Кешбек за "зроблено в Україні". Як ми побудуємо 570 заводів за 10 років

"Незалежність починається з економіки", — з таким слоганом "Ділова столиця" вийшла вдень 23 лютого 2022 р. Тепер ми знаємо, що то було за лічені години до повномасштабного вторгнення ворога. Але тоді для нас був хоч і тривожний, але робочий день після телезвернення президента Володимира Зеленського, в якому він ініціював програму економічного патріотизму і, зокрема, підтримки національного виробництва.

Наша редакція давно розділяла цю позицію, а тому вирішила, що слушний момент настав: ми проголосили "ДС" майданчиком для ідей економічного патріотизму. У програмній статті ми обґрунтували курс на політику розвитку національної економіки — визначили її мету, пріоритети та інструменти. Якщо у двох словах, то ми як діловий ЗМІ виступаємо за допомогу нашому виробнику, модернізацію переробної промисловості та орієнтацію на випуск і експорт товарів з високою доданою вартістю. На нашу думку, це шлях до економічного успіху.

Війна змішала багато планів, але точно посилила усвідомлення факту: внутрішнє виробництво критично важливе. Минуло два найтяжчих роки, і президент 26 лютого 2024 р. презентував діалогову платформу з бізнесом та "нову економічну політику" під назвою "Зроблено в Україні". "Це питання виживання. А щоб Україна мала весь необхідний ресурс для своєї перемоги, мають перемагати також українські товари, українські послуги, українське споживання та український експорт, тобто українські підприємці", — наголосив Володимир Зеленський.

Своєю чергою перша віце-прем´єрка — міністерка економіки Юлія Свириденко представила цей захід як презентацію "нової української ідеї — підтримувати українське, виробляти українське, купувати українське".

"Це зміна парадигми… Ідея перетворилася на політику, а переконання — на програму", — резюмував Дмитро Наталуха, голова комітету ВРУ з питань економічного розвитку, який кілька років модернізував законодавство під інтереси українського виробника.

Утім, платформа ще тільки запрацювала. Питання — чому такий переможний тон? Можливо, тому, що частина завдань вже виконана. Національні виробники за останні роки справді отримали як фінансові, так і чимало інших стимулів до розвитку, про які ми поговоримо далі. А вихід перших осіб держави на фоні слогану "Зроблено в Україні" символізував для декого із натхненників змін перемогу нової ідеї.

Але треба розуміти, що ми тільки на початку шляху до реіндустріалізації країни. Почнемо з того, що вже вдалося. Звіримося з сучасними поглядами на промислову політику. А потім перейдемо до урядових планів і можливих ризиків для стратегічної ставки на виробництво. У цьому контексті розглянемо нашумілу ініціативу про кешбек на українські товари.

Зміна парадигми

Звучить пафосно, але судіть самі. Зміною парадигми можна по-розмовному називати радикальну зміну світогляду або по-науковому — перегляд базових засновків і способів розв'язання проблем. Чи не саме це сталося в Україні за останні три-чотири роки?

Раніше більшість урядовців та відомих економістів виходили з таких припущень: вільна торгівля — це завжди вигода, бо ринок найліпше розподіляє ресурси, а держава не така ефективна, як приватний бізнес. Отже, втручання уряду через підтримку окремих компаній чи галузей призведе до викривлення конкуренції, менш ефективного виробництва, а на полицях та вітринах з´являться гірші і/або дорожчі товари. Навіть якщо урядовці часом діяли всупереч цим принципам, на публіці вони декларували прагнення зменшити державне втручання та збільшити ринкові свободи в усіх законних видах діяльності. При цьому словосполучення "промислова політика" вважалося мало не лайливим, якимось рудиментом планової економіки часів СРСР — деякі міністри економіки минулого, як от Павло Шеремета, виступали і виступають проти неї. На пропозиції щодо захисту чи підтримки національного виробника представники мейнстримних тоді економічних еліт вказували, що 200 років тому Давид Рікардо довів переваги вільної міжнародної торгівлі. А в менш ділових дискусіях вони просто відмахувалися від опонентів як від адептів застарілих практик. "Ваш час минув… отетих промполітик, селекторних нарад, стимулювання українського велосипеда не буде; минуле просто не зможе повернутися", — писав у 2019 р. "молодий реформатор", що займав топові посади в економічному блоці уряду.

Однак за останні роки у вищих кабінетах, схоже, зрозуміли, що не можна просто спостерігати за невидимою рукою ринку. Якщо у вас мало високотехнологічної продукції, а багато сировинної (зерно та чорний метал), то в торгівлі з більш розвинутими країнами ви й будете спеціалізуватися на продукції з меншою доданою вартістю та залишитеся з низькими доходами — це ж прямий наслідок теорії порівняльних переваг Рікардо. Потрібно не просто робити те, що найкраще виходить і найлегше продати, а нарощувати м´язи — економічний потенціал. Саме з цією метою ще до великої війни в Україні запровадили локалізацію машинобудівного виробництва, оновили законодавство для індустріальних парків (див. нижче) та продовжили серію локальних стимулів для промисловості, як-от компенсація аграріям чверті витрат на придбання української сільгосптехніки (що вдвічі збільшило її частку на внутрішньому ринку).

За час повномасштабної війни у владі остаточно сформувалося розуміння, що не так важлива вартість закупівель, як сама спроможність виробляти. Не так важливо, скільки ми виробляємо, як що саме ми виробляємо.

Недостатньо мати розвинену металургію, треба робити порох, снаряди та зброю.

Фізично складно експортувати зерно — легше та вигідніше торгувати борошном, спиртом, крохмалем, продуктами харчування та кормами для тварин.

Отже, якщо спеціалізуватися на сировинній аграрці, яка є основою українського експорту (особливо після втрати частини металургійних потужностей), то можна забути про швидке зростання навіть після закінчення бойових дій.

Що потрібно, так це вкладатися в переробну промисловість. Саме виробництво є найкращою стратегією для країн, що розвиваються. На відміну від агробізнесу, воно не так обмежене природними чинниками і може давати значно більшу віддачу на вкладений капітал. А на відміну від більшості послуг товари переробної промисловості — машини, обладнання, одяг — набагато легше експортувати. До того ж за рахунок заробленої валюти з´являється можливість фінансувати імпорт та технологічне переозброєння, посилюючи виробничі потужності економіки. 

До речі, на відміну від сировинних, складні споживчі товари з України мали б більше шансів знайти нішу у ЄС, який намагається зменшити залежність від Китаю. "За темпами зростання експорту електроніки Туреччина входить у світову трійку країн (компанія Vestel займає п'яту частину ринку телевізорів в ЄС). Ви коли-небудь чули, щоб на кордоні Туреччини та ЄС "висипали" з вагонів турецькі телевізори?" — наводить приклад економіст Олексій Кущ, згадуючи останні події навколо блокади українського зерна польськими фермерами.

Можна сподіватися, що це в уряді також уже розуміють. Торік в Мінекономіки проголосили мету — підняти частку переробної промисловості у ВВП з 10% (так було до вторгнення) принаймні до 20-25%, що є стандартом для країн ОЕСР. Більше того, в міністерстві тепер показують інвесторам індикативний план розвитку переробної промисловості (див. нижче). Мається на увазі не директивне (як в СРСР), а рекомендаційне планування, коли держава надає підготовленому бізнесу фінансову та інфраструктурну допомогу на побудову і запуск певних виробничих потужностей. Все це має відповідати стратегічним цілям уряду (це може бути навіть створення нової галузі). Індикативне планування широко застосовувалося для післявоєнного відновлення в середині минулого століття — від Франції до Японії — та загалом входило до рецепту "економічних див" другої половини XX ст. Потреба в державній допомозі бізнесу пояснюється просто: будівництво заводу в умовах невизначеності — це велика інвестиція, яка може не окупитися. Тому уряд знижує ризики приватних компаній через облаштування інфраструктури, надання податкових пільг чи дешевих кредитів, гарантування збуту майбутньої продукції (держзакупівлі) тощо.

Наведемо приклад з України. Більшість із перелічених стимулів вже закладені в оновлене законодавство про індустріальні парки (ІП). І це дає результати: станом на вересень 2023 р. в нас налічувалося 65 зареєстрованих ІП, у 48 з них працювали керуючі компанії, а в 19 вже були резиденти. Для порівняння, до впровадження змін, у 2021 р., на папері значилися 52 ІП, а реально працювали одиниці. До речі, в перші місяці після вторгнення саме індустріальні парки на заході країни з підготовленою інфраструктурою стали швидким рішенням для релокації частини підприємств та втримали промисловий потенціал від втечі за кордон.

Водночас не варто занадто радіти першим успіхам, бо потенціал індустріальних парків як інструмента економічного розвитку ще не розкрито (для прикладу, в сусідній Угорщині в 210 ІП генерується близько 30% ВВП). Так само ще не запрацювала на повну локалізація в публічних закупівлях: показник місцевої складової у вартості придбаної продукції з цього року становить 20%, а на 40% вийде лише у 2028 р., до того ж нечесні замовники намагаються обходити цю вимогу.

Можна сказати, що загалом в Україні тільки народжується нова промислова політика — основна робота ще попереду. Зрештою навіть зміна парадигми, ще не гарантує прориву. Надзвичайно важливі подальші дії уряду. Форум "Зроблено в Україні" проливає трохи світла на плани влади. Але спочатку уточнимо, як потрібно діяти стратегічно. Власне, як працює промислова політика у сучасному світі? 

Кити промислової політики

За кілька днів до конференції "Зроблено в Україні" в іншому куточку світу професор з міжнародної політекономії Гарвардського університету Дені Родрик в інтерв´ю Financial Times розкрив сучасний погляд на промислову політику.

Всесвітньо відомий вчений, який все життя займається проблемами глобалізації та економічного розвитку країн, нагадує, що така політика в різних формах застосовується, наприклад, у Європі, США, Південній Кореї та Китаї, хоча й немає достовірних пояснень, чому щось спрацювало в одних умовах і не спрацювало в інших. Він також дає поради сучасним урядам, основані на історичному досвіді та наукових дослідженнях успіхів і провалів індустріалізації в різних куточках світу. Розглянемо кілька.

Промислову політику потрібно сфокусувати на пріоритетних цілях. "Що більше речей ви намагаєтеся досягти, то менша ймовірність успіху. Отже, якщо у вас цілеспрямована регіональна політика, орієнтована на створення робочих місць, ви можете це зробити; якщо у вас цілеспрямована політика створення виробничого потенціалу в якомусь експортно-орієнтованому виробничому секторі, ви можете це зробити. Але якщо ви намагаєтеся одночасно створювати робочі місця, сприяти "зеленому" переходу та просувати інновації, ви, швидше за все, не досягнете деяких цілей", — переконує вчений. Сам Родрик, до речі, радить розвитковим країнам пригледітися до "зелених" технологій (щоб мати високу віддачу від інвестицій) та відточувати трудомісткі неторговельні послуги (щоб зберегти робочі місця). Про це йдеться у його статті, написаній у співавторстві з нобелівським лауреатом Джозефом Стігліцем. Однак ми маємо врахувати історичний момент. Звісно, Україні доведеться виконувати вимоги ЄС в рамках "зеленого переходу", та в наших умовах це не найбільш нагальне завдання. Що ж до зайнятості, то на етапі відновлення Україну, майже напевно, очікує дефіцит кадрів, а не робочих місць. Куди важливіше забезпечити українців якісними робочими місцями, щоб кратно підвищити продуктивність праці (а отже, й зарплати) за рахунок технологій. Для цього треба сфокусувати промислову політику на збільшенні виробничих потужностей і експортного потенціалу в галузях з високою доданою вартістю. За можливості слід переходити на зелені технології всюди, де це відповідає основній меті. 

Промислова політика вимагає певної державної дисципліни, в тому сенсі, щоб постійно моніторити що працює, а що не працює. "Успішна промислова політика — це не визначати переможців, а полишати лузерів", — каже Родрик. Тобто в жодному разі не можна нескінченно підтримувати якісь фірми, тільки тому що вони свої. У довгостроковій перспективі уряд має давати "плюшки" тільки найкращим, тим, хто нарощує промисловий потенціал, створює якісні робочі місця, словом, відповідає поставленим цілям економічного розвитку (власне це індикативне планування в дії).

Важливий загальний результат, а не провали окремих проектів. "Промислову політику потрібно оцінювати як портфель, так само як і венчурний капітал. Типове правило: невелика кількість успішних інвестицій окупає всі невдачі", — констатує професор Родрик. "Перекладаючи" на українську мову, нас не повинні лякати приклади типу "занепад ЗАЗ".

Кешбек і розфокус

То які плани у влади? Юлія Свириденко нагадала, що в держбюджеті на програми підтримки українських виробників, які тепер об'єднуються в політику "Зроблено в Україні", цього року закладається 45 млрд грн. А пріоритетні напрямки такі:

• стимулювання попиту на українські товари;
• сприяння інвестиціям в реальний сектор: дешеві гроші, приєднання до мереж і розвиток промислової інфраструктури, компенсація інвестицій через податки;
• розвиток несировинного експорту.

Утім, всі вони так чи інакше декларуються або впроваджуються в рамках промислової політики останніх років. Що нового? Віце-прем'єрка обіцяє, що уряд поширить вимоги до локалізації при публічних закупівлях на нові категорії товарів, зокрема на оборонні (нагадаємо, що зараз вони стосуються тільки продукції машинобудування). Також у планах розширити програму компенсацій на купівлю сільгосптехніки (її ми згадували вище) на інші види української техніки. А попит на українські будматеріали стимулюватимуть через розвиток доступної іпотеки "єОселя". Утім, є сумніви, що ця політика буде правильно сфокусована. Розглянемо на прикладі.

Без сумніву, найбільш яскравим меседжем з презентації платформи "Зроблено в Україні" став анонс так званого українського кешбеку — програми повернення покупцям частини вартості товарів українського виробництва. Вже відомо, що ці гроші будуть зараховуватися на окрему картку (фізичну чи онлайн) і витратити їх можна буде лише на українські товари. В уряді обіцяють розробити весь механізм приблизно за місяць, а запустити програму до кінця року. Наразі від себе можемо припустити, що компенсація споживачам відбуватиметься за рахунок податкової складової в ціні (автори ініціативи мали б очікувати, що в перспективі надходження до бюджету знову зростатимуть завдяки збільшенню обсягів виробництва і продажів). 

Однак з цією ініціативою можуть бути проблеми. Які саме види продукції підпадатимуть під дію кешбеку та що взагалі вважати українським товаром (наприклад, якщо збірка українська, а комплектуючі іноземні) — офіційні особи не уточнюють. Судячи з тону публічної презентації, програма розрахована на широку публіку, тому можна припустити, що кешбеком почнуть віддячувати покупцям всього українського — починаючи з хліба і масла, які й без того майже не зустрічають конкуренції з імпортом. Водночас виникає питання, чи поширюватиметься програма на інвестиційні товари — наприклад на станки (в Україні є кілька першокласних виробників)?

Як би не вийшло так, що ми, в умовах жорсткого браку фінансів, почнемо стимулювати виробництво простої продукції замість того, щоб підтримувати виробників складних товарів з високою доданою вартістю. Є небезпека просто розпорошити ресурси.

Саме це сталося в межах програми пільгового кредитування 5-7-9%. Під час повномасштабної війни, в умовах непідйомних ринкових ставок, 90% нових кредитів бізнес брав у межах цієї програми. Вона, безумовно, відіграє позитивну роль у підтримці українського підприємництва, однак не заточена на розвиток виробничих спроможностей. Згідно з дослідженням, опублікованому на Vox Ukraine, зараз приблизно половина кредитів видана агросектору, ще чверть — торгівлі, а на виробництво припадає лише 15% фінансування.

Можна помітити, що частка кредитів на виробництво більш-менш співвідноситься з його внеском у ВВП, але ж уся суть політики економічного розвитку, яку ми підтримуємо, полягає в тому, щоб давати більше стимулів пріоритетним галузям з високою віддачею. На жаль, є сумніви, що це відповідає намірам уряду. Юлія Свириденко зараз говорить про "переваги для тих, хто виробляє в Україні", тобто загалом для усіх національних виробників, та ілюструє тезу… програмою 5-7-9%. Це посилює ризик розфокусування промислової політики під новою парасолькою "Зроблено в Україні". А щоб цього не сталося, варто слідувати індикативному плану розвитку переробної промисловості.

План для переробної промисловості

Отже, про план. З документом можна ознайомитися за цим посиланням. В ньому припускається надходження в переробну промисловість $90 млрд протягом 10 років (більшість — гроші інвесторів та кредиторів). Не будемо наводити суперпозитивні результати економічного моделювання (зрештою з кожним роком ситуація значно змінюється), але наголосимо, що цей план передбачає створення 570 заводів у конкретних галузях — від переробки сировини до виробництва промислової продукції. Помітьте, що найбільша ставка, крім металургії, робиться на автомобілебудування, фармацевтику, хімпром, виробництво побутової і електротехніки та меблів — всі галузі з великим експортним потенціалом:

Очевидно, щоб вибудувати успішну промислову політику вкрай важливо втримати фокус на виробничих галузях з високою віддачею. Попри офіційні декларації в цьому ще немає впевненості. Деякі дії уряду (як-от торішнє рішення прийняти від ЄС мільйони LED-лампочок за наявності українських виробників) підривають зусилля з розвитку національної промисловості. Навіть ініціатива "український кешбек", яка стала символом такої політики, ризикує перетворитися на підтримку будь-якого вітчизняного виробництва та розпорошити дефіцитні ресурси. Попри це, розрекламована ініціатива стане індикатором намірів уряду — розвивати виробничий потенціал країни чи просто показати патріотичну картинку кожному клієнту супермаркету.