"Збити ракету, як забити гол": як дитячий футбольний тренер з Подільська став бійцем ППО

Про те, як навчитися збивати ворожі ракети, про важливість спорту для військових, а також патріотичні заняття з вихованцями Гончаренко центру в Подільську читайте в інтерв’ю з Сергієм Філіпом, дитячим тренером, військовослужбовцем сил Протиповітряної оборони України, який збив 5 російських ракет, що цілили в його рідне місто.

- Сергію, як ви стали військовослужбовцем Сил протиповітряної оборони?

- До 2018 я був вчителем фізичного виховання. Працював із дітьми – був тренером з футболу. Виховував малечу. У 2018 році я сам подав документи до військкомату — не витримав, не міг інакше. Адже хтось має захищати наших дітей, їхні життя, їхнє майбутнє та країну, в якій нам усім жити. До повномасштабного вторгнення я вже рік провів на нулі, на сході. Але то була зовсім інша війна. До військ ППО потрапив радше випадково. Я вже був кадровим військовим ЗСУ, тож пройшов додатковий вишкіл і почав служити у Силах протиповітряної оборони Одещини. А лише потім, коли збив першу ракету, зрозумів, що я на своєму місці.

- Скільки ракет ви збили і як?

- Усього 5 ракет: х-55 та "Калібр", котрі рашисти випустили по Подільську. Збив з переносного зенітно-ракетного комплексу "Ігла-1". Знаєте, така штука на плече ставиш і стріляєш (посміхається).

- Ви навчали дітей, а згодом вам самому довелося навчатись на бійця ППО. Як це було?

- Чесно, навіть не думав спершу, що мені вдасться. Коли вишкіл проходив, то не все здавалося зрозумілим. Хоча ніби й тренажери були, і все як має бути. Але потім дещо почитав, дещо подивився, уявив собі механізм. А коли вже взяв до рук ПЗРК – спрацювали рефлекси, мабуть. Коли граєш з дитинства у футбол, то розвиваєш швидку реакцію, просторове мислення, відчуття часу. Бачиш внутрішнім зором одразу траєкторію рухомого предмета. Ось так і з ракетою. Вона певним чином наче м’яч. Ось вона летить, а ти вже відчуваєш, де вона буде наступної миті. Час ніби уповільнюється і ти тоді робиш вчасний постріл. Це як гол забити. Ну, і відчуття такі ж емоційні! Але в ППО ще й розумієш важливість своєї місії, це ж не гра. Усвідомлюєш, що несеш відповідальність за життя людей, по яких росіяни цю ракету випустили. Та як би вороги не намагались нас зламати, ми даємо їм гідну відсіч. На мою думку, краще б росіяни не викидали гроші на ракети, а відкладали їх на виплату репарацій нашій вільній, сильній і незалежній державі. Адже ми не дамо їм жодного шансу. Обстріли нашої країні, мирних людей – це показник їхньої безвиході та слабкості. Українці ж тим часом ще більше згуртувались і стали міцнішими.

- Чи плануєте ви після війни повернутися до педагогічної діяльності? Чи будете продовжувати військову кар’єру?

- Хотілося б повернутись до виховання малечі, але це вже у мирній країні під мирним небом. Хоча я і зараз не залишаю педагогічної діяльності. Коли є можливість і командування відпускає, проводжу заняття з патріотичного виховання з дітьми у Гончаренко центрі. Нашому підрозділу волонтери Гончаренко центру постійно допомагають. Це небайдужі люди, наші друзі, які разом із нами наближають перемогу. Олександр Таранюк, директор центру в Подільську, запрошує мене на зустрічі з юними відвідувачами. Це не лекції, звісно, а скоріше дискусії. Діти ставлять багато запитань — і це добре. Говоримо про різне: про українські традиції, любов до рідної землі, про моральні якості, які має розвивати в собі кожен громадянин, про художньо-естетичну культуру, патріотичну свідомість, готовність працювати для розквіту Батьківщини та захищати її. А до тренерської діяльності після війни все ж мрію повернутись. Адже футбол — це не лише про те, як бити по м’ячу, а набагато більше – це моральний кодекс, життєва позиція, відповідальність і вміння грати в команді!