Титановий розпродаж. Що не так із Великою приватизацією в Україні

Поганий час для великих торгів

Війна — це завжди контрцикл розвитку, коли згортається активність суспільства, зокрема бізнесу, через високі ризики. У цей час держава має, навпаки, створювати стимули для залучення внутрішніх ресурсів, капітальних інвестицій та створення нових робочих місць. Умовно, це має бути модель економіки повної зайнятості, гарантій державного замовлення та державного страхування інвестицій.

Зрозуміло, що саме держкомпанії мають бути одним із важливих (звісно, не єдиним) інструментом такої контрциклічної політики.

Не варто забувати й про фактор вартості ключових активів під час війни. Високий рівень ризиків і невизначеності формують суттєвий тренд на дисконтування всіх основних економічних активів країни, охопленої війною, особливо, коли доводиться відбиватися від потужного ворога.

За таких умов усі державні активи будуть коштувати дешево, ба більше, їх продаж не покриє навіть мізерної частки державних витрат.

Наведемо простий приклад. Щомісячні витрати держбюджету на соціальний сектор та сектор оборони становлять в середньому $6-7 млрд. Припустимо, що Велика приватизація принесе $1 млрд, тобто всі активи будуть продані за найвищою на цей момент ціною. Але навіть цих коштів вистачить лише, щоб покрити 1/6 щомісячних бюджетних витрат або профінансувати приблизно п´ять днів державних витрат протягом бюджетного року. Іншими словами, це лише 1,25% потреби бюджету у фінансових ресурсах під час війни на рік.

Суто теоретично Велика приватизація може розглядатися не тільки як інструмент залучення грошей до бюджету, а й як механізм скорочення витрат на утримання держпідприємств та як певний каталізатор інвестиційних процесів в економіці. Але всі ці припущення можуть справджуватися лише в мирний час. Протягом війни приватизація не може виступати каталізатором приватних інвестицій в економіку саме через ризики і невизначеність. А скорочення державних витрат може й не бути, бо якщо інвестор звільнить з придбаного підприємства 5000 працівників, то вони прийдуть у Державний центр зайнятості та звернуться за виплатами з безробіття.

У цьому контексті держпідприємства перетворюються на одну із складових приватно-державного партнерства під час війни та вимушеного "одержавлення" певних економічних процесів (наприклад, на ринку праці, в енергетиці, транспортній інфраструктурі, секторі ВПК тощо), які будуть лібералізовані вже після війни. Адже не існує "поганих" моделей у вигляді державних чи ліберальних концепцій розвитку економіки, хоча існують невчасні, неадаптовані до певних умов моделі управління. Наприклад, збільшення ролі держави на етапі динамічного зростання економіки мирних часів, може призвести до різкого спаду ефективності, перевитрат та гіперінфляції. А квазіліберальна економіка під час війни може призвести до дуже швидкої поразки.

Звісно, ключову роль тут грає Міністерство економіки як своєрідний економічний генштаб під час війни.

Хитрий список: що продає уряд

Нещодавно уряд розпочав "Велику приватизацію — 2024".

Уже визначено Тот-5 об'єктів, які виставляють на торги у цьому році. Міністерство економіки України, опубліковано цей перелік ще влітку, а Фонд державного майна України презентував проект "Велика приватизація — 2024". "Велика приватизація відкриває можливості для нових інвестицій, необхідних для відбудови та модернізації нашої країни. Це інструмент розвитку, спрямований на залучення ефективних власників, які закладуть фундамент для зростання економіки вже зараз, створять нові робочі місця і наповнюватимуть податками бюджет", зазначала перший віце-прем'єр-міністр — міністр економіки України Юлія Свириденко:

Як бачимо, ця стратегія діаметрально протилежна сказаному вище. Вона полягає у намаганні під час війни знайти суто "приватний" двигун розвитку досить складних підприємств, які, до речі, мали проблеми навіть у мирні часи. На думку пані Свириденко, саме приватний сектор, а не держава у партнерстві з бізнесом як головний девелопер економіки під час війни, має забезпечувати капітальні вкладення, створювати робочі місяця і робити це в умовах воєнних ризиків та непевного горизонту прогнозування, коли навіть прем’єр-міністр "помиляється" з термінами завершення війни, орієнтуючись на прогнози МВФ і очікуючи миру вже влітку 2024-го.

Ось Топ-5 об'єктів, які влітку запланували виставити на торги (перші два — вже продані):

1. Готель "Україна" — 4-зірковий готель у центрі столиці. Стартова ціна — понад 1 млрд грн. Продали 20 вересня 2024 р. за 2,5 млрд грн. Покупець — ТОВ "Ола Файн" бізнесмена Максима Кріппи, який у 2023-му вже придбав бізнес-центр "Парус", а ще раніше — готель "Дніпро" (через свою кіберспортивну команду NAVI). Тобто лише за кілька років Кріппа став власником знакових об’єктів нерухомості в центрі столиці. Один із факторів такого зростання портфелю нерухомості бізнесмена — досить низькі ціни на неї, навіть в елітному сегменті.
2. АТ "Об'єднана гірничо-хімічна компанія" (ОГХК) — найбільше в Україні підприємство з видобування та збагачення титанових руд. Стартова ціна — майже 3,9 млрд грн. У жовтні її купила за 3,94 млрд грн компанія "Цемін Україна" азербайджанського бізнесмена Насіба Хасанова, точніше його групи NEQSOL Holding, яка є власником Vodafone Україна.
3. ТОВ "Аерок" — провідний виробник газобетонних виробів з виробничими потужностями у Київській та Львівській областях.
4. ТОВ "Демурінський ГЗК" — гірничо-збагачувальне підприємство, що розробляє Вовчанське родовище титану та цирконію.
5. ТОВ "Інвестиційний союз "Либідь" (ТРЦ "Ocean Plaza") — один з найбільших торгово-розважальних центрів Києва.

Насправді, Великою приватизацією вказаний перелік об’єктів назвати важко. Фактично це прихований процес роздержавлення титанового бізнесу, який лише приправлено для відволікання уваги кількома цікавими об’єктами нерухомості та виробником газобетонних виробів. Звісно, загал буде обговорювати подальшу долю ТРЦ "Ocean Plaza", а не Демурінського ГЗК.

Титанова галузь: модель зростання і роздержавлення

Роздержавлення титанового бізнесу фактично ставить хрест на подальших перспективах створення в Україні титанового кластеру, в рамках якого могла би розвиватися складна переробка сировини, а не її експорт в інші країни, коли додана вартість залишається саме в них, а не в Україні.

Україна входить до топ-5 країн за обсягом титанової сировини. На нашій території до 20% світових запасів ільменіту та рутилу (підтверджені запаси трохи менші — від 7% до 12% від світових), які сконцентровані в 40 родовищах. Титанова потужність України підтверджується тим фактом, що у складі СРСР саме нам належало 90% виробництва концентрату ільменіту. І тому основні підприємства з його переробки також знаходились в УРСР.

Загалом Україна має запаси титанової сировини більш як на 400 років видобутку (184 млн. т TiO2).

Найбільше родовище в Європі знаходиться також у нас — це Стремигородське родовище. Але ключова проблема полягає в тому, що в Україні досі не зроблена оцінка запасів титановмістної сировини на ключових родовищах (за винятком приватних компаній) за міжнародними стандартами (JORC): ільменіту — FeTiO3 (31,6% титану) і рутилу — TiO2 (60% титану).

Без міжнародно підтверджених запасів сировини, неможливо провести об’єктивну оцінку титанових компаній в Україні, адже оцінка запасів — це ключовий показник для дисконтування грошових потоків у часі. Обсяг запасів та динаміка видобутку дозволяє зрозуміти цикл життя родовища у роках, а прогноз світових цін на концентрат ільменіту — спрогнозувати майбутню виручку.

Це дає змогу, з одного боку, спекулювати на тезі щодо "виснаження" родовищ ОГХК, а з другого — відлякувати потенційних міжнародних інвесторів. Виникає ситуація, коли реальний стан справ знає лише декілька "внутрішніх гравців", а на зовні ретранслюється теза про те, що ОГХК залишилася з запасами сировини лише на 4-5 років. Реальної картини при цьому не знає ніхто: внутрішні гравці лише орієнтовно розуміють стан справ, а зовнішні — просто не хочуть в це ув´язуватися.

Тобто держава мала би спершу скласти модель титанового кластеру в Україні, сформувати спільно з бізнесом пріоритети його розвитку (додана вартість, а не експорт сировини) та провести повну інвентаризацію запасів за міжнародними стандартами.

При цьому Державна геологічна служба мала би сформувати досконалі портфоліо кожного родовища за міжнародними стандартами та упорядкувати процедуру видачі дозволів на їх використання (тільки в рамках учасників титанового кластеру).

Це дозволило б не просто продати стратегічні родовища непрофільному інвестору з грошима, які він не може вивести з України під час війни, а й запустити саме кластерну модель розвитку титанової галузі.

Ланцюг зростання доданої вартості в рамках титанового кластеру відомий: концентрат ільменіту (різні види) — діоксид титану та титанова губка — металічний титан — продукція з титанового порошку (деталі та окремі вироби).

Розпродаж титанових родовищ непрофільним гравцям принесе лише відносно невеликі гроші, які дуже швидко будуть витрачені. Натомість існує ризик скорочення робочих місць, хоча в рамках титанового кластеру — вони мали б зрости в кілька разів. Крім того, такий підхід до приватизації — це лише експорт концентрату ільменіту. Виробництво діоксиду титану на потужностях компанії Сумихіпром (для хімічної продукції та добрив) та титанової губки на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті наразі неможливе. Як через ризики війни, так і через випадання цих підприємств із структури титанового кластеру, який в наших умовах деградує до формату сировинного придатку таких країн, як Китай, Японія, Туреччина (покупці титану з України) та навіть РФ (були розслідування, коли український титан через Чехію потрапляв в Росію).

А будівництво заводу з виробництва металічного титану можливе лише на базі однієї приватної компанії, яка видобуває в Україні титанову сировину. Але комплексний підхід до створення титанового кластеру з боку держави міг би прискорити цей процес та мультиплікувати результати від розвитку титанового кластеру. У такому випадку цей кластер мав би складатися не з одного приватного учасника і одного непрофільного інвестора, а з декількох учасників, які б у конкурентній боротьбі пропонували державі найкращі умови надрокористування (а не монопольно диктували би їх чи виборювали через корупційну складову).

Активи ОГХК: неправильне "пакування"

Тут варто розуміти, що в рамках тієї ж ОГХК існують величезні "хвости" у вигляді відвалів колишнього видобутку, які теж можна успішно переробляти, але ці запаси ніхто не оцінював навіть приблизно. Не кажучи вже про те, що ОГХК — це надбудова, оболонка для двох гірничо-збагачувальних комбінатів.

Цей бізнес можна вважати "кочовим", тому що ГЗК мають можливості переробляти сировину і з інших родовищ, а не тільки з тих, до яких вони були прив’язані. Йдеться і про транспортування сировини (якщо є коротке транспортне плече), і про перенесення обладнання на інші родовища. Тобто ключова цінність — це право на надрокористування і підтверджені запаси сировини. І саме тому інформація щодо титану максимально прихована від інвесторів. От і лунають оцінки запасів ОГХК від 5 до 20 років видобутку за різними родовищами…

До складу ОГХК входять два гірничо-збагачувальні комбінати: Іршанський (Житомирська область) і Вільногірський (Дніпропетровська область). Але це основні засоби. Головне, що ОГХК також володіє спецдозволами на користування надрами.

Спецдозволи на користування надрами в активі ОГХК

Держава досі залишає як туз у рукаві найбільше Стремигородське родовище ільменіто-апатитових руд у Житомирській області. Логічно було для підвищення капіталізації ОГКХ "упакувати" це родовище у її портфель надрокористування. Раніше, права на його експлуатацію мала компанія, наближена до олігарха Дмитра Фірташа. Зараз йдуть суди, які розглядають рішення РНБО щодо позбавлення цього права. Крім того, вартість ОГХК могли б збільшити активи Демуринського і Мотронівського ГЗК. Перший належав російському бізнесмену Михайла Шелкову і був конфіскований під час війни, а другий — належить структурам, які асоціюють з Дмитром Фірташем. Як і у випадку із найбільшим в Україні Стремигородським родовищем, РНБО своїм рішенням забрало у структур Фірташа спецдозвіл на надрокористування. Для такого "пакування" ОГХК необхідно було вирішити всі правові питання із їхніми колишніми власниками/користувачами, зокрема завершити судові справи. Але Уряд поспішив і продав ОГХК непрофільному інвестору у форматі "як є".

Стратегічна сировина: гроші вирішують не все

З суто фінансового погляду, продаж ОГХК можна оцінити як успішний. Так, дисконтований чистий фінансовий потік за умови найбільшого в її історії рівня видобутку і світових цін на ільменіт та рутил, становитиме лише $77 млн протягом п´яти років, тобто компанія у п’ятирічний строк не окупить свої інвестицій у майже $100 млн.

Але поміркуємо, про що це свідчить. Тут або запаси сировини суттєво занижені під час приватизації — і їх вистачить не на 5, а на 15-20 років, або існують якісь приховані домовленості про подальшу передачу компанії інших титанових активів. Або ж сама приватизація є частиною якоїсь більш глобальної схеми на міжнародному рівні.

Звісно, це лише версії. Як буде насправді — покаже час. І приватизація наступного титанового активу: ТОВ "Демурінський ГЗК" — це гірничо-збагачувальне підприємство, що розробляє Вовчанське родовище титану та цирконію.

У сировинній парадигмі метод оцінки фінансових потоків відповідно до прогнозу світових цін на сировину цілком виправданий. Але у кластерній моделі — ні, бо власна стратегічна сировина в ній виконує лише функцію економічної безпеки та фактору глобальної конкурентоздатності. А основний прибуток заробляється не на сировині, а на її переробці та виготовленні кінцевої продукції з високим рівнем доданої вартості. Як, наприклад, видобуток вугілля та власної залізної руди в ланцюжках "вугілля — кокс — метал", "вугілля — електроенергія — метал" або "вугілля — кокс — електроенергія — залізна руда — метал", коли сировина (залізна руда, коксівне вугілля) є фактором конкурентоздатності України за ціною у виготовленні металу.

Отже, абсолютизація методу фінансових потоків у випадку із стратегічною сировиною не працює. Наприклад, Східний ГЗК, який видобував уран в Україні вже два роки нічого не продукує, а коли працював — генерував збитки у розмірі сотень мільйонів гривень на рік. Але це не означає, що урановий бізнес необхідно терміново приватизувати без розбудови кластерної моделі.

Адаптивна модель

Якщо тезово підсумувати тему приватизації під час війни, то варто дотримуватися таких принципових рекомендацій:

1. Масова Мала приватизація, бажано, в пакеті з державними адмінпослугами та пільговим кредитуванням.
2. Приватизація непродуктивних під час війни активів, які в мирний час не є елементами кластерної економіки: наприклад, готелів і ТРЦ. Але тут головне не продати за безцінь.
3. Інтеграція активів, які опинилися в системі державного управління, в структуру оборонного замовлення і виготовлення бетонних захисних споруд (приклад "Аерок").
4. Збереження сировинних активів, навіть через часткову консервацію, для використання їх у побудові кластерної моделі розвитку після війни (титан, графіт, літій, уран тощо).

До речі, адаптивну модель після Другої світової війни продемонструвала Британія. Уряд Клемента Еттлі, який у 1945 р. змінив уряд Вінстона Черчилля, націоналізував низку галузей: вугільну, сталеливарну та газову промисловість, залізницю, цивільну авіацію, енергетику, комунальне господарство, Банк Англії — загалом близько 20% економіки Британії. Потім, за часів Маргарет Тетчер більшість із цих підприємств була приватизована, коли для цього склалися необхідні передумови.

В Україні, все поки відбувається навпаки: "велика націоналізація" до повномасштабної війни та Велика приватизація під час війни. Із відповідними наслідками.