Анастасія Левкова: Є багато матеріалу, на якому можна вибудовувати кримськотатарський і український Крим

"ДС" Ти дебютувала в художній прозі з романом "Старшокласниця. Першокурсниця" і не раз говорила в інтерв’ю: попри те, що це художній текст, — це також твоя власна історія. Чи є в тебе особиста історія з Кримом?

А.Л. Якось я бачила коментар "авторка була у Криму два тижні". Це не так. Два тижні я була на письменницькій резиденції у Сімферополі. А поза тим моя мапа Криму досить широка. Можливо, мій досвід важко порівняти з досвідом, наприклад, Світлани Поваляєвої, яка об’їздила півострів уздовж і впоперек. Я ніколи не була на Тарханкуті, не гуляла Джанкоєм, Алупкою чи Гурзуфом — але бувала в Ялті, Судаку, Бахчисараї, Євпаторії, в Сімферополі, Партеніті, Севастополі, Нікіті, на Ай-Петрі… Якісь місця відвідала, коли ще була маленькою, якісь уже в дорослому віці. Але визначальним став епізод 2012 року: ми вирушили в Крим із моїм тодішнім хлопцем. Минуло вже багато часу, але ці стосунки я досі визначаю для себе як формотворчі, такі, що сильно вплинули на мене в подальшому. Тоді, у Криму, я виразно відчувала, що вони прямують до завершення. І саме через цю обставину Крим переживався якось напрочуд гостро, по-мистецьки, й дуже хотілося це зафіксувати. Крім того, тоді я вперше побувала в кримськотатарському будинку, познайомилася з Бахчисараєм, Ханським палацом, із Севастополем… Я розуміла, що на материку це все мало осмислено. І подумала: хочу писати про Крим. Тоді в моєму середовищі багато говорили про репортажі, цей жанр був на слуху — тому на той момент я уявляла книжку репортажною. А далі все просто почало складатися й сплітатися саме собою.

"ДС" Як починалась робота над книжкою? Як ти уявляла її на початку, чи була якась структура — і як вона зрештою видозмінилася в процесі роботи?

А.Л. Наприкінці грудня 2012 року Всесвіт підкинув мені резиденцію в Криму. Заповнюючи аплікаційну форму, я писала: має бути книжка як у Маріуша Щиґела — збірка художніх репортажів. І, приїхавши в Сімферополь, почавши вникати в тему, я подумки прикидала: ось буде текст про кримських татар, ось, скажімо, про Ялтинську конференцію… Тоді я ще дуже туманно уявляла, якими мають бути теми, й чимало напрацьованого тоді матеріалу в книжку "За Перекопом є земля" не потрапило.

Я почала шукати на материку людей, із якими можна було б поспілкуватися на тему Криму. Так познайомилася з Алімом Алієвим, і моя цікавість до півострова розгорілась іще більше. Власне, люди й спілкування з ними і стали визначальним фактором для книжки. Часто мене питають: "Що дало тобі сили й снагу стільки протриматися на цій ідеї?". Ставлячи це питання самій собі, я відповідаю, що передусім завдячую одній з моїх респонденток. У розмовах із цією дівчиною ми провели дуже багато годин, і у своїх розповідях вона була надзвичайно щира й давала безліч деталей. Оповідала про своє дитинство, школу, свій район, багато розказала про своє життя під час анексії — і, окрім того, що дала багато інформації, ці розповіді були направду захопливі. Слухаєш — і в уяві одразу малюється картина. Саме ці яскраві картини, що виникали перед очима, надихали мене розпитувати інших людей, вишукувати й "розкручувати" інші теми. 

Але це все вже було потім, після того, як книжка в моїй уяві стала романом, а романом вона стала в 2014 році, після початку війни з Росією. Востаннє на сьогодні я була у Криму в серпні 2014-го, коли він був уже окупований. Було страшно туди їхати, але водночас і цікаво, я відчувала, що важливо на власні очі побачити, що там діється під час цього перехідного періоду. Я зупинилась у родини однієї знайомої, кримської татарки, під Сімферополем. Попри мої страхи, та поїздка минула вдало. 

А саме в той період я особливо гостро переживала власні кримські — доанексійні — спогади й водночас те, що дізналася про Крим після того і з розповідей мешканців півострова, і з побаченого на власні очі. Моя особиста історія та історії моїх співрозмовників почали сплітатися в цілісний сюжет. Так я почала мислити про майбутню книжку саме як про роман.

"ДС" Як ти шукала спікерів і прототипів для героїв книжки? Чи були труднощі з цим, особливо після анексії? Чи траплялося так, що якісь люди не бажали йти на контакт?

А.Л. Людей я знаходила через мережу зв’язків: говорю з кимось одним — той радить поговорити з іншим своїм знайомим і так далі. Не було жодної людини, яка б відмовила мені у розмові. Були ті, хто спершу казали: "Та я вже нічого не пам’ятаю", — але зрештою починали говорити. Власне, я відчувала, що люди не так "не пам’ятають", як бояться говорити про потенційно болісні речі, — але зрештою чи не всі дякували, бо ця розмова дала їм шанс пригадати все це, виговоритися. 

Ясна річ, бували й важкі розмови — і то не лише для спікерів, а й для мене самої. Траплялося, що, звіряючись, люди плакали, бувало й так, що я пропускала крізь себе біль цих історій настільки глибоко, що він не відпускав мене по кілька днів. Це лише збоку може уявлятися так, що я послухала 50 людей, зліпила докупи те, що вони сказали, — і вийшов роман. Але так це не працює. Ти слухаєш людину — і виникає якась зачіпка, якась тема, над якою хочеться попрацювати глибше, тоді шукаєш інші джерела на цю тему… Та й образи в романі формуються не лише з безпосередніх свідчень: авторська уява, свідомість і підсвідоме грають не меншу роль. 

Так, я хотіла, щоб моя героїня досліджувала весільні традиції, — і, як на те, мені трапилася книжка Олени Соболєвої про весільні традиції кримських татар. Звісно ж, я захотіла поспілкуватися з авторкою. Думаю далі: якщо моя героїня таке досліджує, то за якою спеціальністю вона мала би вчитися — історикиня, культурологиня? І дізнаюся, що саме в той час у Сімферополі відкрилась кафедра культурології, й знаходжу людину, яка там навчалась саме в ті перші роки. Це як працювати над дисертацією: спершу читаєш якусь загальну літературу, а потім розумієш: ага, мені ще бракує цього й цього – вже потрібні деталі. І "За Перекопом є земля" справді писалася дуже по-дисертаційному.

"ДС" Яким ти бачиш місце свого роману в українській літературній традиції "кримських" текстів?

А.Л. Це доволі слизька стежка, але я розумію, що це неминуче: велику кількість текстів, об’єднаних однією темою, ставитимуть в один ряд, будуть досліджувати й читати разом. Уже відбувся четвертий літературний конкурс "Кримський інжир / Qırım inciri", до якого я безпосередньо долучена як співзасновниця й кураторка — і гадаю, що всі ми — і я, і автори "Кримського інжиру", і ті "материкові" українські письменники, що працюють із темою Криму зараз, — ми творимо традицію писання Криму зсередини. Причому "некорінна", некримськотатарська лінія тут не менш важлива. Так, ми маємо кримські тексти Коцюбинського, Лесі Українки, Зерова, В. Домонтовича, Тичини, Рильського і т.д., більшість із них написані іззовні, з перспективи екзотизування, деякі зсередини, — але однаково цих текстів в українській літературі небагато. 

Коли ми задумували "Кримський інжир", то говорили про те, що існує величезна російська традиція писання про Крим. Усі ці пушкіни, чєхови, толстиє писали про Крим, і, безперечно, це імперська оптика. Відповідно, не лише самі росіяни, а й чимало українців, читаючи ці тексти, мали підстави думати, що Крим російський: адже он скільки російських текстів про нього, а українських у сотні разів менше. Тож метою створення проєкту "Кримський інжир / Qırım inciri" було, окрім підсилення кримськотатарської мови й літератури, вписування Криму в українську літературну традицію. 

У "Кримському інжирі" різні історії — від депортації до сучасного побуту — пишуться зсередини, і це надзвичайно важливо. Саме так і я писала "За Перекопом є земля", і, читаючи книжку, дуже багато хто дивується, що я не кримчанка. 

"ДС" Працюючи над книжкою, ти постила уривки своїх інтерв'ю і текстів у себе на фейсбуці. Який тоді був фідбек? Чи він тебе наснажував, чи навпаки знеохочував?

А.Л. Власне, я не дуже пригадую, якими були коментарі до тих дописів. Мене наснажували самі ці історії — це й спонукало ними ділитися. Також ці публікації в соцмережах були такими собі віхами на моєму шляху написання книжки. А от мети показати й "прозондувати", чи буде це цікаво людям, у мене, чесно кажучи, не було. В тому, що ця книжка потрібна, я не сумнівалась. Тож знала: маю зробити це, і крапка. 

"ДС" А чи не лунало закидів, що "великий кримський роман" береться писати людина, яка не жила в Криму?

А.Л. Мені особисто такого ніхто не говорив. Зокрема мої респонденти-кримчани, прочитуючи ці дописи, або підтверджували: так, усе саме так і було, — або ж уточнювали, додавали деякі деталі, що було дуже корисно. Наприклад, таким виявився пост про театри в Криму: вже не пригадую, чи я запостила саме запитання, чи уривок тексту, але багато коментарів до цього посту мені дуже придалися в роботі. Я дізналась, у які театри люди ходили, що дивилися, що подобалось / не подобалось. Хтось написав: "А чому б тобі не поговорити з режисеркою Галиною Джикаєвою?" — я зв’язалась із нею (ми були знайомі особисто, але з проханням бути моєю респонденткою я на той час до неї ще не зверталась), і від неї я також отримала багато цікавих інсайтів. Її пронизлива історія також певною мірою є у книжці.

"ДС" Чи були якісь речі в процесі роботи, які знеохочували, деморалізували і здавалися непідйомно складними?

А.Л. Так. Перед повномасштабною війною я саме працювала над третім розділом роману, присвяченим Майдану і анексії. Це було дуже важко морально й до того ж накладалося на передчуття великої війни: чи буде все так само? Чи так само вся Україна буде "злита", як Крим? Зараз я не раз чую, що цей розділ боляче читати, і ловлю себе на власному ж здивуванні: чому боляче, ми ж усе це вже перетравили. Але перетравила, власне, я — цей процес відчувався як психотерапія. Часом я могла працювати лише по годині на день — настільки це було морально важко й виснажливо. 

"ДС" Якась частина роботи над книжкою відбувалась уже під час повномасштабного вторгнення. Як ти працювала в цей час? Як це міняло твій підхід? Чи не було думок, що, можливо, ця робота марна й книжку просто нікому буде читати?

А.Л. Якщо говорити на рівні тексту, єдине, що в ньому змінила війна, — це післямова. Ну, і якісь дуже дрібні моменти, окремі фрази. Мені здається, хто добре знає історію України, для того з початком війни не відкрилося нічого нового. Принаймні нічого нового про Росію. І навіть цей, як я його називаю, маніфест моєї героїні, яка зрікається російської мови й культури, я задумувала значно раніше, ніж почалися масштабні заклики до кенселінгу. 

Що ж до роздумів про те, як складеться доля книжки внаслідок війни, — я просто не мала часу про це думати. У березні взагалі не працювала над текстом, бо весь час волонтерила або працювала фіксеркою, але щойно втишилась — знову сіла за роботу. Думок, що книжку можуть не видати, не було: я просто знала, що якщо не видадуть зараз — видадуть пізніше. Втім, пригадую, що дуже боялась не вижити, не закінчивши книжки: наприклад, їдучи в Київ як фіксерка (це було невдовзі після деокупації Київщини, коли в самому Києві було мало людей – туди ще боялися повертатись), я надсилала оновлені версії тексту знайомим, які гіпотетично змогли б зробити щось із ними, довести роботу до кінця. 

"ДС" В історії нинішнього протистояння з Росією Крим є надпотужним символом. Як тобі здається, як відбуватиметься реінтеграція Криму в Україну суто з культурної точки зору і яким буде місце в цьому процесі роману "За Перекопом є земля"?

А.Л. Ми зараз трошки мріємо, фантазуємо — але це запитання не стає від цього менш складним. У мене немає якоїсь ейфорії щодо контрнаступу: його ціна дуже вже висока. Проте якщо говорити саме про культурну реінтеграцію (бо про політичну я говорити не компетентна), то до цього процесу я ставлюся спокійніше. Можливо, тому, що дуже вірю в громадянську активність у сфері культури. Мені здається, що на цьому полі вона сильніша, ніж у політиці. Тож, по-перше, я вірю, що можна створити дієві інституції, які опікуватимуться інтеграцією Криму. По-друге, я знаю людей, готових туди їхати, працювати там. І по-третє — я розумію, що є безліч матеріалу, на якому можна вибудовувати український і, ясна річ, кримськотатарський Крим. Ба більше: я не прихильниця того, щоб знищувати всю імперську спадщину, всі ці Лівадійські й Воронцовські палаци й "домікі Пушкіна". Я вважаю, що це чудовий матеріал для дослідження методів імперськості, того, як письменники працювали на імперію. Лише треба достатньо міцно стояти на ґрунті української культури, щоб могти досліджувати російську і не втонути в ній.

Що ж до ролі і роману "За Перекопом є земля", і текстів з антологій "Кримський інжир" у цьому процесі — так, звичайно, повномасштабна війна може додати чимало обставин, які мінятимуть сприйняття Криму українцями тут і зараз. Але всі тексти, які пишуться зараз кримчанами і про Крим, потрібні. Має напрацюватися огром текстів, щоб із цієї кількості постала якість. Якісь із них – може, і мій роман теж – матимуть значення лише як історичні артефакти й фіксації, а якісь — справді закладуть підвалини для створення спільного культурного поля. Це й забезпечить, власне, реінтеграцію й те, що "Крим — це Україна" не буде порожнім слоганом ні для кримчан, ні для материкових українців.