Без шароварщини. Кого насправді захищали козаки

Козацтво — наріжний камінь українського національного міфу, а між поняттями "українець" і "козак" давно поставлений знак рівності. В першу чергу тут постаралися народовці-романтики XIX ст. Плекали цей міф і за часів СРСР, правда, виключно в ключі парадигми: "козаки — Богдан Хмельницький — пристрасне бажання зʼєднатися з братнім російським народом". З тих пір козацький міф прижився, укорінився і розцвів махровим цвітом. Навіть псевдонародний український костюм, атласні червоні шаровари і вишиванка, — це фантазія на тему одягу козака. Хоча шаровари — елемент уніформи турецьких гармашів. Козаки, звичайно, одягалися в трофейне, але зовсім не масово. Власне, все, повʼязане з козаками, сьогодні гранично міфологізоване. Козацтво, безумовно, найяскравіше явище в нашій історії, та й самі козаки — хоробрі, шалено відважні й умілі воїни, яким сам чорт не брат, — вже самі по собі епос і легенда. Але далеко не всі легенди відповідають дійсності.

Захисники простого народу

У жорстко становому суспільстві епохи Ренесансу поняття "народ" в сучасному його вигляді не існувало. Значення мали виключно клановість і віросповідання. Нагадаємо, що для прийняття в січове товариство ключовими були тільки два критерії — православна віра і прийняття законів Січі.

Що ж стосується "народу", то кожен поважаючий себе запорожець тут же приголубив би "улюбленою шаблюкою" будь-кого, що наважився поставити його на один рівень з посполитим гречкосієм.

Етнічність же з народністю для козаків не мали жодного значення. Січовиком міг стати будь-хто — українець, поляк, серб, татарин, московит або єврей. Природно, після переходу в православʼя. В реєстрах козаків досить часто трапляються прізвиська Перехрест, Хрест, Жиденко, Жидовкин, Ізраїтель, Мойсеєнко та ін. Багато "єврейських козаків" завдяки хоробрості і гострому розуму вибивалися в старшини. Полтавський полковник Павло Герцик, наприклад, був одним з найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи, а його син Григорій Герцик служив генеральним осавулом при гетьмані Пилипі Орлику. Вихрещений єврей Іван Перехрестов став родоначальником знаменитого роду Перехрестових-Осипових, дав відразу декількох козацьких полковників. З роду євреїв Боруховичів походить Михайло Борухович, який дослужився до гадяцького полковника і навіть встиг побути наказним гетьманом козацького війська (1701 р.).

Позанаціональну ідеологію запорожців окремо відзначав головний "літописець" і романтик козацтва історик Дмитро Яворницький. На знаменитій картині Рєпіна він зображений у вигляді писаря, документує на папері той самий лист султану. Зокрема, Яворницький зазначав: "Вся попередня до 1708 року (рік "зради" Мазепи. — "ВД") історія запорізьких козаків показала, що вони, кажучи в цілому і виключаючи деякі поодинокі випадки, ніколи не були сепаратистами в політичному розумінні (тобто і не думали про незалежність для України. — "ВД"). Не бувши сепаратистами, запорожці, навпаки, були панславістами, і в цьому випадку "голопузі" лицарі випередили і в поглядах, і в діях своїх сучасників на 200-250 років: приймаючи до себе в Січ і сербів, і волохів, і ляхів, і чорногорців, вони немов самою справою говорили, що сила всіх словʼян в повній єдності між собою і в протиставленні себе всьому несловʼянському світу".

Козаки масово і неодноразово брали участь в бунтах і повстаннях. Але їхні політичні вимоги зводилися до збереження (розширення) прав і вольностей козацтва, а також розширення так званого реєстру. Внесені до реєстру козаки переходили в особливий військовий стан, що дає ряд прав, пільг і переваг і стоїть в ієрархічній піраміді набагато вище інших станів, крім шляхти і духовенства. По суті, внесення в реєстр давало статус "унтер-шляхтича". Козацька ж старшина, зі свого боку, хотіла не тільки потрапити до реєстру, але і добитися піднімання в шляхетське (дворянське) достоїнство. У разі успіху повстання реєстр розширювали, при провалі — скорочували. А ось права і положення гречкосіїв козаків практично не хвилювали. Посполитих козаки відверто зневажали, як і працю взагалі. Лікар і історик Ян Іноцентій Петріци (1592-1641) в своїй книзі Historia rerum in Polonia ( "Історія справ в Польщі") відзначав, що запорожців важко примусити, "щоб поля обробляли, землю засівали", так як у них "кожен з видобутку почасти живе … лінь їм, як бачиться, з землею цілий рік надриватися, оскільки можна швидко кровопролиттям нажитися".

Захисники від татар

Козацтво дійсно було створено як щит між Степом і Україною (юридично спочатку Великим Князівством Литовським, а після — Річчю Посполитою) та протягом своєї історії непогано з цією роллю справлялося. Та й османам від козаків діставалося. Проте середньостатистичний козак з куди більшою повагою ставився до своїх споконвічних антагоністів воїнів-татар, ніж до єдинокровних одновірців селян або ремісників. Адже ординець теж був лицарем, який живе з шаблі, а значить — рівнею.

Не дивно, що за часів, коли козаки і татари спільно виступали проти спільного ворога, козаки без докорів сумління розплачувалися гречкосіями за ханську допомогу. Особливо яскраво це проявилося в часи Хмельниччини. У другому томі книги "Богдан Хмельницький" Миколи Костомарова наводиться народна пісня, яка зафіксувала ті події:

Ой Хмеле, Хмельниченько!

Учинив єси ясу,

І між панами велику трусу!

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,

Що велів Орді брати дівки й молодиці!

Парубки йдуть гукаючі, а дівчата співаючі,

А молоді молодиці старого Хмеля проклинають…

Козацтво, яке виникло як самоокупне прикордонне військо, яке живе з меча, таким, по своїй суті, і залишалося навіть в ті часи, коли почало активно втручатися в політичне життя "глибинних" українських територій. Світогляд і кругозір залишалися "прикордонними", без стратегічного осмислення і прогнозування своїх дій.

Борці за Україну

Фатальна для України орієнтація на Москву була вибором рядового козацтва, а зовсім не гетьмана Богдана та старшини. Про горезвісну Переяславську раду чув кожен, а ось про події, що передували цьому фатальному кроку, знають далеко не всі.

Все сталося не в розпіареному Переяславі, а в мальовничій долині Смотрича між містечком Городком і селом Бедриківці (нині Хмельницька обл.), де влітку 1653-го стояла табором армія Хмельницького і де 10 (20) червня спалахнув стихійний бунт козаків проти гетьмана. Причин було безліч: і втома від затяжної війни, і гостра нестача продовольства, яка призвела до справжнісінького голоду в військах, і непопулярний союз з татарами. Козаки вимагали припинення походу на захід України і переходу під руку "християнського царя". Щоб втихомирити військо, гетьман був змушений погодитися з усіма вимогами бунтівників.

Пізніше, в 1657-му, саме запорожці активно чинили опір планам гетьмана Івана Виговського вивести Україну з московської кабали. У "Літописі" Самійла Величка цитується лист, направлений гетьману січовиками, де, зокрема, говориться: "Ежели так учинити міете непремінно, то відайте завчасу, иж мы, Войско Низове Запорожское, в том волі вашей послідовати не будем і титулу изміннического на славное имя наше наволікати не хощем".

Через два роки саме запорожці поховали не тільки шанс на здобуття Україною незалежності, а й на ліквідацію московської загрози взагалі. Після нищівної поразки в Конотопській битві цар залишився практично без армії. Москва в жаху чекала на прихід гетьмана Виговського і його кримських союзників, протиставити яким було нічого. Але похід на Білокамʼяну так і не відбувся.

Скориставшись тим, що майже все татарське військо воювало з московитами, запорожці на чолі з отаманом Іваном Сірком вирішили погуляти по практично беззахисному ханству. Козакам вдалося розбити татар під Аккерманом (нині Білгород-Дністровський) і гарненько пограбувати степовий Крим. Отримавши звістку про козацькі безчинства, хан тут же повернувся наводити порядки у себе вдома. А цар отримав час для відновлення війська.

Тільки після каторжної роботи на будівництві Петербурга значна частина козацтва переглянула свої погляди про "доброго православного царя". Але навіть тоді гетьмана Мазепу підтримали далеко не всі, що і зіграло свою фатальну роль під Полтавою.

Так що козацтво протягом усієї своєї історії виступало як сила, зацікавлена виключно в своїх правах і вольностях і була готова служити тому, хто міг їх гарантувати, ну і платити платню. Це, до речі, добре видно за творами Тараса Шевченка. Якщо в ранньому періоді він захоплюється козаками і всіляко їх ідеалізує, а козача епоха показується як загублений рай на тлі похмурого сьогодення, то пізніше тональність змінюється на протилежну. Провідною стає думка, що навколишня дійсність — закономірний результат помилок минулого. В першу чергу тих же козаків і старшини. Тут варто згадати містерію "Великий льох" (1845) і, головне, вірш "І мертвим, і живим…":

Раби, підніжки, грязь Москви, 

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили?!

Важливий і епіграф до цього вірша: "Якщо хто скаже, яко люблю бога, а брата свого ненавиджу, брехня є. Соборно[е] послання Іоанна. Глава 4, с. 20". Не виключено, що тут Шевченко натякає на безкомпромісність козаків у всьому, що стосувалося віри, і їх же зневажливе ставлення до посполитих.

…Так що Україна дала світові два історичних феномена — феномен козацтва і феномен бездержавності. І обидва вони тісно повʼязані.