Василь Філіпчук: Від віртуального кілерства до фізичного – відстань значно менша, ніж хотілося би

- В Україні створюють центр протидії дезінформації. В ЗМІ ця ініціатива вже викликала стурбованість і побоювання, що ця структура може стати аналогом російського Роскомнадзору. Чи вирішить створення ще одного органу проблему інформаційної безпеки України?

- Серед євробюрократів часто можна почути жарт: хто хоче вирішити проблему – той вирішує, хто не хоче – створює комісію по її вирішенню. Я вважаю, що Міністерства інформаційної політики, Служби безпеки та інших державних органів вже достатньо для того, щоб розвінчувати фейки, боротися з російською пропагандою та дезінформацією. Для мене загадка, що ж такого особливого матиме новостворений центр, чого не мають згадані чи інші органи державної влади. Думаю, що спочатку владі варто посилити їхню інституційну спроможність, а при потребі – виділяти кошти для залучення українських громадських організацій, проведення відповідних комунікаційних кампаній, які можуть взяти на себе функції, не властиві державним органам.

На Заході існують центри, які займаються саме розвінчуванням фейків. Можна згадати американські вибори минулого року – там активно діяли фахівці Factcheck.org та інших організацій, які, як тільки з'являвся якийсь фейк, одразу ж давали набір фактів і показували – це правда чи ні. В Україні було декілька подібних проектів. Але в наших умовах навіть наявність такого центру – особливо державного – зовсім не гарантує, що він буде допомагати громадянам розбиратися, що є правдою. На мою думку, цю функцію мали б виконувати громадські ініціативи. Це дозволило б уникнути створення непотрібних бюрократичних інституцій, які зазвичай малоефективні та не викликають довіри громадян.

- Але боротися з дезінформацією все-таки потрібно. Як саме, на вашу думку?

- Насамперед потрібно чітко розібратися з термінами і визначити, що є критикою, а що дезінформацією. Є факти і є їх інтерпретація. Якщо під виглядом фактів поширюють неправдиву інформацію, яка наносить шкоду національній безпеці, то відповідні органи мають негайно реагувати. Наприклад, якщо поширюється інформація, що українська влада не закупила вакцини проти Ковід-19, а вона насправді закупила, то це фейк, який має бути розвінчаний. Але якщо експерти критично оцінюють якість цієї вакцини, звертають увагу на корупційні складові у процесі закупівель, – це у жодному разі не може трактуватися як дезінформація. Жоден орган державної влади не має права обмежувати свободу слова і право громадян давати критичні оцінки владі під гаслами боротьби з дезінформацією. Боротьба з дезінформацією не має стати прикриттям для авторитаризму і має фокусуватися на тому, коли атакуються факти.

І ефективною вона може бути лише тоді, коли ми визнаємо, що феномен дезінформації – це не лише фейки російської пропаганди. Він базується на глибинних змінах у суспільствах і у способі, яким відбувається комунікація всередині спільнот.

- Про що йдеться?

- За останні десятиліття ми всі дійсно пережили глибинні зміни та трансформації. Засоби масової інформації стали сферою, де ці зміни були чи не найрадикальніші. Ще тридцять років тому для випуску газети, одного з основних джерел інформації, потрібна була праця сотень людей, папір, друкарські станки, поштові послуги і так далі. Сьогодні інформаційний веб-сайт, який замінив газети, можуть створити дві-три людини за один-два тижні за декілька тисяч гривень. І результати будуть такі ж самі. А телеграм канал, через який можна поширювати анонімно будь-яку інформацію, може створити за декілька хвилин будь-хто при нульових вкладеннях.

Все це зумовлює просто неймовірний вал інформації. Замість маленького комунікаційного озера, біля якого століттями жили попередні покоління, наше покоління раптово опинилося посеред інформаційного океану – але з психологією і звичками сприймати інформацію як це було раніше. І природня реакція на такий вал інформації – це не критичний її аналіз, а вибір тієї інформації, яка більше подобається. Як у Фейсбуці – алгоритм дає вам те, що ви лайкаєте, а те що вам не подобається, зникає з вашої стрічки новин. Ви опиняєтесь у інформаційній бульбашці, а про інформаційний потік тих, хто лайкає інші новини, ви просто не здогадуєтесь. І раптом через декілька років прокидаєтесь у країні, де мільйони живуть у абсолютно іншому інформаційному світі. Де те, що для вас біле, виявляється стало чорним, і навпаки. Відбувся розрив єдиного комунікаційного простору, у якому ми усі ще жили декілька десятиліть тому.

І це має радикальні наслідки для політичного процесу у суспільствах. Адже політичні рішення – від виборів до голосувань у парламенті чи у місцевих радах – базуються на інформації, інтерпретації подій, на судженнях про факти. При наявності декількох інформаційних бульбашок, спільнот, які живуть у своєму інформаційному світі, виявилось, що досягти консенсусу у суспільствах стало на декілька порядків складніше. Причому стандарти обговорення також якісно змінилися і деградували. Уявити ще 20 років тому, що на сторінках української газети заступник керівника офісу президента чи речник української делегації на міжнародних переговорах нецензурним матюком звернеться до політика чи до будь-кого, було не можливо. Сьогодні ми лайку, хамство, образи, оббріхування читаємо кожен день у соцмережах і не тільки. Вже і інтернет медіа, які раніше намагалися дотримуватися стандартів друкованої журналістики, у погоні за трафіком переходять на стандарти соцмереж – з матюками і брехнею.

Результат – маргіналізація суспільного дискурсу, хайп як основний індикатор успішності політика чи журналіста, радикалізація спільнот, які все більше віддаляються одна від іншої у своїх автономних інформаційних бульбашках, дегуманізація опонента, поглиблення суспільних розколів. Отримуємо все більш поляризоване суспільство, причому поляризація відбувається по висхідній спіралі – завжди до більш радикальних, більш емоційних позицій, між якими зона можливого компромісу, консенсусу, суспільних домовленостей просто зникає. Хайп (галас) перетворюється у хейт (ненависть). Опонента "вбивають", знищують клавіатурою у фейсбучних війнах і від віртуального кілерства до фізичного – відстань значно менша, ніж хотілося би.

Ще один з наслідків таких процесів, окрім поляризації суспільств, є зростання зневіри. Зневіри у власні спільноти, у своє суспільство, у самого себе. Молодій людині знайти точку опори у такому постійному інформаційному цунамі, прийняти високі морально-етичні стандарти, прокласти життєвий орієнтир більш ніж непросто.

Все це приводить до дійсно серйозних суспільно-політичних наслідків. Американський аналітичний центр Ренд у своєму дослідженні "Занепад правди" виокремили чотири основних наслідки даного феномену: ерозія суспільного діалогу, політичний параліч, невпевненість громадян у майбутньому, відсторонення спільнот від суспільно-політичних процесів і їх самоізоляція. До чого це призводить ми побачили під час атаки на американський Капітолій декілька місяців тому.

Але для України усі ці чотири висновки навіть ще більш актуальні, ніж для США.

- То що робити, як забезпечити інформаційну безпеку в таких умовах?

- Факторами посилення інформаційної безпеки зазвичай називають медіаграмотність та незалежну професійну журналістику, оновлення законодавства та стандартів у сфері медіа, ефективні дії у рамках такого правового поля правоохоронних та інших відповідальних органів та судової гілки влади, громадянську освіту, забезпечення інклюзивного національного діалогу на засадах взаємоповаги та толерантності. Для усіх цих дій потрібна політична воля і лідерство, активне залучення політичних партій, громадських ініціатив, безпосередньо самих засобів масової інформації. Лише такою широкою коаліцією можна зробити інформаційний простір здоровим і безпечним.