Дідух, кулачні бої та Свіччине весілля. Як насправді українці святкували Новий рік та Різдво
В Україні новорічні святкування мають особливу історію, щоправда, дещо підзабуту. Доктор філологічних наук, професор кафедри фольклористики Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка Олена Івановська розповіла, як наші предки святкували новоліття та що стояло в кожній хаті замість ялинки
Весняне новоліття та Свіччине весілля
У дохристиянські часи Новий рік на теренах Київської Русі відзначали в переддень весняного рівнодення — 21 березня. Точно сказати, як його святкували в язичницькі часи, не можуть жодні історичні джерела, але достеменно відомо, що поняття "новий рік" тоді не існувало. Наші предки були землеробами, тому в березні для них і починався сільськогосподарський цикл. Природа пробуджувалася, і цей момент люди відзначали як початок нового літа — новоліття. Роки тоді рахувалися літами. Тому у давніх писемних джерелах всі історичні події велися від "літа такого-то року". Й оброблена Миколою Леонтовичем щедрівка "Щедрик" насправді є веснянкою. Вона відсилає нас до святкування Нового року як початку землеробських робіт.
У XV–XVII ст. православ’я прийняло греко-візантійський ритуал, за яким Новий рік відзначали у день осіннього рівнодення — 1 вересня. В Україні цей день пов’язували із завершенням обжинків і ставили в хаті на покуті Дідуха — зв’язаний з колосся сніп-оберіг, який символізував собою добрий урожай, сімейний добробут, мир і злагоду в родині, зв’язок між поколіннями і вічне відродження світла.
Осінні новорічні святкування тривали тиждень і починалися зі свята Весілля свічки. Корінням воно сягає дохристиянської доби і пов’язане з язичницьким пошануванням Сонця, яке повертає з літа на осінь. У ці дні запалювали домашнє вогнище на честь старослов’янського бога Симаргла. Тому цей день наші предки пов’язували ще й із величанням комина (печі), який, крім джерела домашнього тепла, уособлював "канал зв’язку" з небесним світом і був хатнім охоронцем. Вважалося, що через комин з оселі виходить усе лихе й через нього ж помешкання наповнюється праведним духом. Запалювали комин урочисто, за традицією видобувався живий вогонь — тертям дерев’яних дощечок. "Це свято описав Іван Кочерга в драмі "Свіччине весілля". У ній йдеться про те, як ремісники, що мешкали в Києві на Подолі, виборюють собі право в темну пору року запалювати світло у помешканнях", — розповідає Івановська. Крім того, Весілля свічки було ще й символом консолідації ремісничих корпорацій. На честь початку року ремісничі цехи проводили "канун" — спільну трапезу. Столи накривалися за спільний кошт. На тих "засидженах" відбувався ритуал посвяти підмайстрів у майстри.
Петро І і новий Новий рік
Традиція святкування початку нового року взимку з’явилася на наших теренах після того, як українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі Посполитої.
У 1700 р., коли частина українських земель уже була у складі Російської імперії, цар Петро I видав указ про скасування старого календаря (юліанського) і введення нового, західноєвропейського календаря — від Різдва Христового (григоріанського). Також було перенесено святкування Нового року на 1 січня. Проте православна церква хоча й визнала неточність юліанського календаря, однак відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським Песахом, що заборонено "Апостольськими правилами".
Пані Олена наголошує, що кожна панівна влада намагалася викорінити народні традиції, а натомість насадити свої. Саме тому український святочний календар під час приєднання нашої держави до Російської імперії, а потім і до Радянського Союзу, переживав зміни. "Якщо дивитися на західне православ’я, то воно живе за григоріанським календарем, а ми ще й досі рефлексуємо за "руським православієм", яке виборює собі якусь особливість і живе за юліанським літочисленням. Якби наша церква змінила календар і гармонізувала його зі світським, то ми б мали Різдво 24 грудня, Маланку — 31 грудня, Василя — 1 січня, а Водохреща було б 6 січня", — зазначила фольклористка.
Святочна тріада
Період новорічних і різдвяних свят наші предки вважали своєрідним порталом між світом живих і мертвих, який давав можливість спілкуватися з покровителями — духами померлих пращурів. Тому так звана святочна тріада — Різдво, Василя і Водохрище — побудована за структурою ініціального обряду.
"Наші предки вірили в триєдність людини — фізичне тіло, яке народжується і помирає, душу, яка відлітає у Вирій (світ померлих), і дух, який оселяється у природі. У певні періоди часу духи набувають здатності на деякий час повертатися у світ живих. Святвечір — один із таких періодів", — розповідає Івановська. Вважалося, що саме в цю пору відкриваються ворота в небо і вищі сили допомагають усім, хто просить у них допомоги. Звідси і традиції ворожіння і загадування бажання.
Давні українці вірили, що душі померлих і ненароджених цього дня приходять у дім. Тому, сідаючи за стіл, обережно проводили по лавці рукою, щоб не сісти на душу, яка завітала у гості. За святковим столом у жодному разі не можна було лаятися чи сперечатися, бо вважалося, що душі померлих предків можуть образитися на живих. У деяких регіонах були спеціальні обряди, які мали сприяти злагоді в сім’ї в наступному році. Наприклад, у бойків прийнято було обв’язувати стіл залізним ланцюгом і топтатися по ньому ногами, щоб уся сім’я трималася купи, щоб худоба не губилася і ходила одна за одною. А на ранок Різдва зв’язували всі ложки — з такою ж метою.
Ніхто у Святвечір не мав лишатися один, тому двері кожної хати були гостинно відчинені. Є вірування, що людина блукатиме цілий рік, якщо на Різдво залишиться сама. Господарі приймали усіх нужденних, частували і давали їжу та гроші із собою. "Вважалося, що такою поманою-гостинцем ви передаєте звістку своїм померлим предкам, які будуть оберігати вас і вашу сім’ю упродовж наступного року від усіляких негараздів", — розповідає пані Олена.
Невід’ємною частиною Святвечора були щедрування. Ця традиція була забута на деякий час, а потім відроджена у 90-х роках XX ст., щоправда, уже в дещо зміненому вигляді. Раніше в Україні дівчата з хлопцями ніколи не колядували разом, був чіткий розподіл у всіх колядницьких гуртів. Наприклад, коли в хату заходив гурт виключно із дорослих чоловіків, їм давали гроші, бо знали, що вони підуть на потреби громади — на облаштування церкви, побудову школи. Парубкам давали горілку, різні почастунки і гроші. Половину з того, що наколядували, вони мали віддати нужденним і вдовам. Молодим дівчатам та дітям зазвичай давали тільки почастунки. Жінки колядувати не ходили, вони зустрічали гостей і роздавали гостинці.
Між 13 і 14 січня українці святкували Щедрий вечір. На обід їли щедру кутю, а надвечір розпочинався справжній маскарад з перевдяганням. Головними персонажами так званого обряду "Водіння кози" були Маланка та Василь. У Маланку перевдягається неодружений хлопець, а у Василя — дівчина. Коза у наших предків була символом родючості. Де коза ходить, там жито родить, вважали вони. З прийняттям християнства ця роль кози дещо змінилася. За прадавньою легендою, щоб урятувати новонародженого сина від злої Мари, Божа Мати перевтілила його у козу. Кожного Різдва Богоматір обертатиме на козу своє дитя аж до кінця світу, допоки не скінчиться боротьба світлих і темних сил. Тож із язичницького символу родючості коза перетворилася на один з символів Ісуса Христа.
На святках коза, як і належить домашній худобі, ніколи не ходила сама. Її водила юрба ряджених козоводів, що йшли від хати до хати, щедруючи і розігруючи невеликі вистави. Закінчувалося дійство спалюванням Дідуха на перехресті. Розводили велике багаття і стрибали через нього. Вважалося, що таким чином очищають світ від нечисті, а учасників — від спілкування з нею.
Наступного ранку — 14 січня — прийнято було засівати. Це був так званий "звичай першого полазника" зі своєрідним елементом ворожіння. Вважалося, що перший, хто зайде в оселю, віщує господарям, яким буде наступний рік для родини. Поява старої жінки віщувала нещастя. А ось молодий хлопець або чоловік були ознакою добробуту сім’ї.
Закінчувалися зимові свята 19 січня Водохрещем — на честь хрещення Ісуса Христа у водах ріки Йордан. За традицією цього дня освячують воду — річки, стави й озера. Головним святковим обрядом є купання в ополонці. Християни вірять, що опівночі на Водохреща вода має цілющі властивості. "Це свято завершувало зимовий святочний період і закривало портал між світом живих і мертвих", — розповідає Івановська.
А ще на Водохреща наші предки влаштовували кулачні бої, визначаючи правові пріоритети на весь наступний рік. Билися представники двох громад або вулиць. Переможці отримували право приймати рішення упродовж року з усіх важливих питань, а переможені повинні були коритися цим рішенням.
"Загалом новорічно-різдвяний період був для українців дуже важливим, тому з початку свят на 12 днів заборонялася будь-яка велика робота. Можна було лише готувати їсти або поратись біля худоби", — говорить пані Олена.
Сучасні святкування українців далекі від звичаїв наших предків. Проте деякі традиції живі і досі. До святкової вечері напередодні Різдва готують 12 пісних страв, а у перший день нового року люди ходять у гості з привітаннями. Засівання також залишилося досить поширеною традицією. А головне — з нами залишилася атмосфера сімейного свята та віра у те, що з настанням нового року до кожної оселі прийде нова радість.