Її Величність натякнула на вето

Однозначної відповіді на питання, бути чи не бути Великобританії у складі ЄС після референдуму, немає. Але не бути — набагато складніше
Олексій Кафтан
експерт з міжнародної політики
Фото UNILAD.CO.UK

Ледь стали відомі попередні результати британського референдуму, Борис Джонсон, ікона "брекзитеров", заявив в ході прес-конференції: "У голосуванні про вихід з ЄС важливо підкреслити, що поспішати не потрібно... Немає необхідності звертатися до статті 50". Екс-мер Лондона і тепер вже колишній головний претендент на прем'єрське крісло мав на увазі пункт Лісабонського договору, який описує процедуру розставання з Союзом.
Очевидно, як і більшість представників британського політбомонду, Джонсон щиро вірив, що співгромадяни, брюзжа і з небажанням, але все ж
проголосують проти Брекзита, і був приголомшений тим, що цього не сталося. Таке нарочито легковажне ставлення еліт до волевиявлення виразилося в тому, що плану дій на випадок перемоги у пропагандистів "розлучення", як виявилося, немає. І навіть гірше того: в регулюючій референдум документації не міститься жодної юридичної норми, яка зобов'язує владу королівства рахуватися з його підсумками. Можна було б припустити, що їх взагалі не
збиралися брати до уваги, якщо б це допускала британська політична культура. Це становить разючий контраст з референдумом 2011 р., коли вирішувалося питання про реформу виборчої системи. Відповідна документація передбачала обов'язкову реакцію уряду та механізми подальших дій на випадок позитивного вирішення (але вони не були задіяні, оскільки тоді більшість висловилася проти реформи).
Правда, протягом усієї агітаційної кампанії прем'єр-міністр Девід Кемерон говорив про неминуче зверненні до статті 50 в разі
"антиєвропейської" голосування, але по ряду причин, про які мова піде нижче, всерйоз ця загроза не сприймалася. Тим не менш своєю заявою про майбутній відхід у відставку Кемерон запустив процес підготовки до виборів раніше терміну, ніж підніс вкрай неприємний сюрприз вождям "брекзитеров", включаючи і Джонсона. Всі принади наслідків референдуму належить вирішувати їм. Адже з усією очевидністю наступний прем'єр зобов'язаний бути прихильником виходу королівства з ЄС, але без плану цього виходу і здійсненних сценаріїв погашення супутніх криз він стане політичним трупом ще до вступу на посаду, що дискредитує відразу всіх ватажків "брекзитерского" руху. Ось, приміром, найбільш проста з не мають хорошого рішення завдань: як вийти з ЄС, не зруйнувавши королівство? Це, власне, і змусило Джонсона раптом зійти з дистанції в момент тріумфу: перемога британських євроскептиків виявилася пірровою.
Але не буває поганого сценарію, який не можна погіршити. Вже через декілька годин топ-менеджери Євросоюзу — глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, голова Євроради Дональд Туск, спікер Європарламенту Мартін Шульц і прем'єр головуючих в ЄС Нідерландів Марк Рютте — виступили зі спільною заявою, в якій закликали уряд Сполученого Королівства негайно задіяти згадану всує статтю.
Причому четвірка визнала лютневе угоду про статус Великобританії в ЄС таким, що втратив силу і виключила нові переговори по ньому. Незабаром Берлін, Париж і Рим виключили можливість неформальних контактів з цієї теми до офіційного запуску Лондоном процедури результату, а там підтягнувся і евродепутатский корпус з відповідною резолюцією. Очевидно, на континенті прагнуть максимально скоротити період нестабільності, неминуче супутній "розлучення", але за цим натиском криється також прагнення перехопити ініціативу.

Справа в тому, що Лісабонська угода писалося в 2007 р., коли ніхто всерйоз не думав про можливість виходу з ЄС, і це відбилося на горезвісної п'ятдесятої статті, що залишає широке поле для юридичних спорів. Зокрема, серед експертів немає єдності щодо оборотності процесу виходу з ЄС: одні говорять про лінійному русі до фінішу, інші не виключають можливості відкликання заявки — в Лісабонському договорі немає роз'яснень на цей рахунок. Ну і головне: британський уряд не може просто так повідомити Євросоюз — відповідно до тієї ж статті 50, рішення про вихід зі складу ЄС приймається державами-членами "у відповідності зі своїми конституційними правилами".

А у Великобританії вони такі, що прямого зв'язку між референдумом і діями уряду просто немає. Зв'язок між ними забезпечується за формулою "Корона в Парламенті" — то є консолідованим рішенням обох палат і монарха. Нинішній парламент налаштований переважно проєвропейськи. Більш того, принц Вільям, офіційний представник Єлизавети ІІ в законодавчому зборах, натякнув, що в разі чого Її Величність може скористатися монаршим правом вето — вперше за чотири століття. Але навіть без цього процедура передбачає голосування про скасування Акта про Європейських співтовариствах від 1972 р., на підставі якого Британія вступала в майбутній Союз. І яке "брекзитеры" майже напевно провалять. Мало того, процес може серйозно сповільнитися у зв'язку з тим, що, згідно з Актом про Шотландії 1998 р., рішення такого роду повинно бути погоджено з її парламентом. А він буде проти, хоч і не має беззастережного права вето.
Але, припустимо, все складеться. І що далі? У 1992-му данці не підтримали Маастрихтська угода. Ірландці в 2001-му висловилися проти Ніццького договору, а в 2008-му — проти Лісабонського. Тим не менш ЄС продовжив існування, підкоригувавши загальний курс, а обидві країни провели повторні референдуми. Звичайно, британський випадок вибивається з цього ряду. Але цілком ймовірно, що після показового шмагання євроскептиків, поєднаної з реальною загрозою нової глобальної кризи, подібний сценарій буде знову запущений — і схвалений Брюсселем, незважаючи на демонстративну британофобию нинішніх континентальних об'єднувачів Європи.