Україна на роздоріжжі. Чому Схід потрібен Піночет, а Захід - Бальцерович
Україна в черговий раз "застигла" у старому/новому дискурсі: кого нам варто чекати найближчим часом з "новим і праведним законом". Ще кілька років тому дуже популярною була фігура Шарля де Голля. Її ми планували "дочекатися" в результаті початку роботи соціальних ліфтів після 2014 р. Не так давно українці вирішили дочекатися свого Черчілля", чому посприяв успіх нового байопіка про англійською прем'єрі і оскарівський прорив Гері Олдмена. Практично ніхто із чекають так і не задався простим питанням: "а навіщо нам Черчілль або де Голль? Змогли б вони знайти застосування своїм здібностям в сучасній Україні?".
Почнемо з Черчілля. До початку Другої світової це досить контраверсійне політик, який розкрився як державний діяч саме під час війни з Німеччиною. Головна його заслуга - він мотивував британців на активний опір ворогові і зіграв значну роль у формуванні антигітлерівської коаліції. Але відразу після війни, в якій він заслужено вважав себе переможцем, Черчілль нищівно програв парламентські вибори - люди хотіли побачити чітку економічну програму по виходу з кризи і дуже швидко охололи до патріотичної риторики.
Що стосується Шарля де Голля, то його роль в історії Франції полягала не тільки в об'єднанні нації під час війни, але і проведення конституційних реформ. Саме де Голль заклав конституційні основи П'ятої республіки і поклав кінець республіці Четвертої. Крім того, йому вдалося провести максимально безболісно процес деколонізації країни за принципом: замість французької імперії - франкофонія співтовариство націй. Але йому також довелося піти у відставку з причини неефективної соціально-економічної доктрини: масові страйки і хвилювання студентів супроводжували його останні дні при владі.
Якщо вже ми стали проводити історичні аналогії, то Україні найближчим часом доведеться вибирати між умовними Піночетом і Бальцеровичем. Вибір цей не зводиться лише до перенесення польської або чилійської моделі реформ на український чорнозем. У будь-якому випадку доведеться істотно адаптувати той чи інший концепт до об'єктивної соціально-економічної реальності, яка склалася після 2013 р.
З точки зору критики, дуже зручно жити в парадигмі домайданной України: згадувати рівень ВВП у розмірі $180 млрд, курс "8", зарплати "майже як у Польщі". От тільки користі від цього ніякої. На даний момент склалася абсолютно нова економічна парадигма.
Виходячи з цієї економічної парадигми:
- товарні ринки країн СНД та РФ зокрема практично закриті для нас на найближчі десятиліття. Так, там буде спостерігатися динамічне зростання відносних показників від плінтуса 2015-2016 рр., але рівня 2010 р. ми в осяжному майбутньому не досягнемо;
- наш базовий ринок відтепер - це ЄС, і саме він буде диктувати структуру попиту на товари українського експорту. І саме цей попит буде постійно видозмінювати і трансформувати українську економіку у найближчі десятиліття;
- азіатські та африканські ринки зможуть створити для нас якусь подушку безпеки і період для структурних реформ, коли частина нашої продукції, неконкурентна в Європі, буде збуватися в країнах, що розвиваються. Але з урахуванням розвитку даних регіонів, попит на традиційні товари українського експорту, в першу чергу метал, з часом слабшати;
- у найближчі п'ять років наша економіка в одні ворота буде програвати Європі конкурентну боротьбу за трудові ресурси, і значить нас чекає втрата ще кількох мільйонів найбільш активних громадян;
- демографічна структура населення з урахуванням втрати частини територій та загальної динаміки зміниться: непрацездатна і працездатне населення буде скорочуватися, але перша група значно повільніше, ніж друга;
- невирішеність військового конфлікту буде відволікати до 5% ВВП на утримання силових структур, що призведе до зростання впливу силовиків у системі державного управління та уповільнення темпів адміністративних реформ, особливо в частині зниження рівня державних витрат і частки держави у загальній структурі економіки;
- високий рівень корупції буде залишатися ключовим бар'єром на шляху залучення іноземних та внутрішніх інвестицій;
- неефективність системи державного управління та фіскального адміністрування утримає тіньовий сектор економіки на досить високому рівні, а його скорочення буде загрожує зростанням соціальної напруги;
- високий рівень бідності та соціальної фрустрації знизить якість людського капіталу та вірогідність досягнення поставлених стратегічних цілей;
- стратегія адекватної десоціалізації держави буде з'їдатися" постійним політичним популізмом.
Таким чином, Україні доведеться вирішити складне математичне рівняння з трьома невідомими: втрата ринків + набуття нових; перманентний військовий конфлікт; десоциализация суспільства і суспільної свідомості. Тобто знадобляться складні моделі, а реалізувати їх в умовах всенародної любові до швидким та простим рецептами буде вельми складно. Втім, українцям доведеться обирати між дещо іншими моделями. Умовно кажучи, не між Черчіллем і де Голлем, а між Піночетом і Бальцеровичем.
Чилійську модель реформ дуже дохідливо описав Ніл Фергюсон в своїй книзі "Сходження грошей". Так вже співпало, що і чилійська хунта, і нобелівська премія з економіки Мілтона Фрідмана практично зійшлися у часі (1973 і 1976 рр..). Завдяки цьому саме Фрідман зумів протягом однієї години переконати Піночета розпочати радикальні економічні реформи.
По суті, йшлося про згортання політики загального добробуту (welfare state), розпочатої колишніми керівниками Чилі. Піночет взяв курс на жорстку бюджетну дисципліну (державні витрати були зменшені на 27%) і "вбивство" інфляції. Щодо неефективної економічної моделі колишнього президента Альєнде Фрідман висловився наступним чином: "проблема інфляції зросла з соціалістичних трендів, які почалися ще 40 років тому і досягли своєї логічної і жахливої кульмінації на протязі режиму Альєнде... Кінець інфляції призведе до швидкого зростання ринку капіталів, а також значно полегшить перехід підприємств та інших видів діяльності, які досі у державній власності, у приватний сектор".
В країні була сформована команда реформаторів, яка написала нову економічну програму під назвою: "Ель ладрилло" (ladrillo з ісп. - "цегла"), настільки вагомим був цей талмуд.
Особливості чилійської реформи полягали в:
• кардинальне скорочення державних підприємств (крім видобування корисних копалин);
• скасування будь-яких форм субсидіювання державних підприємств і скорочення на третину видатків державного бюджету;
• часткове переведення в комерційний сектор систем охорони здоров'я та освіти;
• радикальної пенсійної реформи, яка полягала в демонтажі солідарної системи пенсійного фонду та запровадження приватних персоніфікованих накопичень другого рівня (приватні пенсійні фонди стали ключовими драйверами національного фондового ринку та економіки).
Результат чилійської реформи можна проілюструвати цифрами. Рівень бідності знизився до 15% (в середньому по Латинській Америці - 40%), рівень приватних заощаджень (включаючи приватні пенсійні фонди) зріс до 30% ВВП (найвищий показник в регіоні), державні витрати скоротилися з 34% до 22% ВВП. Якщо взяти відрізок у 15 років до і після реформ, то в першому випадку ВВП зростав у середньому на 0,17% на рік, а в другому - на 3,3%. Велика частина чилійців перейшла на персоніфіковані приватні пенсійні накопичення і на приватну медичну страховку (програма ISAPRE).
Чилійська модель реформ спиралася на жорстку, майже авторитарну владу, яка забезпечувала наступність рішень протягом десятків років. Таким чином, формування правових інститутів тут було замінено особистої гарантією "лідера нації". І лише протягом довгих років визрівання в інкубаторі правові інститути змогли замінити економічний волюнтаризм, причому "зжерли" і свого творця.
Що стосується плану Бальцеровича в Польщі, то він спирався на пакет законодавчих актів, прийнятих в 1989 р.:
1) скорочення державних підприємств та їх субсидування;
2) обмеження можливостей центрального банку щодо фінансування дефіциту бюджету;
3) скасування пільгового кредитування державних компаній і прив'язка кредитного відсотка до інфляції;
4) закон про оподаткування надмірного підвищення (польськ. popiwek) зарплат у державних компаніях;
5) скасування особливих механізмів оподаткування;
6) захист іноземних інвестицій і вільна репатріація прибутку за кордон;
7) конвертованість злотого і вільна зовнішня торгівля;
8) єдині ставки мита для всіх компаній;
9) закон про зайнятість, яким регулювалися обов'язки компаній по виплаті допомоги з безробіття;
10) закон про особливих обставин, при яких працівник може бути звільнений.
Основний акцент в польській реформу був зроблений на вільний рух капіталу і дерегуляцію підприємницької діяльності, коли відбулося системне розкріпачення економіки і демонополізація економічної середовища. Під керівництвом Бальцеровича група польських економістів написала працю під назвою "Загадки економічного зростання. Рушійні сили та кризи - порівняльний аналіз". В ній було визначено головний акцент по досягненню стійких темпів економічного розвитку: створення та всебічна підтримка правових інститутів, які забезпечують функціонування всієї економічної системи.
Основними інститутами, які сприяють прискоренню економічного зростання, є:
1) структура власності в економіці, в тому числі участь держави;
2) структура приватних прав власності і ступінь свободи приватного підприємництва;
3) рівень захисту прав приватної власності і рівень корупції;
4) інтенсивність конкуренції та ступінь відкритості економіки для зовнішньої торгівлі та прямих іноземних інвестицій;
5) фіскальне навантаження на економіку, яка обумовлена частки соціальних видатків у ВВП.
Бальцерович вважає, що слабкі інститути прирікають країну на повільний розвиток і перманентні кризи. У той же час країни, які, успадкувавши негативну інституційну структуру, "швидко усувають" виявлені деформації, можуть привести в дію не тільки механізм росту економіки на базі нових якісних інститутів, але і забезпечити ще більш динамічний розвиток на платформі інновацій, що і довела Польща в останні десять років.
На перший погляд, реформи Бальцеровича і Піночета дуже схожі між собою. Стандартний набір у вигляді скорочення бюджетних витрат, скасування субсидування бізнесу, стимулювання приватної ініціативи. От тільки рівень проникнення цих реформ у структуру економіки, а також деякі політико-економічні аспекти істотно різняться між собою. Реформа Бальцеровича - це примат правових інструментів і системної дерегуляції, коли в економіці створюється єдиний "акваріум" вільної підприємницької середовища з однаковими правилами гри і єдиним "температурним режимом". В цих умовах малий і середній бізнес поступово витісняє великий, а роль держави зводиться до звичайної сервісної служби.
Реформа Піночета - це те ж саме, але тільки на мікрорівні. Великий бізнес у вигляді державних видобувних сировинних компаній і транснаціональні корпорації продовжують перебувати під особливою опікою держави. У цій моделі діє примат правових інструментів, а примат особистих гарантій, який, у свою чергу, спирається на тривалу бессменность вищого керівництва країни. В цьому "акваріумі" є зони з різним температурним режимом і додатковим підгодовуванням" (великий бізнес), завдяки чому зберігається роль ФПГ в економічній системі.
Шанси на реалізацію умовних моделей Піночета або Бальцеровича в Україні завжди коливалися біля позначки 50/50. З одного боку, у нас досі сильні патерналістські настрої серед основних соціальних груп населення, включаючи і "іспанську смуток" про сильну руку. Такі лідери, як Франко, Лі Куан Ю, Піночет, в останні роки користувалися особливою любов'ю в політичному середовищі. З іншого - у нас в країні завжди були сильні і глибокі індивідуалістичні традиції, включаючи елементи суспільної анархії і вольності у стилі козацьких часів.
За великим рахунком, в основі всіх минулих моделей політичного поділу країни на кілька "Україн" лежить системне світоглядне відмінність, що проявляється в баченні майбутніх реформ, які сформують нове економічне портфоліо країни і забезпечать стабільний тренд подальшого розвитку. Це - патерналістська державна модель, яка розкріпачує мікрорівень, але жорстко контролює великий бізнес, будучи одночасно і гарантом, і арбітром дотримання законності, а також титулів власності (модель Піночета). Або лібертаріанська модель, спрямована на дерегуляцію і максимальне спрощення функцій держави, коли ринок формує підприємницьке середовище, як пасочки в дитячій пісочниці, і укорінюється в суспільстві правові інститути, які є одночасно і гарантією дотримання єдиних правил ринкової гри.
До 2013 р., коли в структурі економіки переважали важка промисловість та індустріальні територіально-економічні райони півдня і південно-сходу, більше шансів було на рецепцію моделі Піночета. Зараз же на тлі десоціалізації держави і деіндустріалізації економіки більше шансів у моделі Бальцеровича. І та і інша істотно гальмуватися в різних регіонах: державний промисловий протекціонізм дуже мало може дати сфері послуг Львова або фермеру Вінницької області. У той же час дерегуляція та якісні правові інститути досить опосередковано вплинуть на рівень життя металурга Запоріжжя або Маріуполя, а якщо держава відмовиться від функцій підтримки великого бізнесу, то вплине навіть негативно. Можна, звичайно, запропонувати металургу грант на відкриття своєї приватної справи, але та частина населення, яка звикла просто працювати і отримувати зарплату, навряд чи це оцінить.
У 2007 р. валовий регіональний продукт був вище середнього рівня по країні в таких областях, як Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Полтавська, Харківська та місті Києві.
У 2016 р. ситуація змінилася: яскравих промислових лідерів вже немає. Зате різко зріс регіональний продукт у Київській області та Києві, а також вирівнялася ситуація в таких непромислових регіонах, як Вінницька, Кіровоградська, Миколаївська, Черкаська області.
В цілому питома вага в національному ВВП за період з 2007 по 2016 рр. різко збільшився в таких областях, як Вінницька, Житомирська, Київська, Львівська, Хмельницька, Черкаська та місті Києві. Різке падіння даного показника відбулося у Донецькій та Луганській областях. В Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській спостерігається в'язкий економічний застій.
Якщо така динаміка збережеться і в наступному політичному циклі, то в 2024-2025 рр. альтернативи плану Бальцеровича вже не буде. По суті, найближчі вибори - це останній шанс на реалізацію плану Піночета і економічну реанімацію промислового потенціалу південного сходу. У зв'язку з цим майбутні вибори - це не стільки вибір між Сходом і Заходом, як боротьба двох економічних ідеологем: азіатсько-латиноамериканської або англосаксонської.
