Створення Московського патріархату, що тут же почало накидати вуздечку на православних України, не додавало довіри до схизматиків, яких розглядали як своєрідну п'яту колону Москви і Константинополя. Проте більшість впливових діячів Речі Посполитої розуміли важливість збереження міжрелігійного миру і намагалися згладити гострі кути.

Католики в образі лиходіїв

Згідно з поширеними історичним міфам католики гнобили православних так, що і уявити страшно. Тому не дивно, що останні піднімали численні повстання. Поширенню цього міфу посприяли і класики літератури. У Миколи Гоголя в "Тарасі Бульбі" читаємо: "Піднялася вся нація, бо не вистачило вже терпцю народу. Піднялася помститися за посміховиськом цим прав своїх, за ганебне приниження своїх звичаїв, за зневагу предківської віри і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гноблення, за унію".

Вторить Гоголю і Тарас Шевченко:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

[...]

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондз і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові...

Насправді теза про поневіряння православних перебільшена і має переважно московські корені — її придумали з метою подальшого надання інтернаціональної військової допомоги тим, хто знемагає під гнітом католиків і уніатів православним братам. Пізніше цей міф став одним з скреп, що утримують Україну в орбіті Москви, — не дарма ж вірнопідданського "Тараса Бульбу" всіляко просували в маси що царські, що радянська влада.

Звичайно, становище "подпольських" православних не варто зображувати в райдужних барвах. Згадати хоча б Городельську унію — договір між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським, підписаний 2 жовтня 1413 р. у рамках цього документа боярство ВКЛ у станово-правовому статусі урівнювалось з польською шляхтою. Правда, з однією умовою: право на привілеї отримували виключно "пани і бояри Литовської землі, які сповідують католицьку віру і підпорядковуються Римськійї церкві". Тобто схизматики прямо віднесені до людей другого сорту.

Городельська унія викликала невдоволення православної аристократії (посполитим за великим рахунком було все одно). За цим послідувала низка подій, що вилилися навіть під час війни між ВКЛ і Польщею. В результаті 1440 р. великим литовським князем, а з 1447 р. ще й королем Польщі став Казимир Ягеллончик, який підписав Віленський привілей, що повністю вирівнює права православної і католицької шляхти.

Не можна не згадати і знамениту Варшавську конфедерацію (1573), що створена в безкоролівський період з метою забезпечення релігійної терпимості в недавно створеній Речі Посполитої.

У Польщі, нагадаємо, домінували католики, а у ВКЛ основну масу населення становили православні. Набирав силу і протестантизм, головними провідниками якого стали могутні магнати. Релігійні суперечності могли підірвати союзну державу, що ледь зʼявилася на світ. Тим більше що приклад Західної Європи, де в цей час католики захоплено різалися з протестантами, був перед очима.

Підписанти акту Варшавської конфедерації, серед яких були католики, православні та протестанти, зобов'язалися бути взаємно толерантними і зберігати мир між християнами різних напрямків: "Обіцяємо спільно, від імені нашого і нащадків наших, і на вічні часи присягаємо вірою, честю і гідністю нашим, що якщо відрізняємося в вірі, мир між собою зберігати, а через різницю в вірі і обрядах церковних крові не проливати, а також не карати ні конфіскацією, ні позбавленням честі, ні в'язницею або вигнанням і ні влади ніякої, ні чину в таких діях ніяким чином не допомагати ..."

Незабаром першим виборним королем Речі Посполитої став Генріх Валуа. Щоб згаданий акт отримав силу закону, потрібно було підтвердження з боку монарха. А вже визнання віротерпимості з боку саме Генріха Валуа разом з матір'ю Катериною Медічі, який став одним з головних організаторів сумнозвісної Варфоломіївської ночі, взагалі було життєвою необхідністю.

Підписання Генріхових артикулів про віротерпимість і захист прав некатоликів стало одним з головних умов отримання корони французом. Правда, представники православної аристократії і духовенства спочатку хотіли, щоб в артикулах окремо згадувалася православна церква. Вимогу не врахували, так як рівні права католиків і православних вже були гарантовані в Люблінській унії — документі про освіту Речі Посполитої (1569). Він надавав литовсько-руській шляхті ті ж права і привілеї, що і польській, незалежно від віросповідання. Крім того, унія урівнювала в правах православне духовенство з католицьким і забороняла насильницьке переведення віруючих з однієї конфесії в іншу. У розділі ж артикулів, де говорилося про віротерпимість, взагалі жодна конфесія окремо не згадувалася.

Генріхови артикули підтверджувалися королівської клятвою: "А якщо ж ми (не приведи Боже) учинимо що-небудь всупереч цим артикулами... то всіх жителів королівства і Великого князівства оголошуємо вільними від належної нам покори і вірності". Надалі артикули стали частиною коронаційної присяги, що приймається всіма подальшими королями Речі Посполитої.

Іновірці в законі

Утім, навіть впавши в безпідставний оптимізм, назвати Річ Посполиту раєм для православних і протестантів не вийде. Домінування папістів було абсолютним. Так, тільки католицькі єпископи автоматично входили до складу Сенату по праву сану. Пріор ордена єзуїтів теж був обов'язковим членом Сенату, на відміну від православного митрополита. Але навіть при цьому переслідування іновірців заборонялося законом — не в приклад Московського царства, де будь-яка брехня каралася смертю або довічним ув'язненням у казематах монастирів, або "передовій" Франції з масовими стратами гугенотів.

Так, католики могли посваритися з кальвіністами (і навпаки), уніати часто конфліктували з православними (особливо коли мова заходила про поділ храмів та іншого майна). Але все це проходило хоч і з пристойним мордобоєм, але без особливого кровопролиття і нічого спільного з тією ж Варфоломіївською ніччю не мало. Окремо стоять періоди повстань і козацьких війн, але там ситуація була іншою.

Причини, що призвели до висновку Берестейської церковної унії 1596 р. — тема окремої публікації. Відзначимо лише, що це була ініціатива самих православних ієрархів, ніякого насильницького примусу і нав'язування з боку влади не було (хоча процеси сприяли). Правда, пізніше король Сигізмунд III проголосив уніатську церкву правонаступницею православної і передав їй все майно, а хто не підтримав унію ієрархів, того позбавив місць і земель.

Незважаючи на підтримку короля і католицької церкви, тотальної перемоги унії не сталося. Шляхта — що православна, що протестантська, що католицька — розцінила дії Сигізмунда III як відступ від королівської присяги, порушення акту про релігійний світ і Люблінської унії. Ситуацію посилило бажання короля максимально сконцентрувати в своїх руках владу з опорою виключно на вузьку групу магнатів і єпископів з повним ігноруванням інтересів іншої шляхти. Це вилилося в так званий Сандомирський рокош 1606-1609 рр. (легальне повстання шляхти проти короля, який порушив закон). У результаті Сигізмунду III з багатьох питань, в тому числі і церковних, довелося відіграти назад. У 1607 р. король зобов'язався роздавати посади і маєтності православної церкви тільки "людям руського народу" і "чисто грецької віри", а також скасував судові декрети проти православних осіб духовного звання.

Слід зазначити, що насильницька передача храмів спостерігалася тільки в так званих "королівщинах" — містах, що належали королю. Однак основна частина міст і містечок в Речі Посполитої були приватновласницькими. Війна навколо храмів у королівських містах тривала майже чверть століття, поки в 1632 р. не створили спеціальну комісію, що повинна врегулювати питання навколо спірного майна.

До середини XVII ст. релігійний конфлікт між православними, уніатами та католиками був практично вичерпаний. Була повністю відновлена православна ієрархія — спасибі гетьману Сагайдачному і Єрусалимському патріарху Феофану III. Митрополитом став знаменитий Петро Могила, стараннями якого вітчизняне православ'я отримало друге дихання і на рівних конкурувало не тільки з католицтвом, але і з молодими і надзвичайно активними протестантськими течіями. Крім того, на сеймах 1632-1635 рр. були остаточно вирішені правові та майнові питання, а православна і уніатська церкви визначалися законом як рівні. У цьому ключі використання козаками Богдана Хмельницького гасла про захист православ'я виглядає спекулятивно — православ'я в захисті не потребувало.

У цілому ж ситуація, що склалася в середині XVII ст. між привілейованими римо-католиками і православними, чимось нагадувала історію відносин комуністів і безпартійних у пізньому СРСР. Відсутність партквитка ніяк не позначалася на повсякденному житті громадян, але для бажаючих побудувати високу кар'єру викликала певні труднощі.