Андрій Боблях ("Слуга народу"): Діти-сироти мають повернутися з-за кордону не до дитячих будинків, а в турботливі родини

Одним з найболючіших наслідків війни є те, що від неї страждають діти. Максимально вберегти їх намагаються не лише батьки, а й держава. Тож коли йдеться про дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування, увага особлива. Ще навесні 2022 року через повномасштабне вторгнення дитячі будинки інтернатного типу евакуювали в безпечні місця: 94 заклади перемістили в межах України, 196 — за кордон. Найбільше — до Польщі, Німеччини та Туреччини. 

Партнером держави в організації евакуації до Туреччини став Благодійний Фонд Руслана Шостака. Його благодійний проєкт "Дитинство без війни", започаткований майже одразу після повномасштабного вторгнення російських військ, виконав наймасштабнішу централізовану приватно-державну евакуацію дітей-сиріт в сучасній Європі. 

Благодійник з першого дня проєкту фінансує перебування евакуйованих у Туреччині та забезпечує інші потреби. Держава зі свого боку ініціює виїзні моніторинги умов перебування наших дітей за кордоном. Про те, як живуть діти, евакуйовані завдяки проєкту "Дитинство без війни", розповів народний депутат України ("Слуга народу"), член комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Андрій Боблях.

— Пане Андрію, у серпні ви у складі моніторингової групи побували в Туреччині, де ознайомилися з умовами перебування евакуйованих з України дітей. Наскільки корисним був цей візит?

— Такі візити дуже корисні, бо побачити на власні очі завжди краще, ніж просто почути. Я знав про те, що після початку повномасштабного вторгнення велику кількість дітей евакуювали до Туреччини, де забезпечили їм комфортні умови перебування. Тож коли від Мінсоцполітики надійшов запит, щоб хтось з нашого комітету поїхав у складі моніторингової місії до Туреччини, погодився.

— Хто входив до складу цієї делегації?

— Заступник міністра соціальної політики Ірина Постоловська, голова Національної соціальної сервісної служби Василь Луцик, начальник відділу моніторингу Департаменту моніторингу додержання прав дитини Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Інна Гончарук.

— Як облаштований побут дітей, які вже понад два роки перебувають далеко від України?

— Діти живуть у готельному комплексі поблизу Кемеру. З міркувань безпеки ми його не називаємо, але це котеджна забудова біля моря. Діти живуть в окремих корпусах, переважно мешкають по двоє, у більших кімнатах — по троє. Це відповідає усім санітарним нормам. У помешканнях чисто, є якісь милі серцю дрібнички, що нагадують про рідну домівку. Звісно, діти сумують за минулим, однак мають усе необхідне, щоб почуватися захищеними. До речі, у всіх дітей є планшети, якими їх забезпечив фонд Руслана Шостака. На цих гаджетах встановлені програми не лише для навчання, а й для розваг.

Окремо варто сказати про харчування. У закладі, в якому ми побували, працює кухар-українець. Тож їжа переважно українська.

Щотримісяці діти мають змогу обрати собі новий одяг. Наприклад, за домовленістю з відомим турецьким виробником нещодавно побували у фірмовому магазині, де на певну суму змогли обрати собі нові вбрання, попередньо примірявши й помилувавшись собою у дзеркалі. Емоції від такого процесу важко переоцінити. Багато хто, до речі, купував не лише одяг, а й іграшки. Більше вражень діти отримують, можливо, лише від моря. А вони мають змогу ходити туди щодня. Ось такий побут, відпочинок і оздоровлення.

— Не менш важливим є процес навчання. Важливо, щоб діти мали доступ до української освіти, могли зберегти національну ідентичність. Як організований освітній процес для цих дітей?

— Хочу наголосити, що дітей переміщали з українських закладів із супроводом з України. До речі, більшість переміщених завдяки Фонду Руслана Шостака є вихованцями інтернатних закладів Дніпропетровщини. З ними на постійній основі або ротаційно живуть та працюють їхні вихователі. Вони й забезпечують україномовне оточення. Діти дистанційно навчаються за українською програмою, тож освітній процес не переривається. На території готельного комплексу є велика бібліотека з українськими книжками. І відвідувачів у ній не бракує. 

— А як з медичним обслуговуванням?

— Були проблеми, переважно через мову. Але турецька сторона пішла назустріч, тож зараз у дітей є можливість спілкуватись з російськомовним лікарем. Тобто мовний бар’єр подолали наразі в такий спосіб. Усі діти після приїзду відвідали стоматолога і зараз продовжують регулярно ходити на прийоми.

Одній дівчинці мали зробити операцію на серці саме 24 лютого 2022 року, однак почалась повномасштабна війна, й операцію скасували. У Туреччині завдяки проєкту та благодійникам вдалося провести цю складну операцію, і зараз дитина здорова. 

— Мінсоцполітики працює над тим, аби повернути дітей в Україну. Однак наскільки реальним є це завдання з огляду на те, що жорстока війна триває, а рідна область дітей, які нині перебувають у Туреччині, прифронтова?

— Наша спільна мета — зробити так, щоб діти-сироти повернулися в Україну не до дитячих будинків, а в турботливі родини. Саме над цим потрібно працювати усім інституціям. Але головним пріоритетом має залишатися безпека дітей. Повернути дітей в Україну — це правильне рішення. Адже це наші українські діти, вони статусні, або, як кажуть, державні. Я запитував у представників міністерства, як саме має відбуватися процес повернення. Мені сказали, що повертати хочуть саме в родини, і запевняють, що в країні є необхідна кількість сімей, готових до всиновлення чи організації дитячих будинків сімейного типу. Звісно, сім’ї — це дуже круто, але в яких регіонах? Адже сьогодні в Україні немає безпечних місць.

Ще були пропозиції з боку Туреччини забрати в Анкару дітей з інвалідністю, яким обіцяли додаткове піклування. Однак постає питання, як зробити так, щоб не розривати повністю родинні зв’язки. Приміром там, де є братики-сестрички.

За моєю інформацією, протягом року українці всиновили 40 дітей з тих, які перебували в Туреччині. Тож вони повернулися до України. Соціалізація таких наших громадян вкрай важлива.