Капелан Антоній Панасенко про посттравматичний синдром і те, як на війні поєднується смерть і віра в Бога

"ДС" Як прийняли рішення стати капеланом?

А.П. Я був до 2014 року капеланом націонал-патріотичних козацьких формувань. І коли мої хлопці пішли на війну, то я поїхав за ними.

"ДС" Якою була перша поїздка в зону бойових дій?

А.П. Перша моя поїздка в зону АТО/ООС відбулася у квітні того ж 2014 року. І я дуже добре пам’ятаю свої перші думки про те, що скільки ще потрібно хлопцям всього сюди привезти. А ще звернув увагу на те, скільки молодих людей тоді там знаходилося, і зрозумів, що ми цю війну точно виграємо. Росіяни, самі того не розуміючи, дали нам відстрочку, бо якби цей конфлікт стався відразу після Помаранчевої революції у 2004 році, ми би не мали шансів. А так нам дали час на те, щоб виховати покоління патріотів, які не знали, що таке "обійми братського народу", і жодного дня не навчалися у радянській школі. Вони воювали за свою Незалежність, своє майбутнє, і не розуміли, чому мають повертатися під владу Росії.

"ДС" Яка ваша місія на цій війні?

А.П. Коли я приїжджаю на передову, то для мне головне – це розмова з хлопцями. Ми говоримо про все, починаючи від проблем у стосунках з дружиною і закінчуючи невиконаними домашніми завданнями дітей. Моя місія – нагадати воїнам про те, що вдома на них чекають.

"ДС" Як взагалі військові ставляться до присутності священика поруч? Адже серед мобілізованих є представники інших релігійних конфесій і атеїсти. І як знаходите порозуміння з ними?

А.П. Військовий священик – людина міжконфесійна. У мне в підрозділі є католики, греко-католики, мусульмани. І кожному з них я допомагаю. Приїжджаючи в підрозділ завжди говорю — якщо ви не хочете молитися, то просто постійте поруч з усіма, подумайте про своїх близьких, про себе, про свою душу. Та, якщо чесно, то на війні немає невіруючих людей.

"ДС" Війна і віра в Бога. Як це поєднуєте в собі?

А.П. Це все наше життя. Я вірю, що після смерті ніхто з нас не помирає, залежно від того, як жили, ми потрапляємо в рай або в пекло. А віра — то є любов. Кожен воїн вірить у своє призначення захищати свою матір, кохану, дітей. Війна – це побічний продукт нашого життя, який треба пережити.

А взагалі, ніколи не треба питати у військовослужбовців: "чи вбивав ти на війні?". Вбивають людину, забираючи в неї гаманець у темному під’їзді або збиваючи на машині. На війні знищують ворогів, які хочуть зруйнувати твою державу, стерти з лиця землі все те, що для тебе дороге.

"ДС" Ви не маєте права брати до рук зброю. Але що робити, коли єдиний вихід зберегти життя – зробити постріл першому?

А.П. Всі знають трьох святих – Василія Великого, Іван Златоустого і Григорія Двоєслова. Так от, Василій Великий був капеланом у Візантійській армії, і саме він ввів правило, що якщо військовослужбовець виконав свій обов’язок – вбив ворога — то після сповіді він допускається до причастя. Якщо капелан, захищаючи життя своїх побратимів, яким загрожує смерть або полон, взяв до рук зброю, то після цього він на три роки не допускався до таїнства причастя. Але він має право зі зброєю в руках стати на захист поранених.

"ДС" Що найважче для військового капелана?

А.П. Те, що іноді я забуваю, як це — відчувати себе простим священиком – біля престолу, в підряснику, у білій сорочці. Бо більшість свого часу проводжу у військовій формі, в окопах або бліндажах. Коли я готувався до прийняття священства і прислуговував у церкві, то ходив туди кожного разу, як на свято. А на війні ти просто вдягаєш єпитрахиль і сповідаєш хлопців.

"ДС" Проблема посттравматичного стресового розладу у воїнів. Як з цим впоратися в духовному плані?

А.П. Якщо людина була на війні, вона буде пам’ятати про це все життя. І якщо говорити про поради, то я би давав їх ріднім і близьким воїнів. Щоб ветеран краще адаптувався до мирного життя, йому потрібна підтримка близьких людей. Якщо такої підтримки у них немає, на допомогу приходимо ми – капелани. Кожен воїн може звернутися до мене в будь-який час дня і ночі, і я зроблю все для того, щоб йому допомогти.

Та, якщо чесно, то у нас ще не почався пік того посттравматичного стресового розладу у воїнів, який свого часу переживала Америка після війни у В’єтнамі чи Радянський Союз після війни в Афганістані. Думаю, на пік ми вийдемо через рік або два.

"ДС" А які б поради ви дали рідним ветеранів?

А.П. Любити. І не говорити з ними про війну. Взагалі. Бо комусь просто цікаво, а для військовослужбовця часто це дуже болючі спогади, які можуть нагадати йому про смерть близького друга. У цивілізованих країнах прийнято поважати своїх воїнів. А в нашому суспільстві окремі індивідууми на сьомому році війни починають говорити: "Ми вас туди не посилали". Наше суспільство хворе стокгольмським синдромом, бо інакше ці настрої я пояснити не можу. Розпад Радянського Союзу і відокремлення від Росії ми будемо переживати довго, не одне покоління.

Взагалі, не треба демонізувати військовослужбовців. Посттравматичний синдром у 80% випадків — це, в першу чергу, горе для самого воїна. Тільки 10% тих, хто побував на війні, виплескують агресію на своїх рідних. І в більшості випадків це відбувається через побутові непорозуміння. Бо коли ветеран ставить берці біля дверей, то вони повинні там стояти, а запальничку кладе на підвіконня, то вона повинна там лежати. Дружина натикається на нерозуміння, коли намагається за ним прибрати. А у нього все повинно лежати на своєму місці з одної простої причини – якщо буде обстріл, він повинен швидко зібратися і вибігти. Люди, які побували на війні, з неї ніколи не повертаються. Для реабілітації ветеранів потрібен індивідуальний підхід і системна робота на рівні держави. Наприклад, коли канадський військовослужбовець, побувши всього три місяці на фронті, повертається додому, його не ганяють по полігонах і він не сидить у казармах. А з ним три місяці працюють психологи, капелани, представники різних соціальних служб.

"ДС" Як за час війни виріс інститут капеланства в Україні?

А.П. За останніми даними, в ЗСУ 96 капеланів, з яких 83 – це представники ПЦУ. Я зараз говорю тільки про тих, які знаходяться на штатних посадах. Бо на початку війни капеланська служба була на ротаційній основі. Релігійні громадські організації – Православна церква України, Українська греко-католицька церква, протестантська церква — просто посилали своїх капеланів на пункти постійної дислокації військових. На сьогоднішній день є штатні капелані, які працюють у ЗСУ, і є капелани резерву. І якщо в якусь частину потрібен капелан, то його шукають серед резервістів. Проводять таємне опитування серед воїнів на предмет того, скільки представників і яких конфесій є у підрозділі. І призначають капелана з тієї релігійної організації, яка набрала більшість.

Крім того, з 2016 року для капеланів почали дійти різні курси, які проводили наші союзники – канадці і американці. Бо досвіду капеланства на момент початку війни у нас не було. Вчили тому, як повинен поводитись священик, якщо воїн знаходиться в стані ступору, шоку. Бо досі в багатьох частинах капелан ще виконує функції психолога.

"ДС" А взагалі бувають патові ситуації, в яких капелан повинен миттєво зорієнтуватися?

А.П. Сучасні священики в патових ситуаціях перебувають постійно, вже 30 років. Коли до тебе в храм вперше на сповідь приходить молода людина, то священник має за 10-15 хвилин максимально їй допомогти, бо іншого шансу не буде. Якщо ти щось зробиш або скажеш неправильно, більше ти цю людину в церкві не побачиш. І священники, які мають досвід богослужіння, вміють швидко орієнтуватися патових ситуаціях.

"ДС" Які українські церкви долучились до процесу підготовки капеланів?

А.П. Є розпорядження Кабміну і наказ міністра оборони, згідно яких капелана готує та релігійна організація, яка посилає священника до ЗСУ. Звичайно, до капелана є певні вимоги – це вища богословська освіта і досвід роботи священнослужителем, він має відпрацювати мінімум три роки священником у звичайній парафії.

"ДС" Чому й досі Верховна Рада не прийняла Закон про військове капеланство?

А.П. У травні цього року Закон про військове капеланство був прийнятий у першому читанні, на жаль, у другому до нього не дійшли руки. Чому? Відповіді на це питання у мене немає. Наскільки я знаю, все затверджено, з Міністерством оборони погоджено. Є нюанси, які потрібно доробляти, але поки що цей процес зупинився.

"ДС" Чи траплялися вам люди на війні, які втратили віру в Бога?

А.П. Якщо чесно, то ні. Навпаки. Хтось починав вірити у язичницьких богів, хтось привертався до мусульманства. Але це немає значення, віра ніколи не навчає людину чогось поганого. Основа кожної релігії – любов і повага до людей, навіть до своїх ворогів.

"ДС" А ви ставитесь з людяністю до своїх ворогів?

А.П. Звичайно, і вчу цьому всіх своїх хлопців. Тому що якщо ми не будемо людьми під час війни, то гріш ціна тому, за що ми воюємо.