Дідух, кулачні бої та Свіччине весілля. Як насправді українці святкували Новий рік та Різдво

Весняне новоліття та Свіччине весілля

У дохристиянські часи Новий рік на теренах Київської Русі відзначали в переддень весняного рівнодення — 21 березня. Точно сказати, як його святкували в язичницькі часи, не можуть жодні історичні джерела, але достеменно відомо, що поняття "новий рік" тоді не існувало. Наші предки були землеробами, тому в березні для них і починався сільськогосподарський цикл. Природа пробуджувалася, і цей момент люди відзначали як початок нового літа — новоліття. Роки тоді рахувалися літами. Тому у давніх писемних джерелах всі історичні події велися від "літа такого-то року". Й оброблена Миколою Леонтовичем щедрівка "Щедрик" насправді є веснянкою. Вона відсилає нас до святкування Нового року як початку землеробських робіт. 

У XV–XVII ст. православ’я прийняло греко-візантійський ритуал, за яким Новий рік відзначали у день осіннього рівнодення — 1 вересня. В Україні цей день пов’язували із завершенням обжинків і ставили в хаті на покуті Дідуха — зв’язаний з колосся сніп-оберіг, який символізував собою добрий урожай, сімейний добробут, мир і злагоду в родині, зв’язок між поколіннями і вічне відродження світла. 

Осінні новорічні святкування тривали тиждень і починалися зі свята Весілля свічки. Корінням воно сягає дохристиянської доби і пов’язане з язичницьким пошануванням Сонця, яке повертає з літа на осінь. У ці дні запалювали домашнє вогнище на честь старослов’янського бога Симаргла. Тому цей день наші предки пов’язували ще й із величанням комина (печі), який, крім джерела домашнього тепла, уособлював "канал зв’язку" з небесним світом і був хатнім охоронцем. Вважалося, що через комин з оселі виходить усе лихе й через нього ж помешкання наповнюється праведним духом. Запалювали комин урочисто, за традицією видобувався живий вогонь — тертям дерев’яних дощечок. "Це свято описав Іван Кочерга в драмі "Свіччине весілля". У ній йдеться про те, як ремісники, що мешкали в Києві на Подолі, виборюють собі право в темну пору року запалювати світло у помешканнях", — розповідає Івановська. Крім того, Весілля свічки було ще й символом консолідації ремісничих корпорацій. На честь початку року ремісничі цехи проводили "канун" — спільну трапезу. Столи накривалися за спільний кошт. На тих "засидженах" відбувався ритуал посвяти підмайстрів у майстри.

Петро І і новий Новий рік

Традиція святкування початку нового року взимку з’явилася на наших теренах після того, як українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі Посполитої. 

У 1700 р., коли частина українських земель уже була у складі Російської імперії, цар Петро I видав указ про скасування старого календаря (юліанського) і введення нового, західноєвропейського календаря — від Різдва Христового (григоріанського). Також було перенесено святкування Нового року на 1 січня. Проте православна церква хоча й визнала неточність юліанського календаря, однак відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським Песахом, що заборонено "Апостольськими правилами". 

Пані Олена наголошує, що кожна панівна влада намагалася викорінити народні традиції, а натомість насадити свої. Саме тому український святочний календар під час приєднання нашої держави до Російської імперії, а потім і до Радянського Союзу, переживав зміни. "Якщо дивитися на західне православ’я, то воно живе за григоріанським календарем, а ми ще й досі рефлексуємо за "руським православієм", яке виборює собі якусь особливість і живе за юліанським літочисленням. Якби наша церква змінила календар і гармонізувала його зі світським, то ми б мали Різдво 24 грудня, Маланку — 31 грудня, Василя — 1 січня, а Водохреща було б 6 січня", — зазначила фольклористка.

Святочна тріада 

Період новорічних і різдвяних свят наші предки вважали своєрідним порталом між світом живих і мертвих, який давав можливість спілкуватися з покровителями — духами померлих пращурів. Тому так звана святочна тріада — Різдво, Василя і Водохрище — побудована за структурою ініціального обряду.

"Наші предки вірили в триєдність людини — фізичне тіло, яке народжується і помирає, душу, яка відлітає у Вирій (світ померлих), і дух, який оселяється у природі. У певні періоди часу духи набувають здатності на деякий час повертатися у світ живих. Святвечір — один із таких періодів", — розповідає Івановська. Вважалося, що саме в цю пору відкриваються ворота в небо і вищі сили допомагають усім, хто просить у них допомоги. Звідси і традиції ворожіння і загадування бажання. 

Давні українці вірили, що душі померлих і ненароджених цього дня приходять у дім. Тому, сідаючи за стіл, обережно проводили по лавці рукою, щоб не сісти на душу, яка завітала у гості. За святковим столом у жодному разі не можна було лаятися чи сперечатися, бо вважалося, що душі померлих предків можуть образитися на живих. У деяких регіонах були спеціальні обряди, які мали сприяти злагоді в сім’ї в наступному році. Наприклад, у бойків прийнято було обв’язувати стіл залізним ланцюгом і топтатися по ньому ногами, щоб уся сім’я трималася купи, щоб худоба не губилася і ходила одна за одною. А на ранок Різдва зв’язували всі ложки — з такою ж метою. 

Ніхто у Святвечір не мав лишатися один, тому двері кожної хати були гостинно відчинені. Є вірування, що людина блукатиме цілий рік, якщо на Різдво залишиться сама. Господарі приймали усіх нужденних, частували і давали їжу та гроші із собою. "Вважалося, що такою поманою-гостинцем ви передаєте звістку своїм померлим предкам, які будуть оберігати вас і вашу сім’ю упродовж наступного року від усіляких негараздів", — розповідає пані Олена.

Невід’ємною частиною Святвечора були щедрування. Ця традиція була забута на деякий час, а потім відроджена у 90-х роках XX ст., щоправда, уже в дещо зміненому вигляді. Раніше в Україні дівчата з хлопцями ніколи не колядували разом, був чіткий розподіл у всіх колядницьких гуртів. Наприклад, коли в хату заходив гурт виключно із дорослих чоловіків, їм давали гроші, бо знали, що вони підуть на потреби громади — на облаштування церкви, побудову школи. Парубкам давали горілку, різні почастунки і гроші. Половину з того, що наколядували, вони мали віддати нужденним і вдовам. Молодим дівчатам та дітям зазвичай давали тільки почастунки. Жінки колядувати не ходили, вони зустрічали гостей і роздавали гостинці.

Між 13 і 14 січня українці святкували Щедрий вечір. На обід їли щедру кутю, а надвечір розпочинався справжній маскарад з перевдяганням. Головними персонажами так званого обряду "Водіння кози" були Маланка та Василь. У Маланку перевдягається неодружений хлопець, а у Василя — дівчина. Коза у наших предків була символом родючості. Де коза ходить, там жито родить, вважали вони. З прийняттям християнства ця роль кози дещо змінилася. За прадавньою легендою, щоб урятувати новонародженого сина від злої Мари, Божа Мати перевтілила його у козу. Кожного Різдва Богоматір обертатиме на козу своє дитя аж до кінця світу, допоки не скінчиться боротьба світлих і темних сил. Тож із язичницького символу родючості коза перетворилася на один з символів Ісуса Христа. 

На святках коза, як і належить домашній худобі, ніколи не ходила сама. Її водила юрба ряджених козоводів, що йшли від хати до хати, щедруючи і розігруючи невеликі вистави. Закінчувалося дійство спалюванням Дідуха на перехресті. Розводили велике багаття і стрибали через нього. Вважалося, що таким чином очищають світ від нечисті, а учасників — від спілкування з нею.

Наступного ранку — 14 січня — прийнято було засівати. Це був так званий "звичай першого полазника" зі своєрідним елементом ворожіння. Вважалося, що перший, хто зайде в оселю, віщує господарям, яким буде наступний рік для родини. Поява старої жінки віщувала нещастя. А ось молодий хлопець або чоловік були ознакою добробуту сім’ї.

Закінчувалися зимові свята 19 січня Водохрещем — на честь хрещення Ісуса Христа у водах ріки Йордан. За традицією цього дня освячують воду — річки, стави й озера. Головним святковим обрядом є купання в ополонці. Християни вірять, що опівночі на Водохреща вода має цілющі властивості. "Це свято завершувало зимовий святочний період і закривало портал між світом живих і мертвих", — розповідає Івановська. 

А ще на Водохреща наші предки влаштовували кулачні бої, визначаючи правові пріоритети на весь наступний рік. Билися представники двох громад або вулиць. Переможці отримували право приймати рішення упродовж року з усіх важливих питань, а переможені повинні були коритися цим рішенням. 

"Загалом новорічно-різдвяний період був для українців дуже важливим, тому з початку свят на 12 днів заборонялася будь-яка велика робота. Можна було лише готувати їсти або поратись біля худоби", — говорить пані Олена.

Сучасні святкування українців далекі від звичаїв наших предків. Проте деякі традиції живі і досі. До святкової вечері напередодні Різдва готують 12 пісних страв, а у перший день нового року люди ходять у гості з привітаннями. Засівання також залишилося досить поширеною традицією. А головне — з нами залишилася атмосфера сімейного свята та віра у те, що з настанням нового року до кожної оселі прийде нова радість.