Боєць "Алі" спецпідрозділу Kraken про те, як вижити під час штурму і чи можливий компроміс з ворогом

За походженням "Алі" азербайджанець, народився та виріс в Україні, з 2015 року служив у поліції. Згадує, що за день до початку повномасштабного вторгнення їхній підрозділ відправили на полігон для навчань, а вже за кілька днів потому хтось виявив бажання піти зі служби, а хтось просто втік з неї, нікого не повідомивши. За місяць Алі вирушив на Херсонщину у складі добровольчого зведеного загону із працівників патрульної поліції "Хижак", а коли "100-денне відрядження" завершилось, продовжив службу в поліції міста Києва. Та через кілька тижнів разом із кількома колегами ухвалив рішення перейти до лав Збройних сил. Каже: дружина поставилась до такого рішення з розумінням, адже сама з 2014 року є активним волонтером. З осені 2022 року "Алі" служить в окремому розвідувально-диверсійному підрозділі Головного управління розвідки Міністерства оборони України Kraken. "Ворог вірить, що переможе. Ми ж знаємо, що непереможні", — каже "Алі".

- Яким було ваше перше бойове хрещення?

- Звільнення міста Ірпінь. Я був у підрозділі, що складався з патрульних поліцейських міста Києва. Під час нашого прориву у місто відбувся сильний артилерійський обстріл. Ворога вдалось витіснити лише з другого разу. Це було успішне бойове хрещення, попри невдалу першу спробу.

- Kraken називають одним з найбільш боєздатних спецпідрозділів ГУР МО. Розкажіть детальніше про досвід вашої служби.

Звісно, бійці мають високу професійну підготовку, Kraken, як і багато інших підрозділів, здійснює чимало успішних операцій, але ціна цього — життя людей. Якщо ми йдемо на штурм або контрнаступ, деокуповуємо території, то втрачаємо людей. Будь-якій операції властиві ризики і хлопці це знають.

Я брав участь у бойових операціях на Херсонщині, у Запорізькій області, але основний напрямок — Донецька область. Був під Соледаром, Благодатним, Бахмутом, в інших місця, які не розголошуються.

В основному це операції, пов'язані зі штурмом, утриманням позицій, порятунком людських життів та збором трофейної техніки. Спершу займання позиції, спостереження з використанням відповідних засобів – нічниками, тепловізорами, дальномірами тощо. Далі в значній мірі – контакт стрілкової зброї, обстріли мінометною зброєю. Треба фізичні сили мати на все це, особливо в нічний час. Та й події на полі бою дуже часто розвиваються зовсім не так, як нас вчили.

Це завжди великий ризик, але речі, котрі ми робимо, викликають неймовірний приплив емоцій. Скажімо, ти, виконуючи завдання, змушений скористатись окопом і тебе в цей час виявляє ворог — починається обстріл, котрий триває всю ніч. І от навколо тебе обстріляний кожен метр, а до тебе нічого не прилетіло. Це дуже емоційні і навіть чудотворні моменти. Тому я дякую Богу за цей шанс жити далі. 

- Як вийти живим з бойової операції? Чи були у вас ситуації, коли емоції брали верх і починалась паніка?

Шанси вийти живим залежать від колективної та особистої підготовки. Коли робота виконується злагоджено, підвищуються шанси безпечно вийти та залишитись живим. На початку бойового завдання ти рвешся в бій, а під час самого бою хочеться ефективно та якомога скоріше виконати свою задачу і опинитись в безпеці. В епіцентрі масованих обстрілів азарт зникає, але це не заважає працювати, адже поруч з тобою ті, за життя яких ти теж несеш відповідальність.  

Я загалом стресостійка людина, зокрема і через попередню службу у поліції. Ніколи не обговорюю робочі питання в колі сім'ї, бо вдома маю відсторонитись від цього і просто відпочити.

Однак існує момент неочікуваності. Якось влітку ми утримували позиції в очікуванні ворога. Була ніч, я навів тепловізор на горизонт і помітив якісь об'єкти. Здавалося, що весь горизонт – це суцільний фронт ворога, котрий йде на нас. А перед цим ми якраз чули ворожу воєнну техніку. Передаю цю інформацію хлопцям, а вони нічого не бачать і не чують. Передав тепловізор побратиму — теж говорить, що нічого не бачить. Я знову дивлюсь – там ворог. Зрештою розумію, що просто неправильно використав пристрій. Звісно, посміялись, але в певний момент таки відчув сильне хвилювання.

Емоції можуть завадити і нашкодити, бо часом людина реагує так, як сама від себе не очікувала. У моєму бойовому досвіді зустрічалися люди, котрі просто впадали в ступор. Однак для них це теж досвід, котрий натякає, що варто змінити напрямок військової служби, знайти альтернативний варіант, де можна було б почувати себе більш ефективним і не заважати колективу. Бо, скажімо, у ситуації, коли є поранені, не місце паніці, бо виконання завдання може зірватись, а кількість поранених зрости.

- Що є найскладнішим під час штурму?

- Психологічно важко. Знаєш, що ворог там, ти маєш завдати йому вогневе ураження, але при цьому ворога не бачиш. Це найгірше. 

Йдемо на штурм, або пускаємо в хід дрони, які можна підняти і побачити, що відбувається. Найголовнішим є довіра: у складні моменти треба вміти співпрацювати з хлопцями, котрі нам доповідають про обстановку попереду. В цьому випадку надія лише на них, бо вони – наші "очі та вуха".  

- Яким мати бути справжній розвідник? Як передаєте особистий досвід побратимам чи новачкам?

Розвідник – це похідник. Тобто людина, яка чудово володіє навичками виживання, орієнтування, винахідливості в будь-яких умовах і готовності до будь-яких погодних умов. Стійкий і спостережливий, котрий якомога довше може себе не виявляти. Такий собі мисливець.

Щодо досвіду, то обмінюємось ним під час тренувань. Новачкам показуємо методи дій нашої групи, розповідаємо історії, що, де і як відбувалось, за яких обставин. З цього теж можна черпати знання і здобувати досвід. Але все залежить від того, як людина буде себе поводити безпосередньо на бойовому.

- Що, на вашу думку, змушує панікувати ворога, можливо, здавати позиції?

Це наша мотивація. Бажання робити те, що робимо, всім колективом. Ворог бачить і відчуває нашу впевненість. Знаючи, хто на них іде, який підрозділ, якої він ефективності, вони починають панікувати, бо знають, як часто ми завдаємо точних ударів по їхнім позиціям та об'єктам.

Чим більше вони про нас знають, тим сильніший їх страх.

- А що ви можете сказати про ворога та його потенціал загалом? 

Ніхто із нас називає їх "другою армією світу". Всі висловлювання щодо росіян на зразок "орки", "чмобіки", котрі використовуються наразі у суспільстві, є цілком допустимим. Судячи з вигляду полонених, їхнього одягу, психологічного стану, можна сказати, що частина з них була налякана, непідготовлена, їх примусили йти воювати. Однак я ворога не недооцінюю, бо ми й самі можемо робити певні помилки — десь відволіктись і тим самим надати перевагу ворогу, навіть якщо він непідготовлений. Росіяни не роблять висновків, зважаючи на тривалість бойових дій, але систематично здобувають нові навички і багато чому вчаться.

Так, якість армії у нас краща, завдяки підтримці Заходу. Однак за кількістю снарядів та обстрілів вони однозначно переважають, бо мають ресурси. Санкції можуть стримувати потік зброї, але вони їх обходять через арабські, азіатські країни, а також мають засоби для будівництва та розвитку ВПК. І нехай їм потрібно більше часу, щоб дістати те, що необхідно, вони досягають свого. Дивлячись на уламки ракет чи безпілотників можна впевнено говорити, що їм допомагають різні країни у поставках "металу смерті".

- Чи є місце компромісу на війні?

З ворогом однозначно ні. В ситуації активних бойових дій діє принцип "або ти, або тебе". Якщо йдеться про власну безпеку, то завжди присутня безкомпромісність. У вже більш спокійній атмосфері маєш час зрозуміти, що відбувається, обдумати, продумати і обрати альтернативний варіант подальших дій.

- Що для вас означає слово "патріотизм"?

Я – громадянин України, хоча національність в мене інша. Народився тут, в Україні, тут навчався, тут мої друзі, дружина в мене українка. Все своє життя провів тут і, сподіваюсь, що так буде і надалі. Та щоб прожити тут своє життя, необхідно цьому сприяти. Залишивши країну незаконним шляхом не можна називатись патріотом. Інша річ — бути за кордоном через певні робочі обставини, чи у волонтерських справах, або просто вчитись. У такому разі людині буде складно повернутись в країну, де ведуться активні бойові дії. Однак якщо такі люди мають змогу підтримувати армію України донатами чи іншими методами, то вважаю це нормальним. Людина, тікаючи від війни, не має тікати від свого обов'язку.

- Чи змінились ваші погляди на життя з початком повномасштабної війни?

Майбутнє стало складно прогнозувати — стільки навколо подій, вірогідних сюжетів, що дуже складно вибудовувати плани. Погляди на життя єдині і непохитні: залишитись живим, неушкодженим і повернутись до свого життя. Поранення чи медаль за нього не дарують відчуття гордості і бажання про це розповідати. Зараз хочеться лише безпеки, але здобути її маємо ми.

- Яку роль на війні відіграють релігія і віра? 

Для мене віра має велике значення. "Броня на мені, а Бог в мені", — маю брелок з таким написом і шеврон із образом Архангела Михайла.

Я— віруючий християнин. Приходжу до помісної церкви на богослужіння. Молюсь перед, під час і після кожного бою. Це моя подяка Богу за те, що зберіг мене цілим та неушкодженим. Велику силу має молитва друзів, сім'ї, церкви. 

- Про що мрієте?

Мрію про закінчення війни, про притягнення до відповідальності країни-агресора та її влади, зрадників всередині нашої країни і влаштування гідного життя для українців, котрі допомагають від початку повномасштабного вторгнення, та військових. 

- Гадаєте, реально віддати під суд всіх зрадників?

Тому ми і називаємо це мрією (сміється — "ДС".). У нас і під час війни, на жаль, багато зрадників, корупціонерів, котрі роблять свої негідні справи. А після війни, вочевидь, таких випадків буде ще більше.

Про кого Ви б хотіли згадати у матеріалі?

"Позитив", "Бабай", "Шеф". Це ті, кого я особисто знав, і кого вже немає в живих. "Сузукі" — мій товариш, котрий офіційно вважається зниклим безвісти. Хтось старший, хтось молодший, всі зі своїми характером та емоціями. Я разом з ними брав участь в операціях, стояли пліч-о-пліч. 

Під час однієї нашої операції, коли штурмували ворога і він почав відступати, мій товариш за позивним "Сузукі" вирішив піти за ним, продовжуючи бити його. Та не повернувся, на жаль. Були інтенсивні обстріли, навколо дим…Для мене це тяжка втрата.

"Бабай", який на той момент був керуючим групою, попри складність ситуації, хоча на них наступали, влаштували засідку, зберігав спокій. Навіть коли почули його по рації востаннє — жодного прояву страху чи паніки, у голосі врівноваженість.

"Позитив", головний сержант роти, завжди був усміхненим. Підтримував, допомагав без жодних умов. У всіх відношеннях хороший хлопець. 

"Шеф" був наймолодшим серед нас — мав всього 19 років. Такий комунікабельний, на різні теми міг говорити з гумором, при цьому завзято воював та нищив ворога. Завжди виявляв бажання брати участь в будь-яких операціях.  

Є й інші хлопці —декого знав багато років, але конкретно виокремлювати когось не хочеться. Всі – бійці і професіонали. 

Спілкувалась Єва Глікман