Чому чоловіки, постраждалі від домашнього насильства, залишаються "невидимими" - інтерв'ю з Катериною Левченко

"ДС" Традиційно вважають, що домашнє насильство стосується виключно жінок, але ж насправді це лише один бік проблеми, серед потерпілих є й чоловіки. Наскільки це притаманно українському суспільству?

К.Л. Так, це дійсно є проблемою. Національна соціальна служба станом на 1 липня зафіксувала 103 297 звернень щодо домашнього насильства. З них близько 87 тис. (84%) – від жінок, понад 14,5 тис. (14%) – від чоловіків, решта — від дітей. Ось ці 14% від чоловіків – це досить серйозний показник. Тому ми не можемо просто оминати цю проблему увагою.

"ДС" Якщо порівняти з минулими роками — скажімо, 2000-м, 2010-м – яка ситуація була тоді?

К.Л. У 2000-му такої статистики не було взагалі. Закон "Про попередження насильства у сім'ї" ухвалили у 2001-му, він набув рік потому. Першу статистику почали збирати органи внутрішніх справ – після внесення змін до Кодексу про адміністративні правопорушення, коли з'явилася стаття 173-2 "Вчинення насильства у сім'ї". Цей закон працював, і він допоміг закласти дуже серйозні підвалини для державної політики у цій сфері.

У 2017 році ухвалили більш сучасний закон, з урахуванням положень Стамбульської конвенції – "Про запобігання та протидію домашньому насильству". Він допоміг нам розширити коло людей, які підпадають під його дію. Коли ми говоримо про сім'ю – відповідно, йдеться про подружжя, дітей. А коли кажемо про домашнє насильство – це вже ширше, родичі або, до прикладу, колишнє подружжя: пара могла розлучитися, але й далі мешкати в одній квартирі чи будинку.

На початку 2000-х я вже декілька років працювала у громадській організації La Strada, мені ця тема була відома і зрозуміла. І коли ми обговорювали її з фахівцями, зокрема з правоохоронцями, нам всі казали: "Це взагалі не проблема, це сімейні стосунки, туди не треба втручатися…" Відтоді Україна зробила дуже серйозний крок у визнанні того, що домашнє насильство є не приватною справою, а є злочином, порушенням прав людини.

 У 2010 році статистика вже збиралася – перш за все Міністерством внутрішніх справ. На той час звернень щодо домашнього насильства було приблизно 80-90 тисяч на рік. Проблема була дуже актуальною, але рівень обізнаності і правоохоронців все ж таки був доволі низьким – що робити, як реагувати. Меншу увагу приділяли й на політичному рівні, хоча наразі вона – серед пріоритетів.

"ДС" Гадаю, тоді скарг від чоловіків були лічені відсотки. Наразі, наскільки мені відомо, стали звертатися частіше. Завдяки чому?

Так, було 2-3%, до 5%, дуже мало… Що змінюється зараз? Думаю, інформаційні кампанії, які проводяться останнім часом, допомагають зрозуміти, що домашнє насильство дійсно може стосуватися не лише жінок. Сам цей термін — як він застосовується у національному законодавстві та, що дуже важливо, у Конвенції Ради Європи щодо запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству — стосується і жінок, і чоловіків, і дітей.

Але, гадаю, це розуміння поки недостатньо вкорінене у нашій суспільній свідомості. Стереотипно домашнє насильство сприймають як таке, що коїться тільки відносно жінок, насамперед молодих. І це стосується не лише громадської думки, а й певною мірою і фахівців, хоча рік від року ситуація в цьому плані покращується.

"ДС" Що ще змінилося протягом цих років?

К.Л. Я згадую, як ми давали типовий портрет потерпілого від домашнього насильства на початку 2000-х років – це була, як то кажуть, жінка фертильного віку. А сьогодні я б взагалі відмовилася від того, щоб складати такі портрети, бо постраждати може будь-яка людина. На гарячі лінії з питань протидії домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерної дискримінації звертаються й чоловіки – здебільшого старшого віку, які страждають від своїх дітей або онуків. У них, наприклад, забирають пенсію, нерідко це пов'язане з алкоголізмом або наркоманією. Таке насильство кваліфікується як економічне або психологічне.  

"ДС" Питання домашнього насильства не може не торкатися дітей…

К.Л. Якщо відкрити закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству", там буде визначення дитини, постраждалої від насильства: якщо вона потерпає безпосередньо або була свідком. На жаль, дуже прогресивне положення національного законодавства щодо того, що діти-свідки є постраждалими, сьогодні поки не знайшло відображення у практиці. І от коли ми дивимося на кількість постраждалих від насильства, яких рахують соціальні служби та правоохоронці – йдеться лише про тих, хто звертався до них по допомогу. А те, що поруч із постраждалою особою були й діти, не враховується.

Тож сьогодні ця тема є пріоритетною для вирішення. Важливе питання – продумати, як ідентифікувати таких дітей. Це стосується як правоохоронних органів – поліції, прокуратури, так і системи безоплатної правової допомоги – такі центри надають консультації, ведуть статистику, але при цьому не враховують дітей. 

"ДС" Є численні психологічні дослідження щодо впливу домашнього насильства на формування поведінки дітей, як саме це відбувається?

К.Л. Так, вони можуть копіювати поведінку дорослих, засвоюють насильницьку модель стосунків. У насильства завжди дві сторони: одна активна — насильник, друга пасивна – постраждалий, тобто жертва. Дитина може засвоїти модель або насильника, або жертви. І таким чином знову буде відтворюватися це коло. Тобто, готовність до такої поведінки, її прийняття – це також на психологічному рівні сприяє тому, що насильство продовжує існувати.

Хоча бувають і випадки, коли постраждалі діти свідомо відмовляються від такої моделі. Але цю тему глибше розкриють психологи.

"ДС" Якщо повернутися до чоловіків: якої допомоги вони наразі потребують найбільше?

К.Л. Якщо говорити про суспільство в цілому, дуже важливими є інформаційні кампанії, які ламають стереотипи. Зокрема — про те, що чоловікам взагалі соромно звертатися до поліції, соціальних служб або громадських організацій. Такі кампанії потрібні й жінкам – тому що принцип "не виносити сміття з хати" залишається дуже популярним.  

Але у чоловіків ці стереотипи ще більш живучі та підкріплені реальним побоюванням: якби хтось дізнається, що вони не тільки потерпають, а ще й скаржаться, це може викликати осуд з боку оточення. Це також треба змінювати.

Крім того, дуже важливо працювати з усіма, хто відповідає за запобігання та протидію домашньому насильству — це і правоохоронні органи, і соціальні служби. Через такі ж саме стереотипи вони дуже часто не ідентифікують чоловіків як постраждалих. Я таку ситуацію знаю дуже добре — за темою протидії торгівлі людьми, якою займалася багато років. І пам'ятаю, що перший концепт торгівлі людьми стосувався перш за все сексуальної експлуатації жінок, проституції. Але на початку 2000-х років в Україні почала дуже активно зростати й кількість постраждалих чоловіків — здебільшого через трудову експлуатацію. І їм дуже складно було ідентифікувати себе як таких, тому що в суспільній свідомості "торгівля людьми" асоціювалася з торгівлею молодими жінками та дівчатами.

"ДС" Які ще чинники тут є?

К.Л. Ще один бік: дуже часто чоловіки, які потерпають від насильства, самі скоювали його. Зокрема, це стосується чоловіків старшого віку – вони скоювали насильство, коли були молодшими, а тепер воно до них повертається. Тому й важливе поширення корекційних програм у цьому напрямку.

Також важливо вчити чоловіків і жінок ненасильницькій поведінці. А це можна робити лише на основі формування паритетних стосунків у сім'ях. Бо якщо ми говоримо про "владні" відносини — незалежно від того, хто керує, чоловік чи жінка, — то так чи інакше тут будуть виникати випадки насильства. Ну, і дітей також треба виховувати на відповідних принципах.

"ДС" Які програми допомоги чоловікам наразі діють в Україні?

К.Л. У нас є корекційні програми, які проводять підготовлені фахівці, і їх треба розвивати у подальшому, щоб вони відображали різні потреби, різні аспекти. Необхідно, щоб суди направляли на проходження таких програм, щоб це не розглядалося як щось добровільне: хочу – проходжу, хочу – ні! Потрібно більш серйозне ставлення до корекційної роботи – з урахуванням того, що це стосується не лише однієї особи, а й всієї родини.

"ДС" А як щодо шелтерів – притулків саме для чоловіків? Наскільки це реально в наших умовах, чи є такі наразі? Що заважає їх відкривати?

К.Л. Такі приклади є в європейських країнах. В Україні законодавство не перешкоджає відкриттю притулків для чоловіків, постраждалих від насильства, але — на основі оцінки потреб громад. Методика такої оцінки вже затверджена Міністерством соціальної політики. І більше того – вона вже працює. Цьогоріч вперше з державного бюджету виділили 274 млн грн (близько 10 млн доларів) субвенції громадам на створення спеціальних закладів для протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі, допомогу постраждалим. Це притулки, мобільні бригади, центри денного перебування… Планується створити 28 притулків, 58 спеціалізованих закладів соціально-психологічного консультування, 39 денних центрів соціально-психологічної допомоги. Такі субвенції заплановані і на 2022, і на 2023 роки.

Однак усе це має бути спочатку оцінено: чи є така потреба в окремій громаді — притулки створюються не в Україні в цілому! І якщо громада побачить, що така необхідність є – вона може подавати заявку до Мінсоцполітики. Звісно, якщо їй потрібні гроші – бо сьогодні є багато спроможних громад, які можуть створювати притулки самі.

Така оцінка — відповідальність саме органів місцевого самоврядування. Але, без сумніву, велику роль відіграють і громадські організації, які можуть допомогти правильно її провести.

"ДС" Спільні з жінками шелтери, наскільки мені відомо, взагалі не створюють?

К.Л. Розміщення у притулках для постраждалих від насильства людей різної статі не допускається – це є в типовому положенні. У принципі, це логічно – щоб не допускати подальших проявів насильства тощо, бо можуть виникати різні ситуації.

"ДС" Питання щодо домашнього насильства зафіксовано у Стамбульській конвенції. Якщо Україна нарешті її ратифікує, як це допоможе чоловікам?

К.Л. Конвенцію Ради Європи "Про запобігання та протидію насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами", також відому як Стамбульська конвенція, дійсно необхідно ратифікувати. Хочу підкреслити: вона спрямована виключно на протидію та боротьбу з насильством і не має ніякого прихованого порядку денного! Маніпуляції щодо того, нібито вона призведе до руйнування традиційних цінностей – це реально лише маніпуляції, бо конвенція лише про боротьбу з насильством.

Наразі немає застережень щодо ратифікації цієї конвенції ані від жодного центрального органу виконавчої влади, ані від Офісу генерального прокурора. Відповідний законопроєкт переданий до Офісу президента. Уряд активно уряд співпрацює з народними депутатами – зокрема з фракції "Слуга народу", міжфракційного об'єднання "Рівні можливості"… Нещодавно у парламенті також створили окреме об'єднання "За ратифікацію Стамбульської конвенції". Важливу роботу проводить віцепрем'єр-міністерка Ольга Стефанішина. Тож наразі ми чекаємо на осіннє засідання Верховної Ради. А доти дуже потрібними є інформаційні кампанії щодо того, що Стамбульська конвенція – це не страшно.

Якраз один з міфів навколо Стамбульської конвенції – що вона стосується лише жінок. Так, вона називається "Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству". І, повторюсь, домашнє насильство стосується і чоловіків, і хлопчиків, і дівчат. І всі ті заходи, про які йдеться у конвенції, і закладені нею високі стандарти – наголошую, стосуються усіх. Тому її ратифікація однозначно покращить і становище чоловіків в Україні. Прошу підтримати її – і треба звернутися до суспільства, аби воно теж її підтримало.

Офіс Урядового уповноваженого з питань гендерної політики нагадує номери гарячих ліній, куди можна звертатися з приводу сімейного та домашнього насильства:

Урядова гаряча лінія – 1547;

Гаряча лінія на базі громадської організації "Ла Страда-Україна" — 0 800 500 335; 

Національна гаряча лінія для дітей та молоді – 0 800 500 225.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту "Everyone has to be protected", що впроваджується ГО "Ти потрібен Україні" за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів є виключною відповідальністю ГО "Ти потрібен Україні", і не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США.

This material was prepared as part of the "Everyone has to be protected" project implemented by the NGO "Ukraine needs you" supported by the Democracy Commission Small Grants Program of the U.S. Embassy to Ukraine. The views of the authors of the sole responsibility of NGO "Ukraine needs you" and do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.