Українсько-китайські відносини: що означає нове перезавантаження

Україна і Китай: вийти із зони нерозуміння

У 2021 році виповнюється 10 років від моменту, коли керівники України і КНР заявили про початок етапу "стратегічного партнерства" між державами. У зв'язку з цією подією, а також 100 річним ювілеєм КПК, відбувся телефонний дзвінок президента Зеленського Сі Цзіньпіну[1]. Президент України заявив про важливість участі китайських інвесторів у інфраструктурних проєктах, висловив зацікавленість у залученні інвестицій з Китаю і нарощуванні товарообігу. Голова КНР зі свого боку висловився про можливість участі китайських компаній у проєкті "Велике будівництво". Факт телефонної розмови (першої між Зеленським і Сі Цзіньпіном), загальна його позитивна тональність, помножена на невизначеність, що виникла на західному напрямку української зовнішньої політики, змушують замислитися над питанням про можливість створення нової, раціональної та успішної політики співпраці з Китаєм.

Китай і Україна – "складнощі" стратегічної співпраці

Торгівля – зростання обсягів, питання щодо структури

Китайська народна республіка – найбільший торговий партнер України. За перші чотири місяці 2021 року товарообіг між країнами досяг (за даними Укрстату) 5,683 мільярдів доларів США. При негативному для України сальдо в 0,105 мільярда. Цей, досить хороший показник (сальдо) став можливий завдяки зростанню світових цін на основні товарні групи українського експорту, що більш ніж на 80% складається з чотирьох сировинних груп. Китайський імпорт більш диверсифікований. Для ілюстрації наведу таблицю ключових товарних позицій.

Як видно з таблиці, український експорт має переважно сировинний характер. І, якщо проаналізувати дані останніх п'яти років, можна говорити про тренд на його примітивізацію. Так, наприклад, товарна позиція "84 реактори ядерні, котли, машини" –

єдина "технологічна" позиція у ТОП-10 груп українського експорту з високою доданою вартістю втрачає в обсягах щорічно.

Китай натомість, продає переважно технологічні товари з високою доданою вартістю, постійно розширюючи асортимент. Причому, за деякими позиціями їхні поставки КНР є безальтернативними. Так, наприклад, більше 90% українського імпорту напівпровідників забезпечується поставками китайських партнерів[2] .

Інвестиції: ціна конфліктів

Високий рівень товарообігу, позитивна динаміка торгівлі створюють прекрасну базу для зростання інвестиційної активності. Однак, реальні цифри більш ніж скромні. У березні 2020 року радник з торгово-економічних питань Посольства КНР в Україні Лю Цзюнь говорить про $300 млн інвестицій, що надійшли з КНР за останні п'ять років[3] . Але, якщо проаналізувати структуру вкладень, то велика частина коштів зосереджена у двох ключових проєктах:

• Продаж Геннадієм Боголюбовим компанії Consolidated Minerals (Consmin) китайському партнеру China Tian Yuan Manganese Limited. Цей постачальник марганцевих руд має активи у Африці, Австралії, але не в Україні [4].
• $185 млн витрачених китайською CNBM International на покупку сонячних електростанцій в Україні[5]

З іншого боку маємо зупинений проєкт продажу акцій "Мотор Січ", що був фактично зупинений владою України і вже вилився в арбітражний позов на $ 3,6 мільярда до держави з боку китайських інвесторів.[6]

Останнє, на жаль, є не єдиною проблемою у відносинах Києва і Пекіна. Серед конфліктних тем можна назвати:

1. Меморандум на $3 мільярди про співпрацю між Міністерством аграрної політики України та китайським Ексімбанком, який передбачав залучення китайських коштів у галузь в обмін на щорічні поставки 2-2,5 млн тон кукурудзи (в рахунок оплати кредиту). У розвитку цього був укладений договір між Держкорпорацією ДПЗКУ і тим же Ексімбанком на 1,5 млрд доларів. Сьогодні проєкт знаходиться в стані, як дипломатично зазначили працівники посольства КНР, "обговорення взаємних претензій сторін".
2. Ідею КНР створити глибоководний порт в Криму для розвитку проєкту "Один пояс, один шлях". Проєкт передбачав до $3 мільярдів китайських інвестицій. Проєкт не стартував у зв'язку з окупацією півострова.
3. Меморандум між CITIC Construction Co., Ltd і Мінрегіонбудом України про притягнення до $15 мільярдів у проєкти з модернізаціі та трансформації системи ЖКГ. Проєкт не був реалізований.
4. Контракт 2011 року на будівництво залізничної гілки до аеропорту "Бориспіль" (китайська кредитна лінія під державні гарантії України). Були отримані перші 52 мільйони. За ці гроші створений проєкт і викуплена земля. Пізніше українська сторона вирішила перерозподілити кошти на інші інфраструктурні проєкти. У 2015 році з'ясувалося, що частина коштів (у період 2012 – 2013 рр) була вкрадена. Залізнична гілка побудована за інші кошти. Сторони перебувають у стані суперечки щодо виплат за перший транш.
5. У 2019 Укравтодор розірвав контракт з китайською Xinjiang Communications construction Group Co., Ltd., яка проводила роботи на автодорозі М-03 і М-12 у зв'язку з порушеннями строків будівництва[7].
6. Меморандум про проєктування та будівництво мосту в Кременчузі. Китайські кошти (і підрядники) в Україну так і не зайшли. Міст спроєктований і будується турецькою компанією DOĞUŞ İNŞAAT VE TİCARET A.Ş[8]

Таким чином, у "балансі" інвестиційних проєктів КНР є 300 млн успішно вкладених коштів (частина котрих – покупка активів Боголюбова в Африці та Австралії), мінімум 4 нереалізованих проєкти сумарною вартістю до 5-6 мільярдів і суперечки за інвестиційними і кредитними договорами на суму більше 4 мільярдів доларів.

Глобальні проєкти КНР і місце України

Ідея створити глобальну систему логістичного співробітництва і в перспективі промислової кооперації була озвучена керівництвом КНР у кінці 11 п'ятирічки. А вже у 2013 році пропозицію було офіційно озвучено Сі Цзіньпіном. Спочатку декларувалася мета – створення міжнародного поясу взаємодії (на основі двосторонніх і багатосторонніх механізмів) за участі Китаю.

Україна спочатку розглядалася китайським керівництвом як один з вузлів глобального проєкту. Це найкращим чином ілюструється схемами вибудовування "Поясу і Шляху" 2013 – 2016 років. Існувало дві концепції, що різняться етапами включення держав у проєкт і маршрутами логістичних ланцюгів, що вибудовуються. В обох випадках Україна – одна з важливих частин глобальної системи. У початкових, чорнових планах – це варіант участі, як однієї з точок входу з подальшим відгалуженням на Білорусь і європейську частину Росії.

У другому варіанті приблизно того ж періоду – складова "євразійського економічного мосту" – транспортної та промислової лінії, що зв'язує материкові райони КНР з країнами ЄС.

І знову Україна – ланка, принаймні у ключовому транспортному коридорі "Поясу і Шляху".

Формально українське керівництво демонструвало бажання розвивати співпрацю. Спочатку ідея участі в ініціативі "Пояс і Шлях" була озвучена ще Віктором Януковичем у другій половині 2013 року. Після Революції Гідності риторика України в цьому питанні не змінилася: у 2015 навіть приступали до розробки "плану дій" у даному напрямку. До питання повернулися у 2017 році і Мінекономіки навіть підписало відповідний меморандум з китайською стороною[9].

Однак, шанс скористатися наявними можливостями ініціативи і китайський інтерес у регіоні були втрачені. Частково це пов'язано з анексією Криму і війною на сході України. Зокрема реалізація проєкту глибоководного порту в Криму стала неможливою. Альтернативний майданчик і ідею українська сторона не озвучила. Єдиний крок – використання китайських компаній, як підрядників з поглиблення дна в порту Південний. Вартість робіт – близько $14 млн[10]. Але це використання китайського підрядника, а жодним чином не реалізація проєкту зі створення логістичного хабу для китайської продукції вартістю близько $3 млрд. Те ж стосувалося залізничних перевезень. Україна, продовжуючи торгувати з РФ, не закриваючи залізничне сполучення, не комунікувала з китайською стороною щодо питань розвитку транзитних перевезень у напрямку Китай-ЄС. Швидше навпаки. У 2016 була спроба відправити вантажний потяг за маршрутом Україна-КНР (в обхід території РФ). Але через погане опрацювання економіки транспортування, потяг, що прибув на територію КНР, так і "застряг" – клієнтів на відправку вантажів в зворотному напрямку не знайшли[11]. Регулярні перевезення були відновлені лише у 2020 році, через територію Білорусі і РФ[12]

Друга причина обережності китайської сторони – негативний досвід реалізації ряду інвестиційних проєктів і вкрай низький рівень політичних контактів. З української сторони ці контакти за останні роки практично не виходили навіть на рівень міністра. Наприклад, від 2014 року було лише дві зустрічі президента країни з Сі Цзіньпіном. Обидві за часів Петра Порошенка і обидві короткі на дискусійних майданчиках у третіх країнах. Варто зазначити, що у традиціях китайської політики і дипломатії приділяється велика увага рівню повноважень, компетенцій і посади партнера у переговорах. Все вищеперераховане не сприяє залученню України у глобальну систему, що вибудовує Китай.

Тож не дивно, що сьогодні Україна залишилася поза ключовими напрямками проєкту "Пояс і Шлях". Азіатська нитка "Китай-Балкани-ЄС" вибудовується через Туреччину, Болгарію, Угорщину, країни балканського регіону. А пряма гілка транзиту КНР-РФ-Німеччина проходить через Білорусь і Польщу. Україна стала територією, яка випадає з глобальної системи, що вибудовується Пекіном.

У даному випадку йдеться про втрачену українською стороною комерційну вигоду.

Для прикладу можна взяти тільки транзит. За останні 7 років (з 2013 до 2018 рр) вантажопотік контейнерів за маршрутом КНР – ЄС зріс з 35-40 тисяч TEU до 707 тисяч TEU. Для того щоб зрозуміти скільки втратила Україна варто подивитися на показники білоруської залізниці. Перевезення контейнерів за "європейським маршрутом" перевищило 550 тисяч TEU у 2020 році. Це дозволило місцевій залізниці заробити близько 250 млн доларів. КНР останні 8 років фінансово і поставками обладнання брала участь у модернізації мережі залізниць. Завершена електрифікація всіх експортних напрямків. Для білоруської залізниці (в рахунок пільгової кредитної лінії) розроблені і поставлені 30 електровозів, ще 11 замовлені з датами поставки у 2021- 2023 роки.

У 2021 році кількість транзитних вантажів у білоруському напрямку зросла у 1,6 разів. За результатами року може бути досягнута "психологічна позначка" в 1 млн TEU (з урахуванням білоруських вантажів), відправлених залізницею. Для порівняння – 1 млн TEU – зразкові обсяги річної перевалки контейнерів усіма портами України[13].

Підсумовуючи, можна констатувати, що у 2013-2020 роках китайський напрямок для українських політиків залишається "рівнянням з багатьма невідомими". З одного боку, є бажання скористатися інтересами КНР у регіоні, можливостями від співпраці за китайськими лініями підтримки у рамках ініціативи "Пояс і Шлях". З іншого – відсутність чіткої практичної позиції і небажання оперативно приймати рішення, що здатні залучити китайські ресурси в українську економіку.

2021 рік може стати роком зміни ситуації. Однак, Україні доведеться діяти з урахуванням:

• геополітичної ситуації і висловлених керівництвом КНР політичних амбіцій зі зміни міжнародної системи відносин
• вже існуючого поясу держав-партнерів КНР у світі і в регіоні, створених ланцюгів взаємодії між ними.
• політикою стримування Китаю, яка стала пріоритетним напрямком для США
• ідеєю G7 і окремо країн ЄС запропонувати глобальні альтернативи китайському проєкту "Пояс і Шлях"
• власного складного досвіду співпраці з КНР і окремими китайськими компаніями.

Китай і Україна: позиції глобальних гравців

Розмірковуючи про можливості розвитку відносин України і Китаю варто враховувати, що ситуація 2021 року суттєво відрізняється від ситуації 2013 року, коли вперше заговорили про проєкт "Пояс і Шлях". В першу чергу це стосується балансу сил у світовій політиці, що задає межі можливого маневру України.

Серед ключових процесів на глобальному рівні варто відзначити:

1. Плани 14 п'ятирічки в КНР та політичні цілі, озвучені Сі Цзіньпіном на святкуванні сторіччя КПК. Китай вперше публічно визнав себе глобальним політичним гравцем, який має на меті формувати новий тип міжнародних відносин. Програма "Пояс і Шлях" позначена вже не лише як економічна, а радше як геополітичний проєкт. Пекін заявив про готовність до ескалації відносин з рядом західних держав і (чого не було ніколи за останні 100 років) про можливість використання армії для захисту "національних інтересів".
2. Підписання у листопаді 2020 року договору про створення Regional Comprehensive Economic Partnership, RCEP – зони вільної торгівлі в яку увійшли держави Азії і Океанії. У разі практичної реалізації проєкту це стане найбільшою в світі зоною вільної торгівлі. А з огляду на активну роль КНР у підготовці угоди (на фінальному етапі) – найбільшої світової ЗВТ з істотним впливом Китаю.
3. Зміна зовнішньої політики США, відмова від максимально широкої присутності у світі на користь виділення геополітичних пріоритетів. У якості одного з таких у Вашингтоні виділяють політику стратегічного стримування Китаю. Мова йде про економіку, політичне та військове стримування, недопущення потрапляння третіх країн до зони впливу КНР. І, що найголовніше, готовність на компроміси з глобальними та регіональними центрами для спільного обмеження китайської експансії.
4. Криза політичного розвитку ЄС, поглиблення протиріч всередині союзу, що виявилося, з одного боку у процесі Brexit, а з іншого у продукуванні форм "національної демократії" у ряді країн Східної Європи (Польща, Угорщина, частково Румунія).
5. Поява нових регіональних центрів сили.

◦ Туреччина де-факто перетворилася у регіональну супердержаву і останніми

  роками активно формує зону свого політичного та економічного впливу, не

  зупиняючись перед загрозою конфліктів з США, державами Європейського

  Союзу.

◦ У Східній Європі реалізується проєкт "Тримор'я" – коаліція держав, які за

  задумом США можуть стати з одного боку противагою посиленню впливу

  Німеччини і Франції в регіоні, а також бути обмеженням для амбіцій

  Кремля щодо створення зони своєї периферії.

Якщо підійти до перерахованих процесів з точки зору їхньої проекції на можливий розвиток Україно-Китайського співробітництва, то серед найважливіших подій останнього року можна назвати:

1. Заява Т. Ердогана про початок будівництва каналу Стамбул. Завершення цього найбільшого інфраструктурного проєкту істотно змінить баланс сил у чорноморському басейні і збільшить економічний вплив Туреччини в регіоні.
2. Розвиток проєкту "Пояс і Шлях" у регіоні. Зокрема створення нового маршруту через країни Кавказу (Азербайджан, Грузія), суттєве посилення КНР у Білорусі (серед іншого початок роботи цілого ряду СП у галузі машинобудування, нових матеріалів і ВПК) і різке зростання обсягів контейнерних перевезень за маршрутом ЄС-РФ-КНР, що вже у 2021 році може створити загрозу "перенавантаження" базових залізничних маршрутів.
3. Нова політика Вашингтона і Брюсселя щодо Москви. США і ЄС вибрали підхід "розмова про цінності і realpolitik" – зберігаючи риторику про "демократію" і права людини розвивати співпрацю з РФ щодо ключових напрямів, не допускаючи, серед іншого, посилення російсько-китайської політичної взаємодії. Для України це означає зміну характеру співробітництва з боку західних партнерів. Намічається зменшення рівня безумовної підтримки на користь створення системи залежності масштабів допомоги від результатів реформ в Україні та готовності офіційного Києва діяти відповідно до рекомендацій західних партнерів.
4. Заява G7 про намір заснувати фонд інфраструктурних проєктів для країн, що розвиваються, з метою створити альтернативу китайському проєкту "Один пояс, один шлях".
5. Ініціатива Європейського союзу щодо формування власного набору інфраструктурних проєктів для протидії посиленню китайського впливу серед країн, що є традиційними партнерами ЄС[14].
6. Висловлювання Макрона, Меркель, Байдена про доцільність надання реальної перспективи членства в ЄС і НАТО для держав Західних Балкан. Причому, в якості причини такого рішення назване посилення Китаю у даному регіоні.

Останній пункт варто відзначити окремо, оскільки дані ідеї були озвучені водночас із заявами кандидатів на пост канцлера Німеччини про відсутність реальних перспектив отримання запрошення стати членом ЄС і НАТО для України.

Щодо Балканських держав, де вже сильні позиції КНР, риторика США і Євросоюзу носить характер "пропозиції альтернативи" у вигляді перспектив членства, поглиблення співпраці.

У випадку з Україною політика стримування Китаю (який не встиг закріпитися за допомогою масштабних проєктів) носить, швидше, директивний характер. Офіційному Києву "не рекомендують" певні дії. З огляду на залежність нашої країни від фінансової та іншої підтримки західних партнерів і відсутність значущих і успішних українсько-китайських проєктів, директивний тон комунікації до сьогодні приносив результат. Типовий приклад – конфлікт навколо продажу акцій "Мотор Січ".

2021 рік: Нова риторика України та пошук можливостей на китайському напрямку

Українські вибори 2019 року китайська сторона сприйняла з певною часткою оптимізму і надією на активізацію двосторонніх відносин. Однак до кінця 2020 року суттєвої динаміки не спостерігалося. Був досягнутий певний прогрес у сфері логістики (нарешті запущене регулярне залізничне сполучення декількома маршрутами, активізована співпраця поштових операторів), проходять консультації з питань взаємної торгівлі. Великі довгострокові проєкти підготовлені не були. Контакти між країнами залишалися на досить низькому рівні.

З осені 2020 року Україна стала частиною китайської системи "дипломатії вакцин" – отримала кілька партій препаратів китайських виробників.

На політичному рівні зберігалося нерозуміння можливих механізмів розвитку відносин. Типовим прикладом такого підходу є кейс з підписом України під заявою ООН про порушення прав людини в Сіньцзян-Уйгурському автономному окрузі КНР. Україна підписала документ, але буквально через кілька тижнів "відкликала" свій підпис. У західній пресі (в першу чергу в американських ЗМІ – Reuters, AP) з'явилася інформація, що такий крок офіційного Києва став результатом "шантажу" з Пекіна з питань подальших поставок вакцин від COVID-19[15]. Україна і Китай заперечують такий зв'язок.

Водночас кінець 2020 і початок 2021 року, а особливо другий квартал, стали періодом пожвавлення контактів між країнами. За цей час:

• 23 грудня відбулося очікуване з грудня 2017 (!) року четверте засідання Міжурядової комісії зі співробітництва між Україною та Китаєм
• ввідбулися три зустрічі (онлайн) представників українських міністерств зі своїми китайськими колегами.
• Міністерство інфраструктури України та Міністерство комерції КНР підписали угоду про розширення співпраці в реалізації інфраструктурних проєктів на території нашої країни[16]
• Міністр Закордонних справ Виступив на Баоаському економічному форумі з тезами про відкритість України для китайських інвестицій[17]
• Відбулися консультації на рівні робочих груп з розвитку співробітництва в медицині, освіті, торгівлі.
• В Україні на базі Університету ім. Грінченка пройшов Українсько-китайський форум.
• І, нарешті, відбулася перша телефонна розмова між президентом Володимиром Зеленським та головою Сі Цзіньпіном.
• Активізувалася робота посольства України в КНР і посольства Китаю в Україні з пошуку нових варіантів співпраці між країнами.

Така динаміка свідчить про збереження інтересу до нашої країни з боку Китаю і спроби знайти формати розвитку відносин з боку офіційного Києва.

Активізація україно-китайського діалогу створила інформаційну хвилю в українських ЗМІ. Причому, на тлі проблем у розвитку відносин ЄС, США, відсутності динаміки з питань Донбасу, негативного фону обговорення теми СП-2, частина спікерів і журналістів почали вживати фразу "поворот на схід".

Реальність дещо інша – Україна і Китай дійсно можуть істотно активізувати відносини. Але вихід на довгострокові проєкти (за винятком кредитних ліній) стратегічного характеру навряд чи можливий у короткостроковій перспективі.

• Перша причина в "обережному" характері китайської політики розвитку відносин. На першому етапі завжди йде пропозиція кредитних ліній, вкладень в інфраструктуру. Подальша перспектива, також входження державних корпорацій в місцеву економіку стає можливою лише після того, як у Пекіні оцінять готовність партнера до тіснішої співпраці і його здатність виконувати взяті на себе зобов'язання.
• Друга – у відсутності в українського керівництва стратегічного бачення ступеню розвитку відносин з КНР в інфраструктурі, економіці, політиці. Наразі мова йде швидше про отримання доступу до фінансових ресурсів, які можна направити на інфраструктурні проєкти і нарощування продажів сировинних груп товарів на китайський ринок.
• Третя – позиція США і ЄС, їхня політика стримування зростання впливу Китаю. І, як наслідок, тиск на українське керівництво щодо "китайського питання".

Можливості розвитку відносин

Виходячи з перерахованого вище, для України виглядає логічним алгоритм поетапного розвитку відносин з аналізом ризиків і можливостей кожного етапу. Схематично це виглядає так:

1. Доведення рівня співпраці з КНР до середнього рівня контактів по лінії європейських партнерів. Простіше кажучи, Україна може наростити динаміку контактів і взаємодії з Китаєм, входячи в існуючі майданчики (фінансові, економічні, політичні та культурні) співробітництва країн ЄС та КНР.
2. Тактичні проєкти в економічній сфері. З одного боку це можуть бути кредитні лінії на інфраструктурні проєкти в Україні, фінансування модернізації української промисловості. З іншого – пропозиція свого функціоналу щодо доповнення частини логістичних проєктів "Поясу і Шляху".
3. Ініціювання багатосторонніх (за участю держав-сусідів, у тому числі з країн ЄС) стратегічних проєктів з розвитку існуючих транспортних коридорів і створення нових.
4. З урахуванням динаміки реалізації проєктів і ідей з перших трьох етапів, виробити власну довгострокову політику співпраці з КНР як мінімум на 10-15 років.

У вигляді практичних кроків це може виглядати таким чином.

1. Ліквідація "білих плям" у двосторонніх відносинах.

Україна істотно відстає від сусідніх держав (у першу чергу країн ЄС) у питанні інституалізації співробітництва. Це стосується рівня дипломатичного представництва (в КНР немає посла – є лише тимчасовий повірений), кількості робочих груп за напрямками (інвестиції, інфраструктура, торгівля, митні процедури), кількості (і рівня) експертних дискусійних майданчиків. Як першочергові заходи можна назвати:

• Призначення посла України в КНР. Питання не в персоні (тимчасовий повірений – пані Ліщинська – досить активна), а в статусі і повноваженнях. У традиціях китайської політики звертати увагу на такі формальні питання. Тому затягування з призначенням посла природним чином знижує рівень можливих контактів.
• Поновлення переговорів і вступ України в Азіатський банк інфраструктурних інвестицій. Учасниками цієї інституції в статусі Non-regional members є більшість країн ЄС, а також Великобританія і Канада.
• Розпочати консультації про можливість активної участі України (можна без формального членства) у форматі 16+1 (формат співпраці КНР з країнами Східної Європи і Балканським регіоном).
• Створення постійно діючих робочих груп (міжвідомчих) з питань спрощення митних процедур, співпраці митних органів. Це, з одного боку, може стати драйвером розвитку торгівлі, а з іншого може допомогти в питаннях боротьби з контрабандою в Україну. Коли простіше буде легально відправити товар, економічна доцільність контрабандних схем зникне.
• Опрацювати ідею організації регулярних (щорічних) торгово-економічних форумів, організаторами яких можуть стати МЗС, Мінекономіки, ТПП. А також проведення регулярних виставок українських товарів на території КНР.
• Завершити переговори щодо спрощення візового режиму між країнами і, найкращий варіант – вийти на рівень готовності до запуску безвізового режиму, як мінімум для ділових поїздок, а ідеально – для всіх громадян.

Ще один блок завдань – вийти на компроміси з питань угоди з "Мотор Січ" а також суперечок щодо "зернового кредиту". В останньому випадку, можлива пропозиція нового формату співпраці, тим паче, що Україна і так нарощує поставки зерна на китайський ринок.

Серед завдань, які забезпечать можливість реалізації подальших кроків щодо поглиблення співпраці можна назвати:

• організувати та провести зустріч лідерів України та КНР з метою поглиблення співробітництва;
• створити у державних структурах окремі координаційні підрозділи для реалізації спільних проєктів (у МЗС, Міністерстві інфраструктури, Міністерстві економічного розвитку, торгівлі та сільського господарства);
• заснувати українсько-китайський проєктний офіс для надання оперативної, актуальної та релевантної інформації про Україну й встановлення міцних контактів між експертно-журналістськім середовищем у Києві та Пекіні;
• створити в обох державах українсько-китайські культурні центри, які не будуть структурними підрозділами дипломатичних установ;
• посилити наявну систему підготовки фахівців з питань азіатського регіону зі спеціальнім фокусом на Китай.

2. Тактичні проєкти – те, що можна зробити зараз.

До таких проєктів відносяться напрямки, що цікаві китайському бізнесу і державі "тут і зараз". Функція української сторони – запропонувати те, що знаходиться в області національних інтересів. Окремо варто зазначити можливу участь України в проєктах "Поясу і Шляху", де виникають проблеми зростання.

Найбільш яскравим прикладом останнього можна назвати перевантаженість білоруської залізниці китайським транзитом. У 2021 році обсяги транзитних контейнерних перевезень білоруською залізницею перевищать 800-850 тисяч TEU (максимум – близько 1 млн TEU). Вузьким місцем такого транзиту є необхідність міняти колісні пари на кордоні з ЄС. Сьогодні простій потягу (черга) на переході в Бресті може досягати 10-12 діб. Білорусь має резерви у вигляді ще двох залізничних переходів з Польщею, але вони вже завантажені більш ніж на 60% і зможуть наростити обсяги транзиту максимум на 100 тисяч TEU. Вихід – модернізація інфраструктури, що вже почалася, але затягнеться як мінімум, на рік-півтора.

На цьому тлі активно грають Литовські і Латвійські залізниці, пропонуючи альтернативний шлях – на Калінінград. Транзит по цьому напрямку у 2021 році зріс більш ніж у 10 разів.

Україна може запропонувати свій варіант участі в транзиті китайських товарів – маршрут або з території Білорусі (гілки з Гомеля, Лунінця, Бресту) або безпосередньо з території РФ. Така ініціатива знайде розуміння у китайської сторони і можна за 2021-22 роки вийти на об'єм до 150-200 тисяч TEU транзиту транспортним коридором ЄС-КНР. Це дасть не менше $70-75 млн прибутку українській залізниці.

У якості інвестиційних проєктів, цікавих для китайського бізнесу, можна запропонувати такі формати:

• Створення сільськогосподарських СП. Здебільшого підприємств, які виробляють продукцію з високою доданою вартістю – напівфабрикати або готові продукти. Типовий приклад – Україна експортує "відходи харчової промисловості", ту ж соняшникову макуху, з якої в КНР виготовляють комбікорми. Але готовий комбікорм транспортувати вигідніше. До того ж, це ліквідація дефіциту подібного продукту на українському ринку.
• Енергетика. КНР активно вкладається в сферу енергетики. Є успішні проєкти китайських компаній у створенні і експлуатації СЕС, є готові рішення для модернізації ТЕС і енергетичної інфраструктури (лінії електропередач, підстанції). Україна потребує таких технологій і засобів на модернізацію. Тут доцільним може бути робота з пільговими кредитними лініями (під державні гарантії)
• Логістика і транспорт – створення транспортної інфраструктури є пріоритетом інвестиційної активності КНР уздовж "Поясу і Шляху". Україна потребує розвитку мережі залізниць, з'єднання в єдину транспортну (наземну) систему всіх портів країни, розвитку і модернізації мережі автошляхів.
• Окремою темою можна назвати електрифікацію української залізниці. Зокрема за ключовими транзитними напрямками. Такі проєкти будуть цікаві КНР як з точки зору довгострокових інвестицій, так і з точки зору ліквідації проблем у розвитку потенціалу сухопутного залізничного коридору КНР-ЄС.
• Питання розвитку атомної енергетики можна віднести до суперечливих. З одного боку є напрацювання і інтерес КНР до таких проєктів. Україна теоретично може вибирати між європейськими, американськими, японськими російськими та китайськими технологіями. На жаль, компанії з ЄС і США не можуть похвалитися швидкою реалізацією масштабних проєктів за останні роки. Співпраця з РФ політично недоцільна. Китай має власні напрацювання та досвід побудови великої кількості АЕС у стислі терміни. Але, з огляду на "чутливість" теми, вибір партнера лежить, швидше, у політичній сфері.
• Портова інфраструктура. Залучення китайських кредитів на модернізацію українських портів. Другий варіант – використовувати механізм концесій для залучення китайських транспортних компаній.
• Туризм. Потік туристів з КНР вже генерує значну частку доходів світової туристичної індустрії. З огляду на розміри Китаю, динаміку зростання міжнародних поїздок громадян КНР, даний напрямок можна назвати одним з ключових для України на найближчі роки. Поява китайських туристів може компенсувати дохід, що випадає через зменшення чисельності туристів з РФ і Білорусі. Перепона полягає у слабкому транспортному сполученні і практично цілковитій відсутності інфраструктури для китайських туристів (включаючи гідів, персонал і т.ін.). Вийти з ситуації на початковому етапі можна шляхом запрошення в Україну китайських туристичних операторів і операторів готельного бізнесу. Готель, який належить китайській компанії, вже своїм існуванням стимулюватиме зростання туристичних потоків з КНР. Спільні "пакетні програми" українських і китайських операторів можуть у короткі терміни згенерувати туристичні потоки і створити необхідну інфраструктуру.
• Туристична сфера і питання транзиту можуть стати відправною точкою у співпраці з реконструкції українських аеропортів. У країні є не менше 15 майданчиків (в обласних центрах), які потенційно можуть стати логістичними хабами для китайських товаровиробників (і європейських). Таким чином Україна може запропонувати два напрямки: або китайські кредитні ресурси на реконструкцію аеропортів та інфраструктури, або ж використовувати механізми концесії і запропонувати компаніям з КНР створити логістичний вузол на території країни.

Реалізація хоча б частини з перерахованих проєктів створить передумови для обговорення глобальних ініціатив, у які втягуються і треті країни.

3. Багатосторонні формати співпраці

Даний напрямок передбачає ініціювання та реалізацію великих довгострокових проєктів, у які залучені відразу кілька учасників. Вже сьогодні можна говорити про такі актуальні напрямки:

Вузька колія. Одним із проблемних місць залізничного транзиту з КНР є необхідність дворазової заміни колісних пар у вагонах: на кордоні КНР з країнами колишнього СРСР і назад на "вузьку колію" на кордоні з ЄС. Україна може ініціювати відразу кілька масштабних проєктів, що частково знімають цю проблему:

1. Європейська колія від українських портів Одеської області через територію Молдови до Румунії. І друга гілка – до кордонів Польщі та / або Словаччини. У такому випадку країна автоматично стає перевалочним пунктом для частини транзиту китайських товарів. Мова йде про товаропотоки на Балкани і, частково в країни Західної Європи. Вантажі до портів можуть доставлятися як безпосередньо з території КНР, так і з "кавказької гілки" проєкту "Пояс і Шлях" – з портів Грузії і Туреччини. Другий зацікавлений вантажовідправник – Турецька республіка.
2. Проєкт Україна-Білорусь-Польща з розвитку "поєднаного" транзиту – вузька колія через територію України і Білорусі до польського кордону і ще одна гілка з розрахунком на запуск судноплавства по Дніпру – від Нижніх Жар (де Білорусь і Туреччина планують будівництво річкового порту) до кордонів ЄС. Це інвестиції в залізницю, а також у розвиток річкового транспорту.
3. Залізнична гілка "Кордон РФ – кордон ЄС" з європейською колією. Це дає можливість "перехопити" частину вантажопотоку, що йде за існуючим транспортним коридором "Поясу і Шляху".

"Зелений" транспорт. Одним із пріоритетних проєктів для китайської економіки позначений електротранспорт.

Україна може ініціювати проєкт часткової локалізації виробництва електричних автомобілів, пасажирського транспорту на своїй території. Загальним з сусідніми державами напрямком можуть бути спільні розробки в області розвитку "зеленого" автомобілебудування.

Другий напрямок – воднева енергетика (і транспорт). Україна має всі шанси стати ключовим постачальником водню для ЄС. Але ми не маємо напрацювань зі створення водневого транспорту та розвитку водневої енергетики. КНР має такі напрацювання але не має інфраструктури для виходу з ними на ринки третіх країн. Співпраця у цій сфері виглядає безконфліктною з точки зору всіх ключових учасників – ЄС, КНР і України. Водночас це гарантує нашій державі технологічний розвиток вітчизняної економіки.

Ігор Тишкевич, експерт програми "Міжнапродна та внутрішня політика" UIF