У світі про економіку. Три принципи Драгі для ЄС, три кити промполітики Байдена і 3D-друк повсякденних товарів
П´ять тем, які ми не могли пропустити
У кожній країні своя інформаційна атмосфера. І в місцевих стрічках новин неминуче губляться події, ідеї, лайфхаки з усього світу, які могли б зацікавити читачів ділового ЗМІ. Ми знову вибрали кілька закордонних публікацій останніх днів та подаємо їх у переказах на одній сторінці — саму суть.
Драгіноміка: нова стратегія для Євросоюзу
У бельгійському місті Ла Юльп цього тижня сталася майже не помічена в Україні подія, яка, проте, може дати початок новій стратегії Євросоюзу. Там колишній голова Європейського центробанку і екс-прем´єр Італії Маріо Драгі виступив з гучною промовою про радикальні зміни в економічній політиці, щоб посилити конкурентоспроможність об´єднання 27 держав. На думку багатьох оглядачів, це свідчення його амбіцій стати біля "пульту управління" ЄС у статусі голови Єврокомісії (перевибори на цей пост, який зараз обіймає Урсула фон дер Ляєн, відбудуться вже 9 червня). То що ж пропонує Драгі?
Назвемо це драгіномікою.
Політик починає з цитування нобелівського лауреата з економіки Пола Кругмана, який стверджував, що небезпечно до одержимості фокусуватися на конкурентоспроможності, бо економічне зростання все-таки приносить дещо інше, а саме — продуктивність. А от намагатися покращити свою позицію за рахунок інших — не завжди найкращий шлях. І Драгі приміряє цю тезу на Євросоюз. Він стверджує, що, знижуючи витрати на заробітну плату та конкуруючи одна з одною, країни-члени підірвали внутрішній попит.
Однак, на відміну від Кругмана, Драгі не акцентує на продуктивності, а заявляє, що конкурентоспроможність все-таки є ключем до добробуту. Але боротися за місце під сонцем потрібно не між собою, а з іншими світовими лідерами, такими як Китай і США. Він довго описує, як Європа вже відстала і навіть потрапила в ресурсну залежність від інших регіонів у деяких провідних галузях, та пропонує нову стратегію і по суті нову промислову політику для ЄС.
Зокрема, він формує такі три принципи політичного втручання в економіку:
- Масштабувати бізнеси. Основні конкуренти ЄС, каже Драгі, "користуються перевагами економіки континентального масштабу", щоб здійснити значні інвестиції та захопити частку ринку в найбільш перспективних галузях. А от європейці обмежені внутрішньою фрагментованістю. Наводить приклади кволого розкриття потенціалу ВПК та телекомунікацій. У США та Китаї ці ринки значно консолідованіші в руках кількох компаній, і це плюс, а не мінус з погляду розвитку технологій (таких як 5G) та розширення виробництва. "Ми у Європі традиційно дуже сильні у фундаментальних дослідженнях, але нам не вдається виводити інновації на ринок і масштабувати їх. Ми могли б подолати цей бар'єр, зокрема, переглянувши поточне пруденційне банківське кредитування та створивши новий спільний регуляторний режим для стартапів у сфері високих технологій", — так колишній голова ЄЦБ натякає на те, що треба полегшити доступ до позикових коштів для нових технологічних компаній.
- Об´єднати зусилля для надання суспільних благ. Деякі інвестиції жодна країна не може здійснити самотужки з належною ефективністю. Щоб досягти бажаних результатів у таких сферах, як оборона і клімат не обійтися без тіснішої співпраці. Ще один приклад — інтеграція енергетичного ринку знизила б витрати на енергію для європейських компаній та зробила би ЄС стійкішим перед обличчям майбутніх криз (це мета, яку Єврокомісія ставить у контексті контексті REPowerEU). За Драгі, ще однією компонентою конкурентоспроможності ЄС має бути інтеграція ринку капіталів (у межах Capital Markets Union).
- Забезпечити ЄС необхідними ресурсами для виробництва. Драгі виступає за комплексну стратегію керування всіма ланками ланцюга постачання найважливіших мінеральних ресурсів. І робить важливу ремарку щодо державної ролі: "Наразі ми значною мірою залишаємо цю сферу приватним суб'єктам, тоді як уряди інших країн безпосередньо керують або активно координують весь ланцюг". Політик навіть пропонує створити спеціальну платформу ЄС для спільної закупівлі критичної мінеральної сировини, щоб забезпечити диверсифікацію постачань та накопичення необхідних запасів. Ще одним викликом для ЄС Драгі бачить дефіцит кваліфікованої робочої сили та робить висновок, що найкраще не покладатися на мігрантів, а "знайти ці навички всередині" (але без подробиць, крім заклику адаптувати європейський ринок праці до цифрової епохи).
"Відновлення нашої конкурентоспроможності — це не те, чого ми можемо досягти поодинці або перемагаючи одне одного. Ситуація вимагає від нас діяти, як ніколи раніше. Наші конкуренти крадуть у нас перемогу, бо вони можуть працювати як одна країна за однією стратегією, з якою узгоджують всі інструменти і політики. І якщо ми хочемо дати відповідь, маємо оновити своє партнерство", — завершує Маріо Драгі промову, що нагадує передвиборчу програму.
Промислова політика Байдена: чого розучилася Америка
На цьому тижні з´явилося своєрідна відповідь Маріо Драгі щодо одного з глобальних конкурентів Євросоюзу — США. Професор Техаського університету в Остіні, колишній виконавчий директор Об'єднаного економічного комітету Конгресу США Джеймс Гелбрейт у статті для Institute for New Economics Thinking стверджує, що промислова політика адміністрації Джо Байдена, безумовно, гідна глибокого аналізу, але, найімовірніше, не принесе достатніх результатів.
Економіст аналізує три кити цієї політики — закон про інфраструктуру (або the BIL, мета якого зрозуміла з назви), закон про зниження інфляції (основна мета — розвиток відновлювальних джерел енергії) та CHIPS Act (основна мета — стимулювання галузі напівпровідників), на які загалом було виділене трильйонне фінансування. Попри очевидні позитиви у створенні робочих місць та посиленні промислової самодостатності, Гелбрейт доходить висновку, що Штати у жодному випадку, на жаль, не зможуть досягти таких успіхів на технологічній передовій, які вони демонстрували кілька десятиліть після Другої світової війни — у ядерних перегонах, програмі освоєння космосу, не кажучи вже про зародження інтернету.
Аргументація автора за кожним пунктом складна і детальна, тож у рамках нашого формату перекажемо лише один з прикладів. За філософією CHIPS Act, відновлення виробничих потужностей з виробництва напівпровідників у США має відбуватися частково за рахунок глобального лідера — тайванської корпорації TSMC; плюс треба стримувати конкуренцію з боку Китаю. Так от, тайванський гігант справді взявся будувати фабрики в Арізоні, але ще питання, чи запрацюють вони ефективно. У чому Гелбрейт має більше певності, так це в таких потенційних наслідках політики решорингу для галузі напівпровідників:
- Якщо ціна на американські мікросхеми буде вищою за світові, споживачі кінцевої продукції зі США або віддаватимуть перевагу товарам, виробленим з імпортних чипів, або платитимуть більше за місцевий продукт;
- Якщо американцям вдасться позбавити Китай (або будь-якого іншого потужного конкурента) передових напівпровідникових розробок чи виробничих потужностей, наприклад літографічних верстатів, то ці самі країни-конкуренти очікувано прискорять власні R&D в цій галузі, як це траплялося з кожною стратегічною технологією в минулому.
- Якщо конкурент має контроль над важливим матеріалом-прекурсором, то він використає цей козир на власну користь, як це робить КНР з германієм і галієм. Заходи з переміщення джерел сировини з Китаю передбачені законодавством США, однак невідомо, чи вони справді працюють.
- Уряд Тайваню, зіткнувшись з політикою США, яка частково позбавляє його одного з найбільших економічних активів, може зробити висновки і піти на компроміс з Китаєм.
Більше того, на думку Гелбрейта, це ще не найбільш скромний варіант розвитку напівпровідникової політики Байдена. Може статися, що вона взагалі пробуксує. Наразі під неї реально пішло не так багато коштів, але й майбутнє фінансування, ймовірно, буде розподілене серед відносно невеликих досліджень, розробок та виробничих проектів. І це не принесе успіху, бо конкуренти беруть масштабом. Напівпровідникова промисловість має концентровану структуру на тому ж Тайвані чи деінде.
"Швидше за все, американська держава втратила здатність до концентрованих і рішучих зусиль на передньому краї технологій і пов'язаної з ними науки", — констатує Джеймс Гелбрейт і додає, що промислова політика Байдена, напевно, не виведе американців на вищий щабель конкурентоспроможності в світі.
Компанії холонуть до бірж: чи настане епоха постакціонерного капіталу?
Ось факт: у 1996 році в США було 7300 публічних компаній, а зараз таких лише 4300, хоча за інших рівних умов кількість фірм, що торгуються на біржах, мала б зростати. Тоді як приватних компаній, навпаки, кратно побільшало — з 1900 до 11200. Чому все менше компаній хочуть на біржу?
На таке питання нещодавно шукав відповіді гендиректор JPMorgan Chase Джеймі Даймон в останньому листі до акціонерів (який ми з іншого приводу цитували в минулому випуску рубрики "У світі про економіку"). У нього такі припущення: посилення вимог до звітності (зокрема щодо екологічної, соціальної та управлінської інформації), високі витрати на дотримання регуляторних норм, шаблонний менеджмент, надмірна активність акціонерів, менша гнучкість у преміюванні, посилений контроль з боку громадськості та постійний тиск квартальних прибутків.
На цю думку звернуло увагу британська The Telegraph і вже в популярному стилі пояснила, чому формат відкритих акціонерних товариств може втрачати популярність. "У публічної компанії завжди є свої плюси і мінуси. Але зараз з'являється дедалі більше свідчень того, що ми досягаємо переломного моменту, і легкість залучення капіталу на фондовому ринку компенсується величезними витратами та зусиллями, які потрібно витратити на виконання вимог щодо розкриття інформації", — констатує колумніст і заступник редактора Бен Райт у статті про можливе настання "епохи постакціонерного капіталу".
На його думку, в усьому винна сучасна культура, яка "вважає, що бізнес — це погані хлопці", тому вимоги до корпоративного управління роблять жорсткішими. А позаяк цих вимог дуже багато, вони стають шаблонними і менш пристосованими до обставин, в яких працюють конкретні компанії.
Словом, варто перейматися не тільки тим, що інвестори можуть розлюбити ринки, а й тим, чи самі компанії захочуть відкриватися та виходити на біржу.
Лайфхак від японців: відродження села і заробіток на туристах-сталеварах
А тепер спустимося на землю… Ось лайфхак, як поєднати традиції з туризмом, щоб вдихнути нове життя у сільську місцевість. NYT публікує вражаючу історію про японське село Йосіду, префектура Сімане, яке розташоване у глибинці країни та довгі роки потерпало від старіння населення, низької народжуваності та занепаду промисловості.
Протягом майже 700 років робітники навколо Йосіди виробляли ювелірну сталь у місцях, що називалися татара-ба ("пічні місця"), але на початку минулого століття ця діяльність майже припинилася через доступність більш ефективних методів виплавки, а населення тут закономірно впало з 15 тис. до 1500 осіб. Утім, з цього традиційного процесу виробництва сталі у татарі — гігантській пічі з відкритим верхом — деякі місцеві мешканці та одна корпорація вирішили почати відродження села.
Ідея — залучити туристів. Для цього кілька разів на рік розпалюється піч для 24-годинної виплавки високоякісного злитку вагою понад 110 кг. Щоразу десятки приїжджих як з Японії, так і з інших країн стоять навкруг неї і не просто так — а підсипають залізний пісок та підкидають вугілля. Вони, вдягнувши вогнетриві комбінезони, платять по $1500 за те, щоб і вдень і вночі попрацювати біля татара-ба. А взамін везуть із собою з Йосіди шматок необробленої сталі як сувенір та незабутні враження.
Таким чином корпорація Tanabe, що є власником печі, намагається перетворити Йосіду на своєрідне село татара, що має забезпечити його самодостатність, збільшить кількість населення та вдихнути життя у цю місцевість. Чи вигорить цей бізнес (і водночас соціальний проект), можливо, говорити зарано. Але привід для оптимізму і приклад для наслідування точно є. Тим більше, що з такої сталі, виготовленої в татарі, японські майстри потім роблять дорогі традиційні мечі.
Огляд ринку у форматі загадки: цікаві факти про відомі товари
Наостанок продовжимо наш унікальний формат огляду ринків у форматі загадки (минулий раз говорили про… а спробуйте здогадатися, якщо не читали). Виявляється ми постійно маємо справу з певною дуже марнотратною галуззю, пишуть на The Conversation. Які товари вона пропонує ринку? Ось тези-підказки:
- Індустрія (виробництво і торгівля) відповідальна за 10% світових викидів парникових газів. Вона змінює клімат більше, ніж усі міжнародні авіарейси (2%) та морські перевезення (також 2%) разом узяті.
- Зараз індустрія переживає кризу. Не минає й місяця, щоб відома компанія не оголосила про скорочення прибутків.
- Понад половина товарів з цієї галузі викидаються протягом року після покупки. І щороку тут генерується понад 90 млн т відходів.
- Виробництво відбувається на фабриках, переважно в країнах з низьким доходом, де люди важко працюють за невелику зарплату, а їхні права часто порушуються.
- А продаються товари, як правило, далеко від місць виготовлення через розгалужену дистриб'юторську мережу — склади, логістичні центри та магазини. Тому щойно попит падає, різко зростає кількість запасів та відходів.
- Компанії не просто викидають непродані товари, а спалюють тоннами!
- Щоб виправити ситуацію, експерти пропонують виготовляти такі товари на вимогу, а не масово. Це означає ближче розташування заводів до споживача та зменшення партій. Але й вищу ціну.
- Кілька великих брендів спробували ідею — не пішло. Клієнти не готові платити більше та чекати довше, щоб мати власний дизайн.
- Але в менш відомих брендів модель "товар на вимогу" запрацювала. Хоча й видозмінилася. Такі виробники випускають невеликі партії (замість робити щось конкретно під одного покупця). Тоді окупаються витрати на виробництво і ланцюжки поставок.
- Найновіші ідеї: а давайте друкувати товари на 3D-верстаті. А давайте віддамо виробництво роботам. А давайте підключимо Штучний інтелект. Все це кастомізує виробництво, перенесе його ближче до клієнтів та радикально зменшить кількість відходів.
- Зрештою, назва цієї індустрії бере початок від французького façon (спосіб) та латинського facere (дія). Це натякає, що важливі не так тренди, як спосіб виготовлення продукції.
На цьому, мабуть, усі вже здогадалися що йдеться про індустрію моди, точніше швидкої моди (fast fashion). А вище йшлося про таких неадаптивних фаворитів ринку, як H&M, Victoria's Secret, Superdry, Gap, TopShop, Kookaï, Scotch & Soda. Своєю чергою Nike та Adidas намагалися виробляти продукцію на замовлення, але в них не пішло. Адаптовані моделі "товар на вимогу" прийняли менші компанії — барселонський виробник сталого розвитку Alohas та французький модний бренд Asphalte. А мікросерійне виробництво за допомогою 3D-ткацького верстата запускає стартап Unspun. Роботів підключив до праці австралійський стартап Silana, а ШІ — британський Pattern Project.
Залишається додати ложку реалізму: навіть за прогнозами авторки статті, що стала основою нашої історії-загадки, зміни на краще будуть повільними. Професорка управління ланцюгами поставок і стратегії в бізнес-школі ESCP, експертка з моди і технологій Валері Моатті визнає, що "впровадження виробництва на замовлення у великих масштабах не є реалістичним у короткостроковій перспективі".