Дорж Бату про роботу в NASA, інтерв’ю з псевдо-Навальним та повелительку космічних траєкторій Франческу

– Сьогодні ти насамперед хто: спеціаліст із траєкторій космічних апаратів, журналіст, блогер, щось інше?

– Я спеціаліст із траєкторій, але чого саме, зараз не можу розголошувати. Основна моя діяльність не змінювалася – траєкторії космічних апаратів.

– А чи є те, від чого ти рішуче відхрещуватимешся, наприклад "Ну, ні, я точно не блогер". Я знаю, що ти не в захваті від статусу письменника, але все одно представила тебе так на початку, так і знай. То ким ще ти не є, Дорже?

– Я точно не блогер. Досить скептично ставлюся до соціальних мереж, не маю таких амбіцій, нечасто пишу у фейсбук, та й рекламу не беру. Журналістом мене також годі назвати. І письменником – ні, бо я не заробляю цим на життя. Автором текстів можна. А взагалі я спеціаліст з траєкторій, математик.

– Але в Україні ти зміг би жити на письменницькі гонорари, правда? Тираж книжок про Франческу уже сягнув позначки 30 000?

– Так, уже 30 000 є, а ще зараз продаються "Моцарт 2.0" і "Таємниця старого Лами". Точних показників поки не знаю, бо звіт про роялті приходить у січні-лютому. Мені складно відповісти, чи зміг би я жити на ці гонорари в Україні, бо я відірвався від української реальності і не знаю цін.

– Ти був дуже успішним журналістом: висвітлював події в ООН, робив голосні інтерв’ю, вів програми на телебаченні, був кореспондентом "Підсумків тижня", працював у "Голосі Америки". Чому пішов? Розчарувався у журналістиці загалом чи в тому, як вона функціонує в Україні? Адже, вочевидь, інтерв’ю із "псевдо-Навальним" не було єдиною причиною. Ну, і коли ми вже зачепили це питання, розкажи цю історію.

– Так, була історія з Навальним, і я описав її в одній зі своїх книжок. Це був 2012-й, вибори президента Росії, на яких Навальний був одним із кандидатів. Ми у "Голосі Америки" занурилися у дуже небезпечну, як з’ясувалося згодом, сферу – соціальні мережі. Намагалися через них контактувати з лідерами суспільних думок, брати інтерв’ю поштою та телефоном – тоді всі так робили. І от з’явилася нова соціальна мережа Футубра, щось подібне до твітера, тільки російською. Там я натрапив на акаунт нібито Навального із репостами, ідентичними репостам в його ЖЖ і твітері – нічого дивного. Додав у друзі, представився, і він неочікувано відповів. Я попросив про інтерв’ю, Навальний погодився, але додав, що через зайнятість може тільки листуватися. Я відправив низку запитань і отримав відповіді емейлом – абсолютно стандартні, вони цілком вкладалися у канву висловлювань цього політика. У процесі підготовки у мене виникли сумніви, і я поділився ними з керівництвом "Голосу". Однак мені відповіли, що все нормально і треба розмову терміново публікувати, бо матеріал гучний. Так, я зробив помилку, повіривши у це, і ми опублікували ту розмову. Невдовзі Навальний у твітері написав, мовляв, у "Голосі Америки" вийшло інтерв’ю, якого я не давав. Видання вибачилося, ми зняли матеріал із сайту, почалося розслідування. Я досі не знаю, чи це була провокація спецслужб, чи самого Навального – не можу нічого стверджувати. По тому я замислився, чи варто взагалі лишатися у професії. Сама ситуація справила на мене гнітюче враження не лише тому, що то був мій провал і моя провина як журналіста, а й тому, що я зрозумів: у будь-якій редакції тебе зіллють у першому ж зручному випадку. До того випадку я був певен, що журналіст перебуває під захистом медіа і може ризикувати, адже його прикриють. А от розчарувань в українській журналістиці не було, і в 2014-2016 я повернувся як спецкор ТСН в ООН. Коли інтерес пропав, зав’язав остаточно. Розчарування у журналістиці не пов’язане ні з ТСН, ні з "Голосом Америки". Я просто втомився робити те, від чого не бачив результату.

– Тебе пригнічувало те, що матеріали не читають так активно, як хотілося б, чи те, що статті журналістів не впливають на політичні рішення, журналісти вже не є четвертою владою?

– На мій погляд, з появою соцмереж журналістика втратила монополію на четверту владу, і деякі блогери сьогодні мають аудиторію і вплив більші, ніж поважні засоби масової інформації. Та замість того, щоб реформувати діяльність, ЗМІ продовжують працювати старими методами. От коли я прийшов в український медіапростір, це була справді якісна, впливова журналістика, а чиновники боялися журналістів настільки, що могли їх убити.

– Давай продовжимо рухатися далі твоєю кар’єрою. Для тебе як людини, що довгий час перебувавала всередині системи, NASA – звичайна державна агенція. Але для більшості це міфічна структура, недосяжна мрія. Чи є рецепт, як влаштуватися туди на роботу? Наскільки це реально для українця?

– В мене немає рецепта, як влаштуватися у будь-яку контору, включно із NASA, оскільки агенція або фірма має бути у вас зацікавлена. На офіційному сайті і в соцмережах NASA досить часто публікує вакансії, тож варто стежити за ними. Наприклад, на моїй пам’яті вони шукали директора центру управління польотами і писали про це просто у фейсбуці. У всіх є шанси, там працюють не боги, а люди з високою кваліфікацію. Звісно, на деякі посади вимагають громадянство, але на деякі і цього не треба. Втім, аби працювати у NASA, треба жити на території Штатів.

– Тобі не можна розповідати про теперішнє місце роботи. Але чи є шанс, що ти про нього колись напишеш книжку?

– Звісно, рано чи пізно все відкриється. І якщо знімуть секретність, я обов’язково напишу, бо те, чим я займаюся зараз, – справді дуже цікаво.

– Працюючи в NASA, ти писав свої історії про Франческу уривками, на телефоні під час коротких 15-хвилинних перерв. І це, вочевидь, впливало і на стиль, і на вибір літературної форми дилогії про Франческу. Наскільки зараз для тебе змінився сам механізм письма?

– Докорінно. Раніше я писав короткі історії, займався репортажною роботою, занотовував події, тож не йшлося про планування сюжету. А тепер я працюю із сюжетами, сплітаю та розплітаю ці лінії, обробляю величезні масиви інформації. Пишучи про Моцарта, я мусив зануритися в цей образ з головою, уявити головного героя. А без знання його звичок, особливостей листування й спілкування з друзями, родиною, кредиторами це було б неможливо. Минуле історика не дає мені спокою, тож я хотів, аби мій герой був максимально наближений до реального.

– Скільки часу в тебе йде на попередню підготовку, ще перед початком написання книжки? Наприклад, задля "Моцарта 2.0" тобі, ймовірно, довелося чимало працювати з архівними матеріалами.

– 7-8 місяців щоденного детального вивчення матеріалів. Я читав аналітику, дивився програми, осмислював, як Моцарта зображували у художніх творах. У кожного автора Моцарт свій: у Пушкіна він один, у Формана – інший, у мене – ще третій. Але попередні автори змальовували митця у природному історичному середовищі, тоді як мені довелося уявляти, як він поводився б у незвичних обставинах. Це, звісно, чиста фантазія, але ніхто з професійних музикантів, що читали текст, не сказав, що Моцарт фальшивий.

– Я знаю, що його читала диригентка Оксана Линів…

– Так, ще до того, як книжку видали. І мені була дуже важлива її точка зору, погляд визнаної у світі моцартознавиці. Саме Линів я обрав головною рецензенткою і консультанткою. Ще мені допомагав прототип Павла Гонтаря – музикант Павло Гінтов. Хоча моє дитинство минуло за лаштунками театру оперу й балету і я вільно орієнтувався у музичних темах, без консультантів не впорався б. До речі, у музичному товаристві мого Моцарта прийняли. Тож методика роботи із документами й образом поки не змінилася.

– Це журналістська методика?

– І журналістська, і наукова

– Продовжимо тему "Моцарта 2.0". Наскільки на вибір героя вплинула твоя біографія: батько в тебе віолончеліст, мама – піаністка, дідусь – композитор? Чи стала тема класичної музики своєрідною даниною родині? Можливо, навіть вибаченням, що ти не продовжив родинної справи?

– Я ніколи не думав про це у такому розрізі. Ні, це точно не було вибачення. Моцарт в нашій родині не був популярним композитором: тато любив Гіндеміта, мама – Бетговена, дідусь – народну музику й Баха. Моцарт – це моя особиста пристрасть, мені з дитинства подобається його творчість. Батько до цього захоплення ставився поблажливо, а от мама вважала, що можна було б слухати серйозніших композиторів.

– В тебе був момент розчарування у Моцарті, коли ти стільки про нього дізнався? Ми-бо все одно ідеалізуємо своїх героїв, забуваючи, що талановитий професіонал не означає хороша людина.

– Ні, ніколи. Моцарт у житті був суперечливий, але його всі любили. Те, що геній не обов’язково має бути хорошою людиною очевидно. І в принципі, я уявляв, хто такий Моцарт, просто не усвідомлював, що він аж настільки Моцарт. От Шанель – інша справа. В житті вона була малосимпатичною: хамка, брехуха, нарцисична, авторитарна пані. Але її всі обожнювали: від журналістів, яким вона брехала як дихала, до її працівниць, яких вона експлуатувала нещадно. Ті, що витримували певний час, лишалися у майстерні мало не до кінця життя.

– Як думаєш, у чому секрет харизми таких людей?

– Якщо говорити про таку непросту особистість, як Шанель, то вона була дуже сильною, гадаю, саме її характер приваблював навколишніх. Не бувши конвенційно красивою, Шанель лишалася неймовірно привабливою жінкою. І що більше я читав про неї, то більше любив.

– Для чого ти про неї стільки читав?

– Поки що не скажу. Але я вже на останніх стадіях, тож невдовзі дізнаєшся. Моцарт у цій книжці, звісно, теж буде – продовження пригод, як я і обіцяв.

– Після текстів про Франческу в тебе вийшло кілька книжок. Та все одно більшість читачів асоціюють тебе із повелителькою траєкторій. Не хвилюєшся, що Франческа може поглинути, затулити собою решту персонажів? Таке-бо часто трапляється з авторами, що створюють харизматичних героїв, як-от у випадку Конан Дойла та Шерлока Голмса. Не боїшся, що Франческа і тебе самого зжере?

– Зжере? Хай спробує (сміється). Ні, я не боюся лишитися автором одного персонажа, бо схильний до експериментів і люблю всі свої книжки рівною мірою. "Моцарт 2.0" різко відрізняється від дилогії про Франческу, "Таємниця старого Лами" взагалі ні на що не схожа. Я волію не приділяти увагу одному жанру і єдиному персонажу. Як автор-аматор можу собі дозволити експериментувати і не боятися, що комусь це не сподобається.

– То для тебе позиція "не називайте мене письменником" якоюсь мірою убезпечувальна? "Оскільки я не письменник, можу собі дозволити багато всього…"

– Ні, просто я не письменник. Якби займався цим повний робочий день, то і питали б з мене більше. Письменництво – моє хобі, я новачок і пишу, як пишеться. Якщо це комусь подобається, значить, воно потрібне. В мене є свій читач і, судячи з продажів, мої книжки – це успішний продукт.

– Як ти обираєш нових героїв для текстів? Що є первинним: яскравий прототип чи бажання написати на певну тему? Як народжується перший імпульс?

– Насамперед важлива особистість героя. Він чи вона має мене зачепити. От Павло Гінтов зачепив, я в його образі особливо нічого й не змінив, крім прізвища. І коли Гінтов читав, він реготав і повторював: "А це ти точно підмітив".

– Ти питав у нього дозволу взяти образ для книжки?

– Звісно, я питав у всіх, крім Моцарта і Шанель. Наприклад, дипломат в окулярах з "Моцарта" – це Олег Ніколенко, теперішній речник Міністерства закордонних справ України. Я не настільки майстерний письменник, аби придумати персонажа з нуля, наділити характером і змусити жити в межах твору. Тому всі герої мають реальних прототипів, за якими я спостерігаю і вписую у свій текст.

– Дилогія про Франческу – це історія італійки в Америці, "Моцарт 2.0" – про австрійця у Штатах, тобто для тебе була важлива чужість героя, його закинутість у простір. А тут у "Таємниці старого Лами" ти повертаєшся до рідної Бурятії. Чому ти змінив стратегію? Тобі невластива ностальгія, тоді чим же став для тебе цей текст? Поверненням до коріння, певного періоду життя?

– Та я від коріння і не відривався. У минуле теж не планую повертатися, мені в сучасності непогано. Просто був запит на історію про вчителя, цей образ сподобався читачам – і я погодився. До речі, задумувалася "Таємниця" як проміжний твір, але неочікувано для мене герої ожили. Це був радше експеримент, бажання створити книжку, не схожу на попередні.

– Ти часто кажеш, що волів би не визначати чітко своєї ідентичності, не обирати між монголом, українцем, американцем. Пов’язуєш таку позицію із власним кочівним корінням? Чи це просто така персональна особливість?

– Монгол завжди залишається монголом – дім там, де він поставить юрту. "Твій дім там, де пасеться твоя худоба", – казав мій дідусь. Зараз мій дім у Штатах, колись він був в Україні. Я ніжно люблю Україну, чимало спогадів з нею пов’язано. Нарешті, я пишу і розмовляю українською в родині.

– Нещодавно цитати із "Франчески" потрапили до збірників підготовки до ЗНО. Це ж перший крок до входження у галерею класиків. Не боїшся, що тебе зненавидять всі українські школярі?

– Не боюся. В інстаграмі, наприклад, на мене масово підписані підлітки, що читають "Франческу" і "Моцарта". І вони ще жодного разу не написали, що мене ненавидять. Можливо, бо я не потрапив у шкільну програму.

– Відчуваєш, що розвиваєшся як письменник? Ти взагалі тримаєшся ідеї, що в автора кожен наступний текст має бути трішки кращий, ніж попередні?

– Звичайно, кожен текст має бути кращий за попередні. Я мушу розвиватися, бо хочу постачати якісний продукт. Я не можу робити халтуру і ніколи не пишу, аби просто відписатися.

– Є тема, на яку ти принципово не напишеш?

– Ніколи не кажи ніколи. В мене точно немає амбіцій написати великий український роман. Не вважаю, що маю достатньо знань і морального права. "Марія" Самчука і "Сад Гетсиманський" Багряного – ось що для мене великі романи. Я так не напишу. Моя література не претендує на високу полицю, це розважальні тексти, і я цього не соромлюся.