Чорне — не журба. Міфи і правда про українські вишиванки
Вишита сорочка вважається невід’ємним атрибутом української культури. Проте впродовж свого існування вона не тільки зазнала чималих трансформацій, а й породила навколо себе чимало міфів
Директор центру фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, асистент кафедри фольклористики, кандидат історичних наук Володимир Щибря допоміг розставити всі крапки над "і" в історії української вишиванки.
Історичні міфи: про срібних чоловічків та гетьмана Полуботка
Учені не можуть визначити точну дату народження вишитої сорочки. На Балканах і Придніпров’ї знаходили скіфські металеві фігурки, датовані V–VI ст. н. е., на яких зображені люди у сорочках, схожих на вишивані. Однак таке джерело вважати надійним важко.
Деякі науковці вважають, що вишивкою одяг почали оздоблювати досить пізно — ранніми прикрасами були ткані орнаменти. Їхні опоненти апелюють до того, що кістяні голки існують із давніх часів, а історія текстилю на нашій землі налічує не одне тисячоліття. Тому важко щось стверджувати або заперечувати. Особливо це стосується дохристиянського періоду, коли традиційним похованням було спалення, тож усі матеріальні підтвердження існування вишивки на одязі були буквально "розвіяні вітром".
Ученим лишається опиратися лише на описи мандрівників, які в ті часи подорожували теренами України, — арабських, візантійських і західноєвропейських купців, які залишили певні відомості про одяг, що носили на наших землях.
Історію про те, що славетний гетьман Павло Полуботок був похований у вишиванці, полюбляють розповідати майстрині-вишивальниці, які на ярмарках продають начебто копії саме тієї гетьманської сорочки. Одна така навіть потрапила до колекції Віктора Ющенка. Президент придбав вишиванку "від Полуботка" на Сорочинському ярмарку і деякий час з гордістю носив, аж поки хтось з істориків не розповів його дружині справжню історію Полуботкової сорочки. По-перше, це була жіноча вишиванка. По-друге, вона марійська, що якимось чином потрапила до колекції Полуботка, адже марійці мешкали за більш ніж тисячу кілометрів від України — на території сучасної Росії.
Узагалі мистецтвознавці досить пізно визнали текстиль і вироби з нього мистецтвом. Відбулося це наприкінці XIX — на початку XX ст. В Україні осередком вивчення історії вишитих сорочок був Кабінет антропології та етнології Федора Вовка, який заснували у 1920-х у Києві при тодішній Академії наук. Але вже в 1930-ті співробітників кабінету звинуватили в "буржуазному націоналізмі", більшість з них розстріляли, а їхні наукові роботи та експонати знищили. Саме тому найстарша вишивка, яка збереглася на території України, датована лише XVIII ст. Це вишиваний рушник, який експонується в Чернігівському обласному музеї.
Дві світові війни, які прокотилися Україною, теж позначилися на історії вишиванки. У документальних фільмах часто показують, як жителі Західної України тягнуть до лісу скрині з вишитими сорочками, щоб їх сховати. Достеменно відомо, що селяни закопували вишиванки у скринях не тільки на заході, а й на сході, ховаючи їх і від німців, і від радянської влади.
Щоправда, в Західній Україні була дещо інша історія. До 1939 р. мистецтво вишивання тут розвивалося дуже активно, а під впливом націоналістичних організацій у вишивці було модно використовувати національні символи. У ті часи між квітами майстрині вишивали тризуби або галицьких левів, а на рушниках слова "Боже, Україну бережи!". Коли ж СРСР окупував Західну Україну, керуючись пактом Молотова — Ріббентропа, люди були змушені ховати вишиванки, щоб не потрапити на Соловки. Або видаляти деякі зображення. Навіть зараз зустрічаються сорочки, на яких помітно, що з тканини був випоротий тризуб.
Вишиванка як оберіг і спосіб завагітніти
Етнографи зазначають, що кожному регіону України притаманна своя вишивка: орнамент, колір і навіть розташування візерунків на сорочці. Завдяки цим особливостям наші предки могли відрізнити свого від чужого. У тодішньому селянському суспільстві панував консерватизм: своє вважали найкращим, а чуже — менш прийнятним і цікавим. Стосувалося це не тільки поглядів, а й, зокрема, одягу — вишитих сорочок. Так, якщо дівчина виходила заміж за хлопця з сусіднього села, то увесь надбаний посаг із вишитих сорочок вона мусила розпродати або подарувати. А собі мала пошити й вишити такі сорочки, які притаманні селу, де вона мешкатиме, — щоб стати частиною нового соціуму.
За типовими візерунками, притаманними тому чи іншому регіону України, можна скласти своєрідний атлас вишиванок. Наприклад, у Харківській області на чоловічих сорочках переважають чорно-червоні кольори, а на жіночих — різнокольорові квадрати. У Луганській області вишиванки мають переважно рослинні орнаменти, а донецьку вишивку вирізняє з-поміж інших тепла гама кольорів — у ній більше червоного, ніж чорного. Для полтавської вишивки характерні ніжна кольорова гама, пастельні тони. Вишивкам Херсонщини притаманний рослинно-квітковий орнамент. А Черкащину від інших регіонів відрізняє горизонтальне розміщення візерункових ліній на рукавах жіночих сорочок. Велике багатство технік вишивання характерне для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка штапівкою, настилання, верхошов (верхоплут), зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Вишивки Івано-Франківщини прикрашають чіткі геометричні фігури, які часто з’єднуються в одну широку лінію, утворюючи динамічний орнамент. Закарпатська вишивка дуже різнобарвна й густа — традиційними тут були більш ніж десяток кольорів. А взагалі дослідники української вишивки нарахували понад 200 старовинних швів на основі 20 технік.
Багато вишиті сорочки мали право носити дівчата та молоді жінки. Чим старшою ставала жінка, тим менше вишивки було на її одязі. Це суворо регламентувалося, тож після 60 років жінка мала право одягти багато вишиту сорочку лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Найгарніші й багато вишиті сорочки дівчата запасали собі до весілля, після чого ховали їх до скрині та зберігали до кінця життя.
У деяких регіонах України вишитим сорочкам приписували магічні властивості. Наприклад, на Поділлі вважалося, якщо жінка не може завагітніти, то вона обов’язково має позичити і носити сорочку тієї, яка вже мала декількох дітей. Така "магія" мала допомогти з фертильністю.
Крім того, українці вважали вишиту сорочку своєрідним оберегом. Узори розташовували по краях — комір, рукави, поділ, — щоб захистити власника сорочки від пристріту. На Гуцульщині, Східному Поділлі та на межі Вінницької й Одеської областей існував звичай, коли молоді у день свого весілля мали одягти на себе по дві вишиті сорочки. Бо в період ініціації — переходу з парубоцької і дівоцької громад у статус чоловіка та жінки — молодята були менш захищені. І саме для того, щоб відвернути від себе лихі сили, одягали по дві сорочки.
Про чорних овець, білий колір і французьке мило
Досить відомий міф про вишиті сорочки стосується так званої борщівської вишивки чорними нитками. Вважалося, що використання чорної нитки — це знак жалоби за вбитими чи поневоленими чоловіками. Та насправді це зовсім не так. Для українців, як і для більшості народів світу, траурним кольором був білий. А чорний був кольором родючої землі та достатку, і тому мати щось чорне у своєму гардеробі було дуже престижно. Чорний колір у вишивці не обмежується виключно одним регіоном. Таку колористику можна зустріти на Західному та Східному Поділлі, Середньому Подніпров’ї, Волині, Поліссі. У давнину чорні нитки були на вагу золота — їх отримували лише з шерсті чорних овець, природних фарбників такого кольору на той час не існувало. До речі, як тоді, так і тепер борщівська вишивка вважається найдорожчою на теренах України.
Ще один відомий історичний ляпсус стосується так званої вишивки "білим по білому", яку вважають полтавською. Це не зовсім так — вишивка зустрічається в усіх регіонах України без винятку. Просто цей вид вишивки розвинувся і зберігся саме на Полтавщині — у Решетилівці, де її зробили своїм брендом.
Донедавна вважалося, що автентична українська сорочка — лише та, що вишита квітками. Проте орнаменти у вигляді квіток ледь не останніми з’явилися в історії національної вишивки, десь у середині XIX ст. І поширилися завдяки геніальному рекламному ходу засновника парфумерно-косметичної компанії "Товарищество Брокар и Ко" Генрі Брокару. Шматки мила "Брокар и Ко" загортали у яскраві обгортки, на яких друкували схеми орнаментів для вишивання хрестиком. Мило було дешевим, а схеми вишивки надзвичайно виразними і простими, тож швидко полюбилися жінкам, витіснивши інші старовинні автентичні орнаменти. Особливо це стосується Київщини, де безповоротно втрачено багато технік вишивки, які побутували до появи "Брокара". Разом з тим регіональна специфіка поглинула вишивку хрестиком, українізувавши її. Через десятиліття вишивки в цьому стилі перетворилися на гармонійні стилізовані рослинні візерунки, вишиті дуже якісно і зі смаком. Вишивальниці зуміли гармонійно поєднати біле тло і яскраву вишивку.
В історії української вишитої сорочки ще багато білих плям та міфів. Проте сьогодні вона стала справжнім етнічним брендом, який знають і впізнають майже всюди.
